Лікар багато років працював у сфері охорони здоров’я.
9 травня несподівано зупинилося серце Ярослава Михайловича Джигіти.
Про це пише “Галицький кореспондент”, посилаючись на на КНП “Обласний клінічний центр ЕМД та МК Івано-Франківської обласної ради”.
Ярослав Джигіта був завідувачем Івано-Франківської станції КНП “Обласний клінічний центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф Івано-Франківської області ради”.
Розпочинав з посади військового лікаря, пізніше працював в обласному Товаристві Червоного Хреста, а також головним лікарем в санаторії-профілакторії.
“З глибоким болем сприймаємо трагічну звістку та висловлюємо щирі співчуття усім хто знав життєрадісного та завжди усміхненого, турботливого Ярослава. Нехай добрий, світлий спомин про покійного назавжди залишиться у пам’яті рідних, колег, друзів… усіх, хто знав його, любив та шанував”, – йдеться в дописі.
Прощання відбудеться в Івано-Франківську в Будинку трауру, вул. Ребета, 3. Щоб попрощатися та провести в останню дорогу: чин панахиди – о 17:00 10 травня, чин похорону – об 11:00 11 травня.
Золото і світло – це мабуть, перше, що спадає на думку, коли стоїш в оточенні робіт Олега Заставного. Зрештою, виставка має назву «Світло без тіні». Інакше, певно, зі справжнім світлом і не може бути. Та й бачити усе, що довкола нас, можемо завдяки світлу. І вже на виставці пригадала собі, що росла з
«А чи потрібна їм правда?» – це питання лектор поставив організаторам перед тим, як почати розповідати про «Моніторинг наративів у мережі, дезінформацію». Ми говорили про Польщу, але він кілька разів повторив, що ці тенденції є й в інших європейських країнах. Хтось, як буває, нічого не зрозумів. І я теж перед тим, як писати цей пост,
Ми дуже рідко раніше говорили про смерть. Майже ніколи. Лиш тоді, коли безпосередньо стикалися з нею. Зараз такі розмови почастішали. На жаль. Жити доводиться в часи, коли вона постійно дихає в спину. Страх, про який ми мовчали Не те щоб я вдягала рожеві окуляри щодо безсмертя, ні. Але завжди старанно відганяла від себе думки про
В 2022 році моє місто знаходилось в 100 кілометрах від лінії бойового зткнення — глибокий тил на заході Донецької області. Покровськ, Добропілля, Білицьке, Білозерське і сусідні містечка й села стали прихистком для тисяч вимушених переселенців зі зруйнованих та окупованих населених пунктів. Звісно, близькість фронту відчувалась в усьому — літаки в небі, важка техніка транзитом, пікапи