Десь у 1989 році, коли починалися часи унікальні за масштабами історичних подій і, що не менш важливо, по-справжньому переповнені відчуттям щастя від того, що ти перебуваєш у таких часах, мій викладач ботаніки написав для самвидавівської газети свою єдину нефахову статтю. Тоді усі без винятку страшенно багато читали, і відповідно, багато мислячих людей писали, пробуючи викласти своє бачення етичних проблем у епоху глобальних змін. Докладніше >>

Правду кажучи, мене зовсім не обходить стан доріг в Україні. Я звик до того, що навіть у центрі мого міста деякі вулиці нагадують оборонні лінії на рівні військової інженерної думки 30-х років минулого століття. Мені з дитинства подобається гицкатися у автобусі або машині так, щоби аж скоботало у нутрощах. Мені подобається усвідомлювати власну вправність, коли їду цими дорогами на ровері. Докладніше >>

Докладніше >>

Днями мене зустрів на вулиці давній знайомий. Ще з тих часів, коли я був барменом, а він моїм клієнтом. Вже тоді, п’ятнадцять років тому,  він працював молодим чиновником десь у нетрях обласної адміністрації. Я вже давно не бармен, а він ще й далі у «білому домі», хоча, мабуть, зовсім іншої категорії чи рангу, не знаю, як у там них з вислугою, заслугами і так званою компетентністю. Докладніше >>

У гуцульській історії був один файний момент. Докладніше >>

Мій дідо дуже не любив курей. Він любив, щоби на подвір’ї і в саду було чисто і спокійно. А кури роблять це неможливим. Кури зовсім не зважають на те, яким собі хтось уявляє своє подвір’я.  Докладніше >>

Я знаю, що моє ставлення до розвитку мого міста не є ні правильним, ні надто поширеним. Докладніше >>

Такого у моєму досвіді українського громадянина ще не було ніколи – державна влада, яка головним виправданням свого існування проголошує збереження миру, розпочала тотальну війну проти своїх громадян.  Докладніше >>

Свого часу я багато грав у футбол. Не надто віртуозно, але достатньо добре. І таки багато. В кожному разі мене не соромилися імпровізовані команди, завжди приймали радо у свій склад. І я теж отримував від гри чимало насолоди.  Докладніше >>

Варто би було, але я вже ніяк не пригадаю їхніх імен. Мабуть, їх було шестеро. Шестеро ірландців з Ольстера. Англійці, які окупували Північну Ірландію, за щось тримали їх у в’язниці (може, навіть не шестеро, а одинадцятеро). Перед тим, як їх ув’язнили, вони боролися за приєднання Ольстера до Ірландії. Правдоподібно, у якихось нелегальних структурах – скажімо, ІРА. Докладніше >>

Хоч я страшенно люблю червневі дощі, але то був на диво сумний день. Я кажу про вівторок 5 червня. Вкотре мені стало болюче шкода російськомовне населення України. Тепер вже невідомо, чи вони ще можуть на щось сподіватися. Зрозуміло, що віра помирає останньою, але їм доведеться неймовірно напружитися, щоби витримати аж такий удар. Докладніше >>

Кілька років після війни, коли Західна Україна вже остаточно і безсумнівно була включена до радянського простору, моя тітка Ірина Вільде написала особистого листа до Сталіна. У листі вона радила геніальному вождеві трохи стримувати навальну русифікацію. Пояснювала це вигодою для самої радянської влади – мовляв, західні українці, для яких питання мови після досвіду життя у польській державі є дуже важливим, стикнулися з ще гіршими проблемами і це викликає незадоволення та розчарування у новій радянській батьківщині. Докладніше >>

З психологічної точки зору мені було дуже комфортно жити при радянській владі. Я виразно знав, що та влада – окупаційна, ворожа, насильницька, брехлива, брутальна і хамська. Я знав, що вона нічого доброго зробити не може і не хоче, а тому нічого сподіватися від неї не потрібно. Навіть безкоштовну освіту і дешеве шкільне молоко треба сприймати без жодної вдячності, бо і одне, і друге – не для мене, а заради плекання дешевої робочої сили. Докладніше >>

  Ні сучасний Івано-Франківськ, ні колишній Станиславів, який у цьому Івано-Франківську ховається на кожному кроці, не є тими містами, які можуть відразу вразити тільки тим, що у них бачиш, тільки тим, що є видимим і очевидним. Докладніше >>

Франківськ. Кілька років тому. Т. П. з синами. Молодший спустив на воду свій власноручно зроблений вітрильник. Фото тут: https://plus.google.com/photos/101404960998833562506/albums/5688290579034173297   Докладніше >>

…Цю дорогу ми побачили з космосу. На фотографіях, зроблених із супутника, вона виглядала найкращою трасою для одноденної велосипедної прогулянки в околицях Івано-Франківська – двадцять кілометрів бетонкою крізь суцільний ліс, нема ні поселень, ні автомобілів. До самої бетонки всього лиш двадцять кілометрів – через Загвіздя, Пациків, попри кар’єр і міське сміттєзвалище, але у легендарний Чорний ліс. Докладніше >>

1. Загалом, зима асоціюється мені із монохромною гамою. Адже часом, як би не хотілося зробити щось кольорове, виходить лише чорно-біле. Хоча я і це люблю, проте приємно, коли якась фотографія явно вирізняється із загального ряду хоча б за такою ознакою як “барвистість”. Докладніше >>

Двоє сидять на лавці на Міцкевича. Один каже: якщо ти сам не хочеш відпочивати, то не заваджай мені відпочивати з тобою. Докладніше >>

  Нам завжди хочеться сказати – нам. У цьому щось є. У цьому те щось, яке є всім. Ми повинні казати –мені. Я повинен казати – мені. Мені хочеться казати – нам. Нам хочеться казати нам.   Досить подумати. Досить подумати про Трійцю. Досить трохи довше подумати про Трійцю, щоби побачити, що її суть в тому, що це – суть. Той потяг, який є буттям. Суще, яке має єдину потребу – відбутися.   Докладніше >>

Докладніше >>