З ранньої весни, щойно починає тепліти, упродовж літа і цілу осінь, аж до морозів, на нас полюють. Вони сидять нишком у своїх засідках, тихі й невидимі, і тільки й чекають, аби вчепитися за одяг людини чи за хутро собаки. Вони підстерігають у полі і в лісі, в саду і в парку, навіть просто в траві у дворі серед міських багатоповерхівок. Деякі з них завбільшки, як голівка булавки. Інших – і не розгледиш. Вони підступно встромляють свій хоботок у шкіру, і ви не відчуваєте ні болю, ні свербіння. Докладніше >>

Нещодавно я стала мамою. Вчетверте. Знайомі жартують, що я винайшла власний еліксир молодості: якби що – я знову молода мама. Не сперечаюсь. Нехай. Я дякую за своїх синів. В першу чергу, Богові, адже діти – з небес. Діти – то вияв Його благословення і довіри. Я з упевненістю можу сказати: Бог мені довіряє. Мене окрилює це відчуття! Докладніше >>

Я пішла до школи в далекому 1990-му. Пам’ятаю той день, як сьогодні, хоча минуло понад чверть століття. Не знаю, як так сталося, але на першу у своєму житті шкільну лінійку я йшла зовсім не в формі, а у вишиванці, зеленій у квіти шаляновій спідничці, чорній велюровій запасці, розшитій пацьорками, зі здоровенними білими бантами, більшими за бідну мою голівоньку, і в коралях. І все воно було старе-старе і дивно пахло бабусиною скринею. Мама десь на селі визичила усю ту красу, бо в мене тоді вишиванки не було й близько. Докладніше >>

Галичани завжди вирізнялися з-поміж решти українців своєю релігійністю. Наші прапрапрабабці лагодились щонеділі та в свята до церкви, і то був найголовніший «вихід» у їх житті, ким би вони не були – затурканими тяжкою працею селянками чи панями з міста. До такої оказії був найкращий одяг, хустини, чобітки, коралі… А на великі свята неодмінно мали бути хоч незначні, але обнови. Докладніше >>

Яка вона, самотність? Ні, це не тоді, коли ти сам-один у своєму домі і тобі нема до кого слова мовити. І не тоді, коли немає з ким сходити в кіно чи на вечірку. І навіть не тоді, коли сам з собою п’єш шампанське на Новий рік. Самотність – це зовсім інше. От ти наче є. Про тебе піклуються – годують, одягають, навчають, забезпечують дах над головою, якесь дозвілля. Але тебе – нема. Ти не існуєш як індивідуальність. Як особистість. Докладніше >>

Одразу обмовлюсь: не засуджую, не закликаю, не переконую. Лише розповідаю про те, що мені болить. Висновки – за вами. Американський письменник, улюбленець мільйонів Джек Лондон міг не народитися. Його мати була на двадцять років молодшою за батька, а той категорично не хотів дитини. Вона відмовилась робити аборт і навіть погрожувала вчинити самогубство, якщо він наполягатиме на своєму. Докладніше >>

Життя в мережі і поза нею вже давно переплелося настільки, що користувачі соцмереж часом просто втрачають відчуття межі між світом віртуальним і реальним. У когось це викликає занепокоєння, у когось – захват. Хтось ставиться до цього спокійно. Та хочемо ми того, чи ні, але, зареєструвавши акаунт у котрійсь із популярних нині соціальних мереж, ми робимо якусь частинку свого життя публічною. Наче виставляємо її напоказ. Докладніше >>

Хто дивився хоч раз канали «Діскавері» чи «National Geographic» або бодай пам’ятає стару радянську передачу «У світі тварин», той точно зауважував, як бавляться маленькі звірятка зі своїми мамами і татами. Як вовченята, левенята чи єнотенята вовтузяться на плечах своїх мамусь, скубуть їх за хвости і вуха, як мами тицяють у них носами, лижуть, а то й покусують, щоб злегенька отямити, коли маля занадто захоплюється. Не бачили? То гляньте на домашню кішку чи собаку з дитинчатами – побачите те самісіньке. Докладніше >>

Оце йдеш собі милим українським містом Івано-Франківськ, задивляєшся на вітрини, вивіски, читаєш назви кав’ярень, афіші концертів, розглядаєш полиці у супермаркеті і розумієш – це таки Європа. У всякому разі все чомусь не по-нашому пише. На кожнім кроці – латиниця. А часом якесь таке мудре, що боїшся і вголос вимовити – аби дурнем не здатися. Докладніше >>

