Є таке місце, де ви почуваєтеся в безпеці? Де це? Може, не «де», а «з ким»? Гарно бути немовлям: для відчуття безпеки просто достатньо почути голос мами і щоб вона взяла на ручки. Ну, або взагалі хтось взяв. Хтось дорослий і високий. Втім… Не всі немовлята мають таку розкіш. І я зараз не про сиріт.  Докладніше >>

Нам здавалося, що та гора нескінченно висока. Ми дерлися на неї, хто навкарачки, хто на рівних ногах, шпортаючись і щоразу загрузаючи носом у кучугурах. А ще ж треба було тягти важенні здоровецькі ґринджоли, з якими їздилося по дрова ще літ 30 тому.  Ми дерлися на гору, реготали і пирхали, зсували на потилицю шапки, губили на Докладніше >>

Етикет – це набір писаних та неписаних правил поведінки, що усталився у певних колах. Перші правила етикету з’явилися в часи Відродження в Італії, а звідтіля поширилися Європою. Етичні норми – простіше кажучи, прийнято/не прийнято – відрізняються не лише у різних країнах, але і в різних соціальних колах, товариствах, субкультурах тощо. Етикет потрібен там, де є Докладніше >>

Так, знову про мову. Бо, хоч на хліб і не намажеш, але… Ні, от серйозно. «Це ж всього лише мова!» – кричать нам на кожному кроці толерантні наші друзі. Справді? Всього лише? Розкажіть це тим, хто у 1690 р. (!) накладав анафему на церковні книги, написані  староукраїнською. Тим, хто у 1720 р. виконував указ Петра Докладніше >>

Мені було років 15-16-17… На цім можна було б і завершити історію. Бо коли людина хоче оповісти щось, що трапилося 20 літ тому, то це вже, напевно, точно-преточно якась ностальгічна нудь. Спогади про юність, яка відшелестіла, і про те, що тоді й трава була зеленіша, а небо світилося вночі більшою кількістю зірок. Втім так. Про Докладніше >>

У ХХІ столітті право на приватність скасовано. Його більше немає. Щоразу, коли ви в якійсь анкеті ставите “пташечку” в рядку “Даю згоду на обробку моїх персональних даних”, ви погоджуєтеся, що ваші контакти, місце перебування, ім’я, адреса надходять стороннім. Навіть якщо там стоїть *зобов’язуємося не передавати вашу інформацію третім особам, це аж ніяк не гарантує того, Докладніше >>

Між двома способами мислення – “держава мені повинна” та “я сам і є держава” – суттєва різниця. З борсання в одвічній українській дилемі «хто кому держава» у нас з’явилося якесь абсолютно унікальне явище: громадські активісти по-українськи.  Звідки ж вони беруться, ті громадські активісти? Мені здається, з неспроможності або бездіяльності органів влади різних рівнів. Громадянське суспільство, Докладніше >>

Я розкажу вам історію. Просто одну маленьку історію одного хлопчика. Таких історій – тисячі. Вона нічим не особлива. Тобто ні. Якраз особлива. Наскрізь особлива. Вона – повторюється. Вона – безкінечна. Йому було три рочки, коли почалася війна. Він цього не помітив. Бо коли тобі три рочки, ти навряд чи розумієш, що щось змінилося. Хіба відчуваєш Докладніше >>

Маленька непоказна коробочка, встановлена на опорі світлофора, одноманітно тенькає, коли вмикається зелене світло для пішоходів. Ледь прискорюється, коли світло має от-от згаснути, і робить попереджувальний сигнал – «стоп!». Це доволі зручно. Особливо, якщо, стоячи на світлофорі, втикаєш в телефон (не робіть так!). Такі коробочки з’явилися у місті не так давно й далеко не на всіх переходах. Втім, іноді здається, що вони тенькали там завжди. Докладніше >>

Бути вчителькою – це мати кілька сотень дітей. А потім, через роки – кілька тисяч… У мене їх зараз трохи більше двохсот. Я майже всіх їх знаю по іменах. Трохи плутаю, звісно, часом. Особливо п’ятикласників, які щойно прийшли. Бо урок раз на тиждень, я ж – вчителька музики. Музичного мистецтва, якщо зовсім точно. Мати стільки дітей – це вітатися на всі боки, коли йдеш містом. Вітатися через вулицю і крізь вікно автобуса. Вітатися, киваючи головою, коли з кимось розмовляєш в цей час по телефону. Махати рукою, коли гукати надто далеко. Докладніше >>

