ГО Д.О.М 48/24 присвячується

Навіть у страшному сні не можу уявити собі ситуацію, що одного дня мені доведеться зібрати лише одну валізу найнеобхідніших речей, вигнати на вулицю своїх кота і собаку, бо взяти їх з собою не буде можливості, повантажити на оберемок свою сім’ю із трьох малолітніх дітей і 78-річного батька та поїхати з міста, де прожила усе своє життя, у невідомість. Ніколи. Нізащо у світі не хочу пережити цього! Мабуть, у мене була би паніка. А можливо, спрацював би якийсь важіль, що підключає додатковий ресурс прийняття рішень у екстремальних ситуаціях. Не знаю. І перевіряти не хочу. Чесно.

Разом із тим сьогодні в Україні, і зокрема на Прикарпатті, проживають тисячі людей, які вимушено покинули свої домівки. Державні діячі придумали для них розумну назву — «внутрішньо переміщені особи» — ВПО. Простонародно їх називають «біженцями», що не зовсім коректно, бо біженцями вважають тих, хто поїхав за межі своєї держави, або ж «переселенцями», що, можливо, теж не зовсім правильно, але найточніше відображає стан речей.

Ці люди одного дня постали перед вкрай складним вибором: залишити усе як є і покладатися на долю й випадок чи покинути все і поїхати.

І багато хто таки поїхав. У них більше немає рідного дому. Сусідів і друзів. Родичів. Однокласників. Дорогих серцю речей і затертих книжок. Кусючого пледу на засованому, але такому зручному дивані. Домашніх тварин і вазонів. Роботи. Бізнесу. Школи. Улюбленого кафе. Звичного маршруту «дім-робота-супермаркет-дитсадок-дім». Церкви, у яку ходили на Різдво і Великдень. Лікаря, який лікував їх дітей упродовж останніх 5-7-14-ти років. Чайника, який свистів, закипаючи. Картини, яка нагадувала про відпустку… І ще багато-багато всього, до чого ми так звикли, що просто більше не помічаємо.

Вони приїхали на нове, часто пусте місце і починають усе спочатку. З нуля, а часом з великого-великого мінуса.

Пригадуєте, як це було? Коли до нас потяглися перші вервечки переселенців? Тоді гостинні і щирі прикарпатці відчиняли свої домівки, пансіонати, готелі, бази відпочинку і, що найголовніше, серця, аби прийняти тих, хто утікав від страшної, жахливої війни. І пам’ятаєте (ну, звісно, пам’ятаєте — таке не забувають) розчарування, біль і злість через невдячність, а подекуди і відверту нахабність окремих осіб, які не лише не оцінили щирої гостинності місцевих, але й виявляли зловживання та неповагу до аборигенів. І тоді настав спротив і неприйняття. Я переконана, що випадки «чорної невдячності» і «нечуваної наглості» були поодинокими і зовсім не мали систематичного характеру, але люди більш схильні запам’ятовувати і поширювати негатив. Тому, цілком закономірно, виникло поширене уявлення про те, що усі переселенці «наглі сволочі» і ми, галичани-прикарпатці, ще від них настраждаємось.

А хто ж вони насправді, оті переселенці? Чи ставимо ми собі це питання, перш ніж увімкнути свої стереотипи й упередження?

Негарно, як на мене, ділити людей на певні категорії чи групи. Мені, принаймні, це не подобається. Але, цілком ситуативно, можна все ж таки виділити окремі типові стилі поведінки.

Отож, є така окрема (наголошую — дуже малочисельна) група переселенців, яких у просторіччі назвали «данєцкіми». Зовсім не обов’язково, що територіально вони приїхали з Донецька. Просто таке собі узагальнено-народне прізвисько. Вони одразу помітні. Поводяться зухвало. Увесь світ їм винен. Зазвичай мають доволі багато грошей, щоб винайняти або купити престижне житло. Не докладають жодних зусиль, щоб вивчити українську і нахабно вголос озвучують своє щире переконання, що «етіх бєндєрафцеф нада ужимать и брать здєсь фсьо пад сєбя». Я, звісно, дещо згущую фарби, але схожу тезу чула на власні вуха, тож даруйте, але таке є. Зазвичай земляки — тобто інші переселенці – їх уникають. Бо це якраз той контингент, від якого вони й утікали — вата, інакше кажучи. Нечисленна, але, на жаль, дуже помітна.

Є ще одна група. Мабуть, найчисленніша. Це ті, хто приїхав від страшної біди. Від смерті і розрухи, без копійки в кишені і в чому був одягнений, з мінімумом речей. Це матері з малими дітьми і хворими батьками, часто — одинокі, часом такі, чиї чоловіки воюють або й уже загинули. Це люди, які не знайшли способу пристосуватися до обставин через свої переконання, тому поїхали шукати вітра в полі. Це зрілі подружжя, у яких діти-підлітки або студенти, які шукають кращої, безпечної оселі для своїх дітей і можливості реалізації їх здібностей, талантів, хорошої освіти. Люди, яким загрожувала дуже реальна, зрима небезпека. Ті, у кого вибухом розтрощило хату або квартиру. Люди, яким просто нікуди більше йти. Люди, статки яких удома були більш, ніж скромними. Прості трудяги, які не створені для війни і відвертого захисту своїх прав і свобод. Часом — перелякані. Часом — затуркані. Іноді — малоосвічені. Дехто — тихі інтелектуали-інтеліґенти. Інші — митці, художники, письменники, музиканти, актори… Багато-багато-багато всіх.

