Одного вересневого дня я і моя однокласниця, з якою ми сиділи за однією партою, а за сумісництвом – найкраща подруга, прийшли до школи і майже з відчаєм виявили, що у нас однакові мокасини. Однаковісінькі… Нічого дивного, адже у далекому 1999 чи 2000 році ми жили доволі скромно, щоб не сказати – бідно. Тож такий збіг з мокасинами був не випадковістю, а радше закономірністю: і моя, і її мама просто купили найдешевші з усіх, що можна було тоді відшукати на наших місцевих базарах…

Здавалось би, подумаєш, трагедія – однакові мокасини. Але нам тоді було по 16, а в школі вже чітко проклався поділ на заможних та не дуже. А оскільки ми з нею постійно «туснячили» удвох, то не помітити наші ноги в однакових джинсових мокасинах на тонкій білій платформі (так-так, я досі пам’ятаю ті трикляті капці) було практично неможливо. І, звичайно, їх помітили. У перший же день, мабуть, на якихось хвилин п’ять пізніше, ніж помітили ми з подругою.

Кпини і насмішки почалися негайно. Ми – дві самодостатні і горді відмінниці – не змовляючись поставили дотепників на місце: «Як гарно, що ви помітили! Ми ж – найкращі подруги. У нас ідеально збігаються смаки: ми спеціально купили однакове взуття, щоб це підкреслити», – щось на зразок цього ми відповідали на зауваги про наші мокасини. Обидві чудово розуміли, що нове перевзуття ні їй, ні мені не світить. І хоч вправно робили вигляд, що нам байдуже, десь у глибині душі і вона, і я чекали, коли ж вони нарешті порвуться!

Чому я раптом про це згадала? Та от – шкільними буднями сина навіяно. Днями у нас був діалог, який викликав і в нього, і в мне багато думок, емоцій, відкриттів… Радію, що з цим усім він відкрито приходить до мене. Мрію, щоб і в 14, і в 16 так було. Бо, пригадую, я в такому віці ну дуже мало розповідала батькам. Тобто розповідала, звісно. Але найболючіше, найсокровенніше – ні. А він – поки що щирий до кінця. Принаймні я дуже на це сподіваюсь.

Син розповів, що почувається пригнічено через ставлення деяких друзів. Принаймні він вважає їх друзями, але вже засумнівався, чи це дійсно дружба. Він відчув себе нікчемним і нічого не вартим, бо не відповідає їхнім уявленням про те, яким має бути. Тобто він би мав віртуозно проходити рівні у якійсь там грі, знати напам’ять репертуар певних виконавців і користуватися певними словами та виразами, самі розумієте якого змісту, мати певні ґаджети тощо, аби бути таким, як усі… Особисті заслуги, вміння, досягнення не беруться до уваги. Бо ж він не робить (не має) вище переліченого. І, як виявилось, його це тривожить…

Мене тепер теж. Ні, я не побіжу купувати останню модель смартфона і не скасую обмеження на комп’ютерні ігри. Я намагаюся зробити так, щоб його не цікавила думка оточення. Я як мама намагаюся зробити так, щоб він керувався власними бажаннями, цінностями і відчуттями, а не тим, як, на чиюсь думку, він має поводитись і чиїм уявленням відповідати. Адже це сьогодні достатньо вивчити пісню з ненормативною лексикою і примітивною мелодією, щоб бути крутим. Завтра для «крутості» треба буде викурити сигарету чи випити пива або ще чогось міцнішого, а через рік – прийняти якусь таблеточку чи інше зіллячко від «доброго друга», який точно знає, яким ти маєш бути, щоб відповідати чиїмось уявленням про те, що сьогодні модно і заслуговує визнання.

«То давай послухаємо разом ці пісні, – кажу синові. – Будемо хоч знати, про що вони». «Та я слухав», – чесно зізнається син. «І як? Сподобалися?» – питаю. «Ні! Взагалі не сподобалися. І справа навіть не в матюках. Я їх знаю, ці матюки. Сто разів чув. Просто ці пісні – вони взагалі нудні і нецікаві».

Нічого дивного, що вони йому нецікаві. Вони й не можуть бути йому цікаві, бо він має бездоганний музичний смак, куди заходить Моцарт і Леонард Коен, Вівальді і «Бітлз», Шопен і «Queen», Бетховен, Бах, Гласс, Чайковський і Майкл Джексон, Scorpions, Pentatonix, The Piano Guys і ще багато всілякої всячини, яку він слухає або ситуативно, або спеціально.

«То це ж дуже добре, що ти знаєш ці матюки, – кажу синові. – А то уяви, хтось тебе облає, а ти подумаєш, що це красиві, хороші слова. А так знаєш: матюк». «Ну, так», – погоджується він. «То скажи мені: ти будеш витрачати свій час і робити щось, що тобі не приносить задоволення, тільки для того, щоб комусь подобатись? Чи перестанеш намагатися сподобатися і будеш насолоджуватися тим, що ти любиш і хочеш, про що мрієш і що цінуєш?»

Нашу філософську бесіду для підсилення ефекту ми заїли піцою і запили кока-колою, а син після того ще кілька днів ходив у глибокій задумі.

Вочевидь, коли тобі – 10, ще не так просто відділити цінне від показного, справжнє від фальшивки, щире від удаваного. Мабуть, зовсім непросто зрозуміти, що коли «друг» цінує тебе тільки за відповідність своїм уявленням про те, яким ти маєш бути, а не за те, ким ти є насправді, то варто сильно засумніватися: а чи друг він?

Відстоювати власні межі, встановлювати кордони, говорити «ні», бути послідовним у своїх почуттях і переконаннях, перетворювати власні недоліки  на переваги… Не всім дорослим це під силу. А що казати про дітей?..

Найважливіше, як на мене, не проґавити той момент, коли дитина починає протиставляти себе соціуму, і допомогти зрозуміти, що вона – особистість і цінність. І цінність власної особистості, даруйте за тавтологію, якраз у тому, щоб бути собою, а не відповідати чиїмось очікуванням і уявленням про те, яким ти маєш бути.

Дуже важливо вчасно відчути момент і підвести до того, що в кожного з нас є вибір: або робити те, що подобається тобі, або робити все, щоб подобатися іншим. А оскільки подобатися всім неможливо апріорі, особливо, якщо ти бодай трохи неординарна і смілива особистість, то варто покинути цю марну і виснажливу справу на самому початку і зайнятися пошуком себе і своїх бажань, мрій та прагнень. А інші… Інші – хай займуться собою.