«Я не знаю, чи малярство для мене є професією чи натхненням, але переконаний, що це суть мого життя. Якби в мене забрали фарби, пензлі, полотна і можливість писати, то це було б рівнозначно смерті», – сказав в одному із інтерв’ю Володимир Сандюк. А оскільки життя дається людині одне, то його варто жити так, як відчуваєш, Докладніше >>

            Василь Красьоха про себе сказав так: «Людина і земля, продовження життя від кореня – складова частина моєї творчості. (…) Окремі картини – земля і поле». Мабуть, краще і не скажеш, бо коли підходиш до його картин, що експонуються в Музеї мистецтв Прикарпаття, впритул, то бачиш  перед собою землю, з усіма її досконалими нерівностями та Докладніше >>

            В одному зі спогадів, якими свого часу ділилася зі ЗМІ дочка Опанаса Заливахи Ярина, вона порівняла свого батька з відірваним листочком, бо не пам’ятав колись, коли був молодим, ні рідної мови, ні рідної культури. Так почався його шлях пошуку себе як українця й одночасно себе як митця, саме українського. Згодом життя у в Івано-Франківську Докладніше >>

Світло за спиною особливе. Ти не йдеш йому назустріч, воно не сліпить тобі очей, воно позаду тебе. Від нього можна втекти, а можна залишитися із ним і уявляти, як воно зручно розташовується на плечі, немов янгол. Малярство Федора Матейчука саме про це, як і виставка його пам’яті. Світло, що розливається між деревами, квітами, будівлями, між Докладніше >>

«Ми були звичайною родиною, яка жила в любові, інколи в дрібних побутових сварках…» – ні, це не початок любовного роману. «Щастя було в усьому, планів на життя було так багато…» – це також не початок мелодрами про нещасливе кохання. «Мій тато дуже любив збирати гриби та гуляти в лісі…» – це не початок шкільного твору Докладніше >>

            Коли ви востаннє дивилися на небо? А на землю? А на гори? А так, щоб усе це бачити одночасно?             Іноді думаю, що нам дуже пощастило, що у нас є мистецтво, яке може легко спинити прекрасну мить і дати можливість споглядати водночас небо та землю, торкатися одночасно весни та літа, мандрувати поміж засніженими горами Докладніше >>

Здається, до Івано-Франківська поволі наближається відчуття Різдва. Бо ходиш між отими вогниками, штучними гілками, величезними псевдопряничними чоловічками і не розумієш, чому оте все має викликати у тебе відчуття радости та магії Різдва. У часи війни воно все швидше викликає роздратування і нерозуміння: нащо? Але добре, що є митці, які знають і відчувають, що справжнє Різдво Докладніше >>

Якщо би мене спитали, якою є Україна, мабуть, відповіла: такою, якою вона є в роботах художника Сергія Лаушкіна. Відкритою, яскравою, витонченою, болісною і живою. Саме такою є експозиція його творів, які він нещодавно привіз до Івано-Франківська. Оксана Шевченко зазначає, що феномен творчості митця «у багатстві тематики, ідей, образів і формотворчих засобів, які сукупно творять якісний, Докладніше >>

Ніколи не могла подумати, що митці так полюбляють цифри і рахунок до десяти. Буквально кілька тижнів тому побачила світ книжка «10 художників Івано-Франківська», як-от уже говоримо про виставку «10 художників: живопис, графіка, скульптура» у Музеї мистецтв Прикарпаття. Хочу одразу зазначити: це не ті самі 10 книжкових художників, за винятком хіба що Едуарда Ніконорова. Щодо принципу Докладніше >>

Якщо говорити про мистецькі виставки, то я радше звичайна глядачка, випадкова перехожа, яка забігає до виставкової зали коли під настрій, коли бо є вільний час, коли щоб перечекати негоду чи перебути черговий межовий стан, а коли й просто, бо по дорозі. Я не відстежую, що та коли має експонуватися, але якщо маю можливість то заходжу Докладніше >>

               У творі Михайла Коцюбинського «Intermezzo» є рядки про те, як герой звістку про повішених заїв стиглою сливою, відчуваючи не гіркоту, а приємний смак у роті.  Неможливість відчувати хоч щось інше, бо жах висмоктав з нього всю кров, передається такою деталлю, яку люблять пхати в усі тестові завдання, присвячені Докладніше >>

Ми вже звикли до розстріляного Шевченка та Сковороди, зруйнованих шкіл, музеїв, церков, бібліотек, спалених книг. Так, вони болять і вкотре підтверджують, що ворог нищить не лише нас, а й усе, що пов’язане з нами та нашою пам’яттю, що є однією з основ нашої ідентичності. Там, де проходить ворог-окупант, завжди залишаються спалені українські книги та розстріляні Докладніше >>

         Пам’ятаєте, як буквально кілька тижнів тому нашу спільноту тіпало від гніву та обурення після почутого від Папи Римського про український білий прапор? Ми одразу зробили тисячу та один мем, розродилися обурливо гнівними поетичними та прозовими опусами-дописами у соцмережах. І готові були ледь не на Святому Письмі присягати, що ми будемо битися за Україну, за Докладніше >>

            У Шевченка-художника є ескіз «Розп’яття». В одному з листів до Варвари Рєпніної він пише про запрестольний образ розп’яття, який хотів зробити для оренбурзького костьолу. Проте ескіз так і лишився ескізом. На ньому Ісус і двоє злочинців. От тільки на відміну від них, він не прицвяхований і світиться особливим світлом. Зі свідомою любов’ю та покорою Докладніше >>

                У мене в дитинстві не було традиційного Різдва. Отого такого, про яке потім розповідають своїм дітям чи друзям. Не було великої родини за столом, дванадцяти страв, гучної коляди, не було чекання першої зірки на нічному зимовому небі, як і звістки, що маленький Христос вже народився. Але була тиша, в якій потім, вже трішки дорослішою, Докладніше >>

            21 січня 1978 року на Тарасовій горі у Каневі український дисидент Олекса Гірник здійснив акт самоспалення. Він був із Калуша. Не знаю, чи обговорювало наше містечко тоді, у січні 1978 року, цей вчинок, чи тихо мовчало, лиш іноді перешіптуючись по закутках. Я народилася трохи пізніше, та й у житті радянської дитини не мало бути Докладніше >>

            Мабуть, з усіх наших класиків Стефанику пощастило найбільше. Маю на увазі, що рівень нашого зацікавлення його приватним життям таки менший, аніж зацікавлення тим, що він писав. Ми не рахуємо, скільки любовей у нього було, не згадуємо про його болячки, про те, що він їв чи не їв, та навіть про прокляття його роду не Докладніше >>

– Вам би тільки у тих своїх телефонах сидіти. Тупієте і не бачите…             Як гадаєте, хто і кому це сказав?             Ця осудлива фраза була кинута мені, коли я сиділа на лавочці у парку і перевіряла на планшеті завдання студентів, які вони мені поскидали у Google class. Я так часто роблю: виходжу після домашніх Докладніше >>