Дехто з них справді намагається покращити власне становище, докладає максимум зусиль і часто, в силу обставин і тих же стереотипів, безрезультатно. Дехто мовчки терпить і приймає усе як є, не скаржачись і дякуючи Богові, що взагалі живий. Інші просто сидять і скиглять, як усе навколо погано, як їх ніхто не любить, не жаліє і не допомагає, хоча здебільшого це не так. І саме усі вони й потребують найбільшої допомоги і підтримки від держави, громади, волонтерів, фахівців, земляків тощо та створення умов для асиміляції, прийняття, примирення, толерантності і терпимості, лояльності, заохочення, віри, мотивації. Перелік можна продовжувати. Більшості з цих людей потрібно дати вудку і показати, де ставок, на якому можна рибалити. На жаль, дуже часто вся допомога зводиться до того, що їх майже насильно годують отією ненависною, часто низькосортною рибою, замість того щоб дати можливість самим чогось досягти і змінити у своєму житті.

Ця група переселенців теж доволі помітна, бо регулярно ми чуємо заклики про допомогу і таке інше. Часом відгукуємось, іноді — ні. Але зараз не про те.

Є ще одна група. Доволі численна. Про них не говорять. Про них не знають. Вони не беруть участі у скандалах і не кричать «спасітє-памагітє». Вони непомітні. Це самодостатні, цілеспрямовані, упевнені в собі люди, які прийняли, можливо, вимушене, але цілком зважене рішення переїхати. Вони не тікали, а саме переїжджали. Так переїжджає співак-початківець у столицю з метою здобути славу чи перспективний фахівець у місто-мільйонник, бо там більший попит на його професію. Вони — грамотні фахівці і майже одразу знайшли собі хорошу роботу або ж і приїхали на вакансію, яка їх уже чекала. Нерідко разом з собою вони привезли свій бізнес чи створили новий на новому місці і дали робочі місця як місцевим, так і землякам-переселенцям. Вони поважають традиції краю, в який приїхали. Вони вчаться розмовляти українською, хоча між собою, звісно, розмовляють російською – в цьому немає жодної трагедії. Вони нічого ні від кого не очікують і не вимагають. Навпаки, вони самі готові багато дати громаді, з якою тепер стали сусідами. Вони діляться знаннями і досвідом, змінюють світ навколо себе. Роблять його іншим — кращим, зручнішим, комфортнішим. Вони цінують інакшість і справжність. Патріотизм і щирість. Традиції і новаторства. Вони відкриті і доступні, але нікому не нав’язуються. Вони працьовиті і небайдужі. Вони знаходять однодумців, спільні інтереси, долучаються до місцевих ініціатив і створюють свої. Чому? Бо бачили на власні очі, що буває, якщо цього всього не робити. Знають, що станеться, якщо не бути активним і діяльним, свідомим і небайдужим. Переконані, що саме це призводить до усіляких денеерів-еленерів, а отже — війни, крові, смерті…

Часом мені здається, що вони дбають за нове місце свого проживання більше, ніж аборигени. Ну, знаєте, як воно буває? От живеш ти тридцять років в одному будинку, і відколи себе пам’ятаєш, на другому поверсі вибита шибка, на четвертому ніколи не світить лампочка, вхідні двері риплять так, що на сусідній вулиці чути. Але ти за тридцять років так до цього звик, що просто не бачиш обдертої стіни біля ліфта, повз яку ходиш щонайменше чотири рази на день. І от раптом у вас з’являється новий сусід, який нещодавно переїхав, і йому усе це страшенно мозолить очі. Він вкручує лампочку. Змащує двері. Домагається, щоб місцевий депутат пролобіював ремонт сходової. Здавалось би, йому що, найбільше треба? Так. Йому треба, бо він переїхав на нове місце і бачить свіжим оком, що не так. І його це засмучує, насторожує або й злить. Тому він це змінює.

Ось такі ці переселенці. Вони одразу бачать прогалини і проблеми і беруться їх вирішувати. Ні, ну не те, щоб ми з вами раніше не знали, що усе це існує. Але воно вже нам проїлося, звиклося, проблималося. Ніби й не зле було б відкоригувати, але якось лінь чи що. Руки не доходять. А вони стають і роблять, показуючи нам приклад і заохочуючи до співпраці. До дії! Особисто я щиро захоплююся такими людьми! І, користуючись нагодою, дякую їм за це. І якраз особливо тому, що вони не здалися, не зламалися, не скиглять, хоч, повірте, їм дуже і дуже непросто. Вони — творять, діють, живуть, беруть на себе відповідальність. Є конкретні приклади та реальні історії. Я обов’язково про це напишу. Тільки вже іншим разом.

А тим часом берімося за руки і — гайда! Ми ж — українці! Ми — різні і такі однакові! Ми роз’єднані і такі єдині зараз, як ніколи!

Діймо! Обираймо майбутнє! (Гасло Громадської організації Д.О.М 48/24)