БлагоДІЙСНІСТЬ

  • Українське меценатство, благодійність та філантропія сягають коренями тих далеких часів, коли ще київські князі будували церкви, притулки та лікарні. Коли у ХVІ столітті князь-меценат Костянтин Острозький заснував Острозьку академію. Коли у ХVІІ столітті Петро Конашевич-Сагайдачний заклав підвалини Києво-Могилянської академії, а Петро Могила реставрував київські святині та відкривав школи. Коли у ХVІІІ гетьмани війська Запорозького прислужилися до розвою українського бароко. Коли у XVIII – ХІХ століттях поміщики відкривали школи та бібліотеки, приватні театри та виставкові зали, лікувальні заклади.

    «Золота доба» українського меценатства та благодійності припала на кінець ХІХ – початок ХХ століття, коли заможні люди жертвували свої статки, писали заповіти, віддавали у власність музеям приватні колекції, опікувались окремими талановитими митцями, створювали та фінансували навчальні заклади, книгозбірні, картинні галереї, оркестри тощо. Почало розвиватися соціальне благодійництво – допомога сиротам, хворим, бездомним. Було засновано безліч стипендій та фондів підтримки українських письменників, малярів, музикантів, акторів, науковців. Не вдаватимусь у подробиці, але тут варто згадати прізвища Ханенків, Симиренків, Алчевських, Скоропадського, Тарновського, Харитоненка, Терещенка, Кониського та багатьох інших.

    Що змушувало усіх цих людей ставати меценатами? Причини, мабуть, у кожного були свої. Хтось хотів визнання і слави, інший – купував індульгенцію й замолював колишні гріхи, дехто керувався правдивими благородними поривами. Хай там як, а благодійність була модною і ефективною, спрямовувалась на розвиток і новаторство.

    А потім прийшли совіти… Роль благодійника взяла на себе держава. Створювались та фінансувались державні навчальні заклади – від шкіл до університетів; культурні установи – міські та обласні театри, філармонії, сільські клуби та народні доми; лікарні усіх рівнів – від сільських ФАПів до монстрів на кілька тисяч ліжок, державні музеї і бібліотеки, притулки та інтернати, санаторії та здравниці, спортивні клуби і ДЮСШ, парки та заповідники тощо. Ми зараз не говоримо про якісний рівень функціонування. Лише про факти створення.

    Потреба у благодійниках-філантропах, на перший погляд, відпала сама собою. Благодійність і меценатство приватних осіб, разом із приватною власністю, відійшли на другий план і ретельно сховались за безліччю ширм чи масок, аби згодом просто відмерти як прояв капіталізму (чи чого там).

    Таким чином, майже тисячолітні традиції українського меценатства були майстерно знищені за якихось 50-70 років.

    Але всьому приходить кінець. Настав він і для СРСР (хоч особисто я часто наштовхуюсь на його привиди, втім, сподіваюсь, залишилось вже недовго і їх таки розчинить історія). І ось уже 20 з гаком років ми сьорбаємо заварену ще тоді юшку замість того, щоб вилляти її одним рішучим жестом у помийну яму й нарешті почати творити новітню історію і традиції. Не озираючись назад. Не плачучи за минулим. Не зітхаючи про майбутнє. А просто тут і сьогодні.

    Благодійність в Україні часів незалежності мені видається, як мінімум, непослідовною, як максимум – неефективною. Наші благодійники борсаються у всепоглинаючому вирі проблем, які не мають шляхів вирішення. На це є й об’єктивні причини. Дірок стільки, що не знаєш, яку латати у першу чергу.

    Вже сьогодні дитина смертельно хвора, і на її лікування терміново треба зібрати захмарну суму. Фонди, приватні особи, бізнесмени – зі світу по нитці, і маля отримує шанс на життя. Це – благодійність.

    Вже сьогодні треба купити диво-машину за космічну суму, і вона, ця машина, врятує сотні або й тисячі дитячих життів. Фонди, приватні особи, бізнесмени – зі світу по нитці, і малята отримують шанси на життя. Це – філантропія.

    Сфер застосування для першого і другого в Україні пребагато. Медицина, освіта, культура, спорт, соціалка, екологія, війна врешті-решт… Адже держава як фінансувальник багато в чому просто самоусунулась. Тож дірок усе більше, а шляхів до залучення недержавних коштів усе менше.

