Сорок качалок і понад три сотні розбурених свердловин. Українські Емірати – так ще донедавна називали рожнятівське село Ріпне, знане старовинним нафтовим промислом. Однак про те, що тут бурили чорне золото, тепер нагадують лише законсервовані качалки, котрими всіяне все село. Хоча нафта досі є під землею: на людських городах, під хатами і криницями. Але селу з того майже ніякого зиску. Місцеві мешканці переконані, що такий занепад не випадковий: промисел навмисно знецінили, аби потім викупити за копійки.  

                                     

Все завдяки нафті

«Колись у Ріпному вирувало життя… Не те, що тепер… І пекарня була, і баня, і газетний кіоск. А слюсарний цех міг виготовити навіть вертоліт. Ріпне називали панським селом. І все завдяки нафті, – пригадує місцевий житель Володимир Маринчук, який все життя пропрацював у нафтопромислі. – Люди добре заробляли. Студенти приїжджали сюди на практику. У кожній хаті кожна комірчина здавалася в оренду, бо ж було дуже багато приїжджих працівників: ще раз так само, як місцевих. А раніше, за Польщі, село взагалі мало настільки розвинуту інфраструктуру, що фактично перетворилося на містечко: стадіон, басейн, лікарня, магазини».

Ще століття тому «чорне золото» тут видобували вручну: копали яму  глибиною до 30 метрів і черпали нафту коновками, тобто дерев’яними відрами.

Взагалі село Ріпне з’явилося завдяки нафті. Саме в цьому гірському закутку ще наприкінці ХVІІІ століття на поверхні струмка почала плавати масляниста чорна рідина, яку тутешні називали ропою, що на місцевому діалекті означає «нафта».

Пік видобутку нафти в Ріпному припав на кінець ХІХ століття і тривав майже до років незалежності. За Польщі качалки рясніли по всіх схилах Ріпного. Нафта була такої якості, що її заливали в баки тракторів і техніка їхала. Ця нафта – дійсно особлива, бо настільки чиста, що можна нею навіть лікувати.

У 50-ті роки в Ріпному базувались регіональна контора буріння, величезна база, механічна майстерня, газоліновий завод, працювало 1500 чоловік, обслуговували нафтоносний шельф від села Луги по діагоналі до села Майдан. У 1972 році ріпненська контора буріння встановила рекорд Європи, пробуривши свердловину на 6220 метрів. Загалом за весь час у селі розбурили понад три сотні свердловин.

Занедбати і знецінити

Нафтовими помпами досі всіяне все село, вони є навіть на людських обійстях. Загалом десь сорок качалок. Усі законсервовані. Згори сказали, начебто свердловини уже не перспективні. Тож гудок тут давно вже не гудить о восьмій ранку.

До речі, одна з тих качалок – унікальна, ще німецька, з 40-х років. Таких в Україні більше ніде нема. Колись у Ріпному їх було дві, але потім одну забрали до Надвірної в музей. Хотіли й іншу, але люди в селі стали рогом – не дали того зробити.

Останні качалки у селі позакривали не так давно. У Києві не дали ліцензії. У селі кажуть, хтось поклав око на ріпненську нафту: «Стратегія очевидна: спершу занедбати і знецінити, а потім викупити за копійки. Тим паче ця нафта дуже чиста, тобто затрати потрібні лише на електроенергію і оплату праці». 

Певний час деякі місцеві селяни самотужки різною технікою видобували собі нафту, робили перегонку через самогонний апарат, потім збували. Менше, як сотню доларів за день, не мали. Потім і цей кустарний видобуток згорнувся.

«Коли ще був промисел, то нафтовидобувна компанія сплачувала земельний податок на ділянки, закріплені за свердловинами. Але для громади це мізер, – пояснює староста Іван Зварич. – Тому держава зобов’язувала їх давати ще й кошти на соціально-економічний розвиток села. Хоча за законом мали би бути укладені договори оренди, і це вже би були серйозні доходи для села. Тепер у населених пунктах, де добувають нафту, 1% від видобутку осідає в бюджеті громади. Це немалі гроші».   

Воду можна пити

Хоч промисел у селі і згаснув, але нафта все одно дає про себе знати. Коли староста будував хату і почав копати котлован, десь на глибині три метри натрапив на нафту. А років 10 тому місцевий житель Михайло Мельник копав криницю коло хати, і замість води почала просочуватися «нафтова каша». Сморід ще довго стояв на подвір’ї. Ґазда взявся копати з іншого боку хати – знову нафта. Люди, які в тому тямили, порадили покласти криничні бетонні кільця і зсередини змастити рідким склом – аби бодай була технічна вода для господарки. Бо ж вода пройде крізь бетон, а нафта – ні. І справді – вдалося. Нафту, що лишилася в криниці, повибирали відрами, і вже через місяць мали чисту воду. Досі п’ють. Навіть не треба кип’ятити – перевіряли в санстанції.

