Діти хворіють завжди невчасно. Ну, так є. То у п’ятницю ввечері гарячка під сорок, то на самісінький Великдень запалення легенів, то гострий ентероколіт на Різдво. Оце в час новорічно-різдвяних приготувань згадалося, як ми три роки тому «колядували» з середущим сином у лікарні. Хворіти на свята – то суцільний сум-печаль. Чому? Зараз розкажу.

Отже, саме на Різдво ми умудрились потрапити з малюком, якому на той час було рік і три місяці, в Івано-Франківську обласну інфекційну лікарню. 6 січня, на самий Святвечір. Мама я досвідчена, за домашнім експрес-тестом на вміст ацетону в сечі та станом малюка одразу зрозуміла, що без крапельниці ми не видряпаємось, тому поїхали все ж в лікарню, хоч і свята.

На приймальному нас сяк-так оглянув прокурений черговий лікар, щось там понаписував і відправив у палату.

То був шок номер один. Палата була чотиримісна, хоч ми там були самі. Був там стіл – і жодного стільця…  Ми обрали собі ліжко біля вікна, бо жодної тумбочки чи чогось подібного там не було, і навіть дитячий одяг і посуд подіти було нікуди, окрім підвіконня. Коли востаннє його мили – не знаю, але перш ніж на нього щось покласти, я його протерла вологими серветками, як і дверні ручки, бильця ліжка та стіл. Колір тих серветок боюсь навіть згадувати…

Санвузол мене ввів у транс – там було майже темно, бо єдина лампочка ледь мерехтіла під стелею. Вода – тільки холодна – постійно текла. Умивальник забитий. Забігаючи наперед, скажу, що чистити його прийшли тільки 9-го числа, хоча я просила одразу, як нас поклали, бо реально неможливо було навіть руки вимити – вода не стікала… Умивальник та унітаз сумнівно-сизі… Кошик для сміття порожній, без пакета. У кутку відро з написом «для миття підлоги», з якого стирчав постійно мокрий смердючий квач. Як виявилось, тим квачем простою водою без жодного дезінфікуючого засобу мили підлогу в туалеті, палаті і сам унітаз – то був шок номер два…

Десь за години дві прийшла санітарка з сіро-незрозумілою мокрою ганчіркою: «Жіночко, я вам тут повтираю». Жахнувшись тої ганчірки і уявивши, що вона нею перед тим могла «втирати», я її виставила геть.

Нарешті ми дочекались – ні, не лікаря – медсестри. Вона по-діловому переглянула листок призначення, повикреслювала половину як зайве і відправила мене в аптеку.

Наша інфекційна лікарня – то «кінець географії»: єдина аптека на території лікарні працює до 16.00, і в ній не виявилось навіть банального фізрозчину і систем для крапельниці – «А що ви в мене хочете? Кінець дня і свята, ми не замовляли». Найближча – на вокзалі… У мене в палаті дитина – рік і три, нагадаю, у якої щопівгодини жорстокий пронос… Вертаюсь у сльозах у відділення, пояснюю медсестрі ситуацію… Вона відкриває при мені шухляду: «Дивіться, пані, бо, може, ви подумаєте, що я вам не хочу дати… » – і виймає звідти останній (!!!) катетер для крапельниці. Попереду – вихідні, скільки дітей поступить, спрогнозувати нереально, а в неї останній катетер… Ну, поставила вона нам ту крапельницю, тільки дуже просила, аби хтось з родичів таки купив і привіз, бо вона на ніч залишається ні з чим…

