“У магазинах немає багато солі та й подорожчала, тому люди кинулися сюди, йдуть по соровицю. Дехто варить. А є, що нею солять. Моя жінка вміє соровицею солити. А сіль варимо, щоб на стіл подати”, — каже Петро Грицюк.

З його слів, у селі є понад 70 криниць із солоною водою. Більшість із них засипали. Зараз набрати соровицю можна із чотирьох джерел. Дружина Петра Ганна розповідає, що й назва села пішла від солоної води.

“Назва села — Уторопи. А чому Уторопи? Бо отут ропи. Колись навіть чумаки цим займалися, бо не мали з чого жити, чумакували й варили сіль. І дійсно, нема ніякої кризи, бо сіль – це перше. Посолив і вже ти собі маєш продукцію”, — пояснює Ганна Грицюк.

Набравши соровицю, подружжя Грицюків готує багаття та переливає ропу у цебер. Колись їхні предки варили сіль у посудині, яку називають “чирін”. Він був у кожній уторопській хаті.

Коли соровиця закипіла, до неї вливають молоко, щоб очистити сіль. На дні утворюється сіль, яку поступово вибирають.

Приблизно за чотири години із 24 літрів ропи зварили п’ять кілограмів солі. Її висушують декілька днів на сонці. А у побуті користуються як нею, так і ропою, яка, каже подружжя Грицюків, завжди є в домі.

Читайте також: Без черг, удосталь і задарма: у деякі села Франківщини люди їздять по сіль