…бо сил моїх більше нема Буде дуже особистий цей блог. Бо таки по-живому цього разу. Отож, вирішила я виговоритись. Звиняйте… Поговоримо? Чим довше займаюся волонтерством і так чи інакше залучена до благочинних зборів грошей, тим більше переконуюся, що більшість моїх співвітчизників мають якесь перевернуте уявлення про благодійність. Здається, я розумію, чому так. Але все одно це болить. А часом (ну чесно) просто бісить. Докладніше >>

Коли приїжджаєш за кордон, мимоволі починаєш порівнювати: у них і в нас. В око впадають якісь незначні дрібниці і великі, глобальні відмінності. Але помітнішим усе це стає після повернення додому. Тиждень вдома, після півторамісячної вакації на Апеннінах… Щокроку. Щомиті. Щодня. Тиждень відмінностей у трьох «Т»: турбота, толерантність, терплячість. Не буду писати, як «у нас». Ви й самі це добре знаєте. Напишу трішки про «у них». Докладніше >>

Майже 16 років тому у мене з’явилася можливість вперше поїхати за кордон. В Італію. Це було, звісно ж, в добезвізові роки. Тож я вирішила трохи нагадати тим, у кого коротка пам’ять і хто нині безпечно мандрує або й працює у “загниваючих європах” за біометрикою: агов, товариство, так було не завжди! Докладніше >>

«Мені страшно!» – каже зарюмсаний трирічний малюк і нерішуче стоїть перед дверима спальні, бо там темно. «Я боюся!» – вигукує п’ятирічна дитина, коли тато підкидає її вгору. «У страху очі великі», – сміються дорослі. Бо що їм з того дитячого «боюся»? А хіба лише з дитячого? Хіба ми звикли поважати чужі страхи? Хіба ми звикли ставитися з розумінням до того, що фахівці називають фобіями, а нефахівці – причудами? Хіба ми взагалі звикли поважати чиїсь почуття? Докладніше >>

Колись давно-давно, коли я була ще студенткою, була в моїй біографії міжнародна компанія і співпраця з поляками. То був десь так рік 2006-2007. На одному з бізнес-семінарів ми зустрічали тренера з Польщі. Не придумали нічого кращого, як повісити транспарант з його іменем, де польською мовою написали: «Witamy wе Łvowe». Пан поляк був щиро зворушений та розчулений. Першими його словами до нас були приблизно такі: «Дякую щиро за такий сердечний привіт! Докладніше >>

Повторюся. Знову повторюся. Але відчуваю, що мушу говорити про це знову і знову. Особливо зараз. Музика, що має об’єднувати і бути поза політикою. Мистецтво для усіх, без кордонів, без політики. Мова – «какая разніца», «і так паймут». Колись мої баба сказали одному панові: «Ви мене понімаєте. Але от чи розумієте?». Ці її слова сидять в моїй голові вже років 12. Яка різниця між поніманієм і розумінням? Докладніше >>

Тонка стежка вилася поміж сухостоєм до ставу. Обабіч неї сірими хвилями кульбучилися торішні трави, вкриті срібною памороззю. Далі вона губилася десь в сухих очеретах, поміж голих тремтливих верб. Тоді гадючиною стрімко злітала в долинку, оббігала чагарник, на якому теплилися перші котики, дерлася догори крутим схилом, а далі знову летіла додолу, ген у яр, де плюскотів повноводий весняний струмок. Докладніше >>

Іноді мені здається, що вони збунтувалися проти мене. Вони наступають з усіх боків, оточують і душать. Вони захоплюють мої меблі, мій дім, мій особистий простір. Вони з’являються якось наче нізвідки – з-під землі чи з повітря, опиняються там, де на них не чекаєш, виникають несподівано і раптово. Від них неможливо сховатися. Неможливо втекти. Вони звалюються мені на голову і хапають за ноги, перекривають мені шлях і кисень. Докладніше >>