Ви коли-небудь зауважували, як американці з європейцями на формально-ввічливе «Хау ду ю ду?» відповідають теж формально-ввічливо з приклеєною посмішкою своє «Окей!»? Бо насправді усім їм байдуже, як там справи у їх сусідів, колег по роботі і навіть близьких родичів. Або ж якщо не зовсім байдуже, то вони мають достатньо такту і виховання, аби не лізти не у свої справи, а для вирішення морально-психологічних проблем та подолання депресій існують психотерапевти. Так, західне суспільство більш закрите, ніж наше. Там цінується особистий простір кожного і право на інакшість та на приватність. Приватність власності, життя і вибору. Докладніше >>

Люди прикрашають своє обличчя і тіло візерунками і барвами з давніх-давен. Чи то якісь ритуальні малюнки, чи просто для краси – байдуже. Але, певно, в кожного етносу є свої особливі звичаї щодо цього. Коли я була дитиною, то думала, що люди фарбують своє тіло тому, що заздрять птахам, метеликам і квітам, бо ті наділені різнобарв’ям, а ми – такі повністю «тілесні», монохромні, мов «капронки». Докладніше >>

Усі діти народжуються творчими і талановитими. Абсолютно всі. Без винятків. Мабуть, багато хто захоплено спостерігав, як бавиться дрібна малеча? Їм цікаво гратися будь-чим: поливана миска стає кораблем, суха паличка – літаком, з кількох стільців будується поїзд, а під столом розквітає цілий фантастичний сад. Вони вміють бачити білих ведмедів і вершковий десерт у хмарах, сонце в калюжі і динозавра в олійній плямі на сукні. Докладніше >>

Ось воно – майже літо. Та благодатна пора, коли спека ще не надокучає, але вже пригріває лагідне сонце, ночі ще холодні, а вечори дихають лагідною свіжістю. Щось уже відквітувало. Інше лише входить у пору. В повітрі кружляють запаморочливі медові аромати. Свіжа зелень тішить око. Ваблять зручні лавочки… А далі все, як у класика, або – чому я не люблю літо? Докладніше >>

Мабуть, найвидовищніший і найсуперечливіший захід минулого тижня – взірцево-показове катання чиновників вулицями міста ІФ на інвалідних візках. Не хочу іронізувати з цього приводу, але все ж поділюся деякими спостереженнями, оскільки знаю проблему трохи зблизька. Докладніше >>

У дев’ятому класі загальноосвітньої школи ми почали вивчати новий предмет – правознавство. Було це доволі пошарпано і непослідовно, як і вся освіта пострадянських 90-х, коли старі програми ліквідували, а нові створювали вже в процесі, часто змінюючи і коригуючи. Докладніше >>

Знаєте, коли, чому і як опускаються руки і зникає мотивація до суспільно корисної праці? Коли ідеї, задуми, плани, візії, проекти розбиваються об глуху стіну системи. Коли молоді, чудові, фантастичні люди озвучують супер-ідеї, і в процесі обговорення мимоволі починаєш розуміти (хоч і не кажеш їм цього), що намагатися втілювати їх – без сенсу! Докладніше >>

Лише мені одній здається, що в часи найбільших криз в Україні – фінансових, урядових, парламентських тощо – хтось одразу ж починає спекулювати «мовним питанням»? То нам підсовують ідею двомовності, то – лагідної українізації, то здіймають ґвалт навколо дублювання і титрування фільмів, то вводять ембарго на російські книги, а тепер от нове придумали – квоти на радіо. Докладніше >>

Українське меценатство, благодійність та філантропія сягають коренями тих далеких часів, коли ще київські князі будували церкви, притулки та лікарні. Коли у ХVІ столітті князь-меценат Костянтин Острозький заснував Острозьку академію. Коли у ХVІІ столітті Петро Конашевич-Сагайдачний заклав підвалини Києво-Могилянської академії, а Петро Могила реставрував київські святині та відкривав школи. Докладніше >>

От приходить дільничний, чи ви самі йдете до нього на прийом, або пізньої ночі викликаєте «швидку», а вам кажуть: «У лікарню». І тут мама починає панікувати і шукати відмовки: «А може, почекаємо до завтра?», «Може, стане краще?», «Може, ми поїдемо в лікарню вранці?», або й категоричне – «Ми відмовляємось». Докладніше >>