Таке промовисте і містке гасло радянської освіти сповідують і досі українська школа та дошкільні заклади. Не виділяйся жодним чином. Ніяк. Ні інтелектом, ні творчістю, ні зовнішністю. І Боже збав, якщо у тебе особливі потреби! Скажімо, лише одна рука. В такому разі краще сиди вдома. Нема чого серед нас виділятися! В нас тут всі – дворукі.

Втім, йдеться тут не про інклюзивність і не про індивідуальний підхід. А просто про дитсадок. Звичайний, нічим не примітний.

Старший у мене в садок не ходив. Тож порівняти не маю з чим. А от середущий пішов у садок цього вересня. У молодшу групу. І у них вже є творчі заняття. Але що я вам скажу – “творять” вони під копірку…

Роблять аплікацію. Ведмедика. Вихователька усім роздає однакові заготовки коричневого кольору (бо ж ведмедик), і всі ліплять їх на листочки. Ввечері батьки бачать виставку – 26 однаковісіньких коричневих ведмедиків висять пришпилені до стіни. Питаю малого: “А де твій ведмедик?” Дитина не знає. Бо ж вони однаковісінькі! Як тут упізнаєш? Добре, що підписані були. За підписом і знайшли…

Наступного тижня – чергове творче завдання. Тепер треба намалювати портрет того ведмедика. Усі 26 дітей беруть коричневу фарбу і малюють26 однаковісіньких ведмедиків. Варіантів намалювати синього або рожевого ведмедика -нема. На столі лише коричнева фарба… Бо це ж ведмедик.

Ведмедики – коричневі. Синім буває дощик, а рожевою – свинка. А це – ведмедик. Що не ясно? І знову вечірня виставка для батьків.

Наступного тижня діти клеїли аплікацію – цього разу то була шафа. Коричневого кольору. Адже шафа коричнева, хіба ні? Хіба бувають червоні або жовтішафи? Ні. Жовтим буває сонечко, а червоною – полуничка. А це шафа, тож вона мусить бути коричневою. Ввечері знайшла на виставці шафу з підписом мого хлопчика. Шафа як шафа: коричнева, двоє дверцят, по одній ручці на кожній дверці, дві ніжки. Така собі шафа від старого “Оксамиту”. Похвалила, звісно: шафа -супер. Не розчаровувати ж дитину…

Наступного разу – можливо, ви вже здогадалися – малювали портрет шафи. Коричневий, зрозуміло. Не може ж бути в коричневої шафи зелений портрет! Зеленою буває ялинка. А це – шафа. Ясно вам?

Боюся навіть думати, що ще коричневе вони там склеять-намалюють. Хоч би вже запаси коричневого паперу і фарби скінчилися…

Ведмедиків я сфотографувала. Для наочності. А шафи – ні. Хай їм грець, тим шафам…

А оце скоро має бути новорічне свято. Малим роздали віршики. Мій мав би бути Зайчиком. Віршик – нейтральний. Немає там слів: “Я зайчик-побігайчик, стрибаю по сніжку”. А в малого вже цілий рік лежить чудовий костюм Далматинця. Він ще досі його нікуди так і не одягнув – тільки вдома. Дитина мало не плаче: “Хочу бути на святі собачкою!” І що я йому скажу? “Ні! Будеш зайцем! Вухатим і куцохвостим! Бо так!”

Слід зазначити, що в садок і школу у нас ходить переважно тато. Для мене такі стреси небезпечні – я годую грудьми наймолодшого, ще молоко зникне, тьху-тьху-тьху.Так от, кажу чоловікові: “Попроси  виховательку, якщо їм за сценарієм не надто принципово, хай би малий був Далматинцем”. Відповідь виховательки просто вбила: “Ким-ким? Аааа… Ну, хай буде Далматинцем. І чого вам постійно хочеться виділятися?!”

Ні, в нас хороші виховательки. Вони добре пильнують дітей, мають до них підхід і навіть – дуже схоже на те – люблять їх. З виховательками нам, можна сказати, пощастило. Просто вони – продукт системи. А система каже: не виділяйся. Ніяк. Жодним чином.

Людмила ЛІННИК