Гадаю, інфекційна лікарня – це заклад, де чистота, стерильність і гігієна мали б бути пріоритетними. Шок номер три – тітоньку з квачем я побачила в себе в палаті 9-го січня (!). Поступили ми 6-го… Слава Богу, всі ці дні в палаті були самі. Того ж таки 9-го січня нас вперше оглянув лікар і скоригував призначення. Добре, що я – досвідчена мама – взяла з дому електрочайник і спринцівки і сама робила малюкові очисні і лікувальні клізми, бо починати їх робити 9-го вже було б без сенсу. Того ж таки 9-го січня, після трьох днів крапельниць та антибіотиків, нам вирішили зробити аналіз на ротавірус… Який вже був сенс його робити після курсу антибіотикотерапії на четвертий день хвороби, я не знаю. Втім, шукати тест для того ротавірусу нас відправили знову ж таки в аптеку на території лікарні. Не пригадаю вже, скільки він коштував, але немало…

Нарешті, вже в день виписки, в мене був останній шок, але чогось найболісніший, хоча ситуація стосувалась навіть не мене.

Приводять в палату молоду жінку всю в сльозах – однорічна дитинка у реанімації. Мама ридає, до дитини її не пускають. Вона бачила у вікно (реанімація на першому поверсі), що дитина лежить під крапельницею буквально розіпнута – зафіксована бинтами – в ліжечку, заливається криком і нікого біля неї нема. Каже, малюк не почувався аж на реанімацію. Стан був не тяжкий, дитина їла, гралась, не гарячкувала… Ну – пронос, такий собі, не надто часто… Вона кілька годин бігала туди-сюди від реанімації до аптеки, потім до того вікна. До дитини її не пускали. Нарешті відправили в палату, бо вже наче нічого їй не треба було купувати і доносити…

І тут якраз принесли обід. Ну, мабуть, знаєте: їде собі возик по коридору, на ньому відра з супом і казан з кашею, хліб, чай… Жінка голодна, увесь день пробігала – взяла тарілку набрати каші. А санітарка їй і каже: «А вам, жіночко, не положено. Ваша дитина в реанімації, їй їсти не можна, а вам давати я не маю права».

Люди, ну от в які норми правил чи закону це вписується?!! Навіть якщо згідно з якоюсь там інструкцією вона дійсно не мала права дати їй їсти, то є ж така річ, як людяність!!! Я на власні очі спостерігала, як ті казани навіть не на половину спорожнені повертались в роздаткову, а ввечері, в годині так 21.00-21.30 приходив у закрите, заборонене для відвідин відділення (!!!) дядько і забирав повні два відра тої каші, хліба і т. д.! А тут – жінці не дали тарілку лікарняної баланди! «Не положено…»

Набрала я в свою миску каші – мені, слава Богу, «положено». Їсти все одно не збирались, бо малий того не хотів, а мені перед тим чоловік привіз картоплі від свекрухи, та й віддала тій голодній, замученій мамі… Поревіли обидві. Сваритись чи соромити когось просто не було сили ні в мене, ні в неї.

До вечора, поки нас нарешті виписали, їй таки віддали з реанімації сплакану, змучену, стресовану дитину. Дивлячись на малюка, я так і не зрозуміла, навіщо його піддали таким тортурам. Ну, не було в тому потреби! Йому шлунка не мили, не робили нічого, окрім крапання у звичайний катетер, закріплений на зворотному боці зап’ястя. При цьому мати могла тримати дитину весь час на руках або біля грудей, як це робила, наприклад, я. Не було б стресу ні для неї, ні для малюка. Ну, і каші їй дали б – дитина її й так не їла б, то хоч мама не сиділа б голодна…

О, так, забула сказати: я кілька разів просила зробити вологе прибирання в палаті – в день виписки його зробили. Виставили мене з дитиною в коридор, хоч малий спав, бо вони будуть робити генеральне прибирання. Ще й накричали, що я, бачте, речі на підвіконник поскладала, а то «не положено…»

З того часу минуло три роки. Враження все ще дуже свіжі. Відтоді в інфекційній лікарні відкрили ще один дитячий корпус. Щиро сподіваюсь, що це не єдина зміна, яка там відбулась. Втім, дай Боже, аби це перевіряла вже не я зі своїми дітьми.

Будьте здорові у свята і не тільки!