У селі кажуть, ще раніше, коли під час затяжних злив підземні води виштовхували нагору нафтовий запас, і у річці, і в декотрих криницях з’являлася тоненька плівка на поверхні води. Плівку вичерпували відрами, небезпеки в ній нема. Кажуть, вже не раз брали воду з колодязів на аналіз – можна пити. Тим паче люди її хлорували. Все налагодилося, коли в селі нарешті зробили окремий водогін, хоча місцеві все одно беруть воду і з колодязів.

А років 15 тому на одному з обійсть, у підвалі, була загазованість. Жінка зайшла по продукти із запаленою свічкою. Погріб вибухнув. Бідолашна загинула. Донька кілька років судилася з Нафтогазовидобувним управлінням (НГДУ). Суд виграла.  

«Фактично НГДУ порушує норми екології, – каже староста. – Адже навіть якщо свердловина не експлуатується, вона все одно випускає газ. І у всі часи цей газ ішов у повітря. Нинішні норми вимагають за це сплату штрафу й утилізацію. НГДУ не робить ні того, ні того. Тому місцеві мусили пристосуватися, наприклад, цим газом опалюють собі господарські споруди».

В селі вже якось були люди з проєктної організації, пробували виготовити проєктно-кошторисну документацію на розробку цього газу. Однак розрахунки показали, що це неперспективно, точніше, потрібен дуже тривалий час, аби все окупилося. А заробити хотіли негайно.

Ріпненське диво

Старожили кажуть, за Польщі в селі був порядок, а коли прийшла радянська влада, нафтопромисел почав потроху занепадати. «Ще б пак! Коли тут були поляки, то в Ріпному жило все їхнє начальство нафтопромислу, – розповідає завідувачка бібліотеки Оксана Шолопак. – Поляки принесли сюди і свою культуру, починаючи з елементарних речей побуту. Наприклад, навчили місцевих пити каву з порцелянового горнятка. А ще по-своєму показували, як робити закрутки, називали їх конфітурами. До речі, порічки, смородину вони закривали тільки з гілочками».

Пані Оксана додає, що поляки брали працювати на промисел лише совісних і порядних людей – був спеціальний відбір. Польська цензура теж була. Програму кожних сільських фестин мусили спершу перевірити. І на забаві обов’язково мав бути присутній хтось із цензури.

Іноді доходило до безглуздя. Був такий випадок, коли під час футбольної гри м’яч покотився за поле і якийсь місцевий копнув його назад гравцям. Минув місяць, а тому чоловікові не нарахували пенсію, минув другий – далі нема. Пішов у контору розбиратися. А там кажуть: «Пан готовий до праці, бо ж грав у футбол два місяці тому». 

До речі, у селі є своє «ріпненське диво» – так називають стадіон на горі. Ріпне затиснуте між горами, далі дороги немає. Свого часу жартували, що автобуси тут розвертаються на колоді – місця бракує. Про те, щоб облаштувати в селі бодай щось схоже на футбольне поле, навіть ніхто й подумати не міг.

Але на початку 30-х керівник нафтопромислу пан Солтинський забажав створити футбольну команду, однак жодного придатного місця для гри в м’яч у Ріпному не було. Кожен клапоть якось використовувався. Тоді вирішили зробити стадіон просто на скелі. За допомогою лопати і кирки вручну «зрізали» схил, ґрунт возили тачками, засіяли травою. Загадкою лишився унікальний дренаж: навіть при сильному дощі тут сухо.

Так на висоті 700 метрів постала спортивна арена, причому одна з найкращих у тодішній Польщі. За місцеву команду виступали майстри футболу з усієї Польщі, їх влаштовували на роботу в нафтову фірму, але, звісно, вони там не працювали, а тренувалися і «копали». У 60-х роках тут був ще юний Йожеф Сабо, тоді грав за команду Калуша.

Нині поле поросло травою. Навіть худоба не пасеться. В селі лишилося тільки п’ять корів – нікому вже не треба тієї господарки. Понад 30 сімей отримують непоганий дохід з нафтопромислу в сусідньому селі, інші мають добрі «нафтові» пенсії, хтось роками працює за кордоном.

Наталя МОСТОВА