Вчора, 9 серпня, у Калуській центральній бібліотеці імені Тараса Шевченка відбулася презентація видання калуської журналістки Дарії Ониськів «сИлянка щодення мого…» та біографічно-бібліографічного довідника «Ониськів Дарія – журналістка і краєзнавиця», пише «Галицький кореспондент» посилаючись на міського голову Калуша Андрія Найду.
Обидва ці видання були приурочені до 55-ліття з дня уродин і 20-річчя журналістської діяльності калуської журналістки, членкині Національної спілки краєзнавців України Дарії Ониськів.
Дарія Мельник – співупорядниця церковного календаря «Петранці – 410 років», співавторка книги «Пісні бойківського села Петранка» (2013 р.), авторка книг «Церква у Петранці: історія і сучасність» (2017 р.) і «Ярослав Дякон: тернова доля галицького інтелігента» (2019 р.).
Презентована книга «сИлянка щодення мого…» – це рядки невигаданих історій, статей, інтерв`ю, наукових досліджень, над якими працювала Дарія Ониськів упродовж 20 років журналістської служби. Книга вийшла частково за кошти з міського бюджету за підтримки комісії книговиданню місцевих авторів міста Калуша.
Друге видання, яке було представлене на заході – біографічно-бібліографічний довідник «Ониськів Дарія – журналістка і краєзнавиця». У цій книзі подано біографічні відомості Дарії Ониськів (Мельник), перелік історико-краєзнавчих видань і анотацій до них, науково-популярних статей, краєзнавчі матеріали, газетні статті, участь у науково-практичних конференціях, форумах, презентаціях, культурно-просвітніх заходах, висвітлення її діяльності в періодиці. Це видання адресоване краєзнавцям, етнографам, вчителям, бібліотекарям, учням, студентам.
Кожен на заході мав змогу придбати книги з автографом авторки, кошти з яких будуть передані на потреби ЗСУ.
Пам’ятаєте, як буквально кілька тижнів тому нашу спільноту тіпало від гніву та обурення після почутого від Папи Римського про український білий прапор? Ми одразу зробили тисячу та один мем, розродилися обурливо гнівними поетичними та прозовими опусами-дописами у соцмережах. І готові були ледь не на Святому Письмі присягати, що ми будемо битися за Україну, за
Волонтерство на Донеччині. Погляд зсередини. Побутує думка, що на сході лишились одні ждуни. Ніби й так майже всі були сепарами, невеличка кількість патріотів давно виїхала, а лишились тільки ті, хто чекає рускій мір (ну і, звісно ж, працює на ворога). Багатьом зручно так думати. Помічаю це в особистих розмовах і соцмережах. Але ж як воно
Останні тижні переконливо продемонстрували, що Путін не лише погано знає історію, але і як менеджер дуже слабенький. Він намагається застосувати методи неефективного впливу, брати кількістю, а не якістю там, де потрібно діяти раціонально та точно. Міф про «велич Росії» руйнується не лише діями ЗСУ, але і протестами мобілізованих росіян. Варто нагадати, що на старті широкомасштабного
Україна стрімко летить вперед, точніше, у прірву – за темпами поширення коронавірусу. Лікарні переповнені, щодня страшною смертю вмирають сотні людей. І при цьому все ще є достатньо особин, які протестують проти вакцинації від COVID-19. Буду називати їх саме так, адже всі інші слова, що спадають на думку, у друк не пропустять. Що особисто мене обурює