    Кожен такий-сякий український олігарх почуває себе зобов’язаним створити благодійний фонд імені себе коханого і обрати собі якусь пріоритетну галузь для фінансового донорства. Це позитивна тенденція, втім, не варто захоплено аплодувати. Благодійний фонд чи фондик сьогодні може відкрити будь-хто. Організація отримує статус неприбуткової, звільняється від оподаткування і фактично ніким не контролюється і не перевіряється. Ось тут і починають діяти схеми і схемочки, від банальних крадіжок до грандіозних афер.

  • Українська постмайданна благодійність останніх років балансує між небаченим досі злетом та нечуваними досі зловживаннями. Ті події пробудили в українцях потребу допомагати і жертвувати у різний спосіб: від епізодичного волонтерства і дрібних фінансувань до повного самозречення і красномовних подвижницьких вчинків.

    Голови охололи, і впродовж останнього року таких красивих і емоційних жестів поменшало. Втім, на тлі загального знеохочення, розчарування й зубожіння побільшало раціональних підходів і здорового глузду. Це тішить. Фонди та благодійники все частіше знаходять способи залучити кошти від бізнесів та закордонних донорів – від приватних фондів та окремих філантропів до  урядів країн.

    Так само почастішали й зловживання з боку псевдоблагодійників. Сьогодні скриньки для пожертв не ставить хіба лінивий, а гроші з них не краде хіба дурень. Скриньки скрізь – у магазинах і кафе, посеред вулиці і в громадському транспорті, на шиях у так званих «волонтерів», у храмах, лікарнях і школах. Скільки грошей потрапило в скриньку, а скільки до беніфіціара – отримувача благодійної допомоги, не знає ніхто. Не контролює ніхто. Жодного дієвого механізму не існує і не існуватиме ніколи. А ми продовжуємо фінансувати шахраїв. Бо так простіше. Дешева індульгенція і право на «хорошість». Значно легше кинути у скриньку дві чи п’ять, чи двадцять гривень і сказати собі: «Я класний, я допоміг», ніж пошукати когось, кому можна допомогти адресно, регулярно робити хай невеликі пожертви перевіреним фондам, взяти участь у благодійному проекті чи самому організувати якусь акцію для допомоги тому, хто потребує.

    Для цього потрібно докласти серце. Поринути у проблему. Присвятити час. Ми ж не хочемо занурюватись у негатив. «Ось тобі десятка і відчепися. Я не хочу знати, що десь там хтось голодує, вмирає чи не має зошитів, аби вчитися в школі», – такі мотиви більшості людей,  що вкидають гроші у сумнівну скриньку.

    А ще – жебрацтво. Кульгава дівчинка жалісно дивиться тобі в очі, сивочола бабця молиться тобі вслід за твоє потомство, страждальна мати вимолює в тебе «на хлібчик» своїм малолітнім нащадкам. І ми ліземо в кишеню. «Я – добрий. Я допоміг». Це ж простіше, ніж розшукати соціальну службу або й правоохоронні органи і з’ясувати ситуацію: чому бабця сама на вулиці, чому інвалід не отримує пенсії, чому багатодітна одинока мати не має соціальних виплат і хто з них справді знедолений, а хто – шахрай чи жертва обставин, від непоінформованості чи розгубленості до рабства, коли людину просто змушують жебракувати.

    Наступного разу, перш ніж тицьнути гривню жебракові, добре подумайте, чи не примножуєте ви таким чином його страждання, проявляючи так звану небайдужість? Чи не ускладнюєте ви своєю «добротою» його й без того непросте становище?

    Агов, друзі! Отямтеся. Озирніться навколо себе. Добро в малому. Його треба робити легко, але не для відмазки! З гарячим серцем, але з тверезим розумом.

    Скоріше за все, ви не поміщик і не олігарх. Тож відкрити картинну галерею чи профінансувати друк нової книжки молодого обдарування вам фінансово не під силу. Але все ж таки, утримайтесь від емоційних, нерозважливих жестів і вкидання своїх скромних гривень у скриньку невідомо якого фонду чи капелюх першого ліпшого жебрака. Допоможіть один раз на місяць. Або навіть на рік. Але ефективно. Пошукайте інформацію про благодійні фонди, яким справді можна довіряти. Такі є. Поцікавтесь, які проекти реалізовуються у вашому місті, і долучіться до них, зваживши власні сили. Почитайте місцеву пресу і соцмережі й довідайтеся, котрій дитині терміново потрібні кошти на лікування.

    Допомагайте відповідально. БлагоДІЙТЕ! Творіть нові традиції меценатства. Будьте філантропами. Щоб українська благоДІЙСНІСТЬ насправді була благом.

  • Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!