“Мене з міської ради попросили спочатку допомогти з документами — організувати процес отримання волонтерської допомоги з-за кордону, бо почали масово їхати вантажі. І дуже багато волонтерки стало на кордоні, бо не всі розуміли, які документи потрібні. Я зранку до вечора йшла туди, консультувала. Тоді ще не вистачало спорядження: бронежилетів, тепловізорів, дронів. Ми шукали це все. Те, що роздобули, намагалися відправити на фронт”, — пригадує Маріанна Удод-Зомчак.

“Звичайно, всі казали: ти — дівчина, все одно сидітимеш у Калуші, будеш робити документи. Але я розуміла, що присяга — це значно більше і значно глибше. Не поспала дві ночі. Не знала, як сказати рідним. Вранці взяла паспорт і пішла до військкомату. Прийняла присягу і зрозуміла, що дороги назад немає. Це вже буде, допоки ми не звільнимо нашу землю, і моє життя вже мені не належить”, — розповідає Маріанна.

“Він не розмовляв зі мною два місяці. Це було моє рішення, я з ним не порадилася. Але я сказала синові, а він відповів: “Мамо, я б здивувався, якби тебе там не було”. Він звик, що я завжди у вирі подій: то на революцію їду, то десь там щось комусь доказую, то я на якійсь демонстрації. Тобто це мені властиво. Син обійняв мене і зрозумів”, — каже жінка.

“Я ніколи не була на сході України. Взагалі я дуже люблю мандрувати. Багато подорожувала по Європі. До війни відвідала 16 країн. По-перше, я була здивована красивим рельєфом — цими безкрайніми полями. Буквально така прапорова блакить — блакитне небо та жовті соняшники. Вони якраз почали цвісти, коли я приїхала. Тут дуже красиві заходи сонця, світанки. Я не думала, що схід такий красивий”, — пригадує військовослужбовиця.

“Коли я побачила дим на горизонті, це так внутрішньо насторожило. Прийшла відповідальність і усвідомлення того, де я є”, — каже Маріанна.

“Приїхавши на Запоріжжя, далі намагалася займатися волонтерством. Тут мало того, що військовим були потрібні речі. Тут залишилися діти. У цій страшній зоні, де гримить горизонт, залишилися сім’ї з дітьми”, — каже молодша сержантка.

“Але, чесно кажучи, відчувається приємне ставлення. Щось стараються допомогти, десь все-таки нас відгородити від чогось. Це — приємно, але тут є внутрішнє бажання бути на рівні з усіма. Тому що тут усім доводиться робити те, що ми не робили у звичайному житті”, — говорить військова.

“Звичайно, ми їздимо на полігон. У нас є зброя. Ми маємо уміти володіти нею. Десь доводилося пиляти дрова та склити вікна, які повилітали від “приходів”, і було холодно. Треба було заводити генератори — я цього ніколи не робила. Десь потрібно приймати душ в садочку з півторалітрової пляшки, тому що тут немає води, світла, газу. Але нічого. Ці всі умови — прийнятні у порівнянні з тими, в яких живуть військові на передовій”, — говорить військовослужбовиця 79 батальйону.

“Йшов масований обстріл, багато медиків поїхали на виїзд, а поранених привозили й привозили. Ми залишали свою роботу і йшли допомагати. Тоді було щось 12-13 контужених і лише двоє медиків. Вони “зашивалися”. І тут привозять контуженого військовослужбовця. Ним трусить, він блідий, майже втрачає свідомість, каже: “Я другий, я другий раз”. Затинається, хвилюється, руки трясуться, блює. Як виявилося потім, цей хлопчина був контужений, лежав у госпіталі. Тільки вийшов на позицію — і його вдруге контузило. Я спитала, як його звати, скільки йому років. Він каже: “Василь, 21 рік”. І мене аж пересмикнуло та вкрило мурашками, тому що моєму сину теж 21 рік”, — розповідає Маріанна.

“Медик витягнув кулю з військового. І виявилося, що цим пораненим був художник з Калуша. Він приїжджав на Запоріжжя, отримав поранення. Боєць подякував нашим медикам”, — пригадує військовослужбовиця.

“Найперше, що я зроблю після війни, — відвідаю своє омріяне місце. Я поїду в Перу, в Мачу-Пікчу. Це — земля древніх інків, вона мене давно манила. А ще піду з рюкзачком і наметом в гори. Мабуть, десь на три дні. Разом з коліжанкою і моєю посестрою, з якою я тут воюю від початку. Це — моя Христинка, найсміливіша дівчинка на цій Землі”, — каже молодша сержантка 79 батальйону.