Балонові куртки і музика, або Велике відродження у Гринівцях

  • Колись це село жило з балонових курток. У кожній другій хаті вміли їх шити. А ще у Гринівцях, що в Тлумацькій ТГ, завжди вміли гарно співати, навіть мали свій оркестр. Минулого місяця місцевий фольклорний аматорський колектив «Розмай» офіційно став народним. Колектив ще геть молодий, але дуже особливий: талановитий і творчий режисер, який любить експериментувати, і натхненні учасники, котрі кілька разів на тиждень кидають у хаті всю господарку і летять на репетицію.

    Сліпали над куртками

    У 80-90-х Гринівці виживали завдяки балоновим курткам – на заробітки майже ніхто не їздив. Тоді їх навчилися шити у кожній другій хаті. Фасони самі придумували. Продавали або на базарі, або роми приїжджали в село і купували великими партіями.

    «Досі пам’ятаю, як вони витягували віяло купюр і спритно, як фокусники, відраховували потрібну суму», – сміється Анна Мальованчук. На пошитті курток вона змогла побудувати хату. За два роки. Увечері приходила з роботи – і зразу до шиття. Ночами сліпала над куртками.

    Коли торгували на базарі, мусили ховатися від міліціянтів – аби не впаяли штраф. Або треба було давати хабар. Щоб шити і продавати балонові куртки, потрібно було мати патент, але купити його не було де. Замкнуте коло.

    Продавці вдягали по кілька курток і просто стояли. Коли підходив покупець, знімали з себе і давали міряти. У 90-х почався ще й рекет – треба було і їм заплатити. Загалом мали дати гроші і водію, і рекетирам, і міліціянту – аби не приходив на базар до 10-ї ранку і люди встигли продати свої куртки.

    Бізнес на балонових куртках закінчився, коли з-за кордону почали возити секонд-хенд. Далі вже кожен почав крутитися по-своєму.

    Глядачі плакали

    Великим відродженням у селі називають створення аматорського фольклорного колективу «Розмай», який заснували чотири роки тому. В жовтні йому присвоїли звання «народний». Керує колективом Ольга Гринюк, а за постановки відповідає її син – 40-річний режисер Василь Гринюк.

    режисер Василь Гринюк

    Чоловік має чималий досвід: працював танцівником, балетмейстером і актором. Закінчив Калуське училище культури, здобув фах артиста і викладача народного танцю. Згодом навчався у Рівненському гуманітарному університеті, працював в івано-франківській філармонії, в хмельницькому, чернівецькому та івано-франківському театрах, а ще в Туреччині. Зараз він – керівник театру  «Браво», що в Івано-Франківському коледжі фізичного виховання. Щотижня приїжджає в село, аби провести репетицію.

    До речі, створити «Розмай» придумали саме пані Ольга з сином. Просто за столом на різдвяні свята: «Може б, ми зробили щось цікаве для культури села? Людей творчих у нас повно».

    Того ж дня почали обдзвонювати місцевих: «Робимо колектив, де будемо грати, співати, показувати сценки, традиції… Прийдеш?» Майже всі прийшли.

    Це не були професійні актори, танцюристи чи співаки – просто люди, у котрих очі завжди горіли творчістю. Режисер знає, що і з кого можна витягнути, аби сцена ожила. Одразу бачить, хто яку роль найліпше зіграє. «Я вмію зачепити на гачок мистецтва», – сміється Василь Гринюк.

    Михайло пів життя пропрацював механіком, може осилити будь-яку роль. Анна торгує на базарі, а на сцені найліпше грає діловитих ґаздинь. Телемайстер Василь чудово справляється з ролями рекетирів. Улюблений гуморист – інженер Іван, або ж жартівливо – містер Кемпбел. Душевних персонажів довіряють повару Розалії. Кравчиня Ганна потужно співає. Керівниця колективу, колишня бухгалтерка Ольга вміє лікувати словом…

    «Розмай» вперше прославився завдяки кількахвилинній сценці до шевченківських днів. Простий народ у куфайках, збідовані батраки, чорний і білий ангели, Тарас, який не жаліє наймитів, а через слово дає «прикурки», аби нарешті почали мислити інакше і цінували себе… Успіх був неймовірний. Глядачі плакали.

    Культура без клубу

    Виступає «Розмай» часто. По всій області. У репертуарі – побутові, весільні, жартівливі, стрілецькі й авторські пісні, обряди, багато комедійних постановок із сучасного сільського життя. Кажуть, такі веселі постановки, що глядачі мало з крісел не падають від сміху. І навіть представники влади у перших рядах.

  • Сценічні костюми – свої. Кожен собі шиє, купує, позичає. Допомагає  і колишня місцева жителька Наталія Слободян, яка зараз мешкає у США. Особливістю жіночого одягу в Гринівцях є широкі квітчасті спідниці і головне – високо зав’язані хустки. Режисер називає їх «будами».

    У колективі кажуть, найбільше відчували себе справжніми артистами на цьогорічний День незалежності. В один день було аж три виступи у різних містах. Взагалі вже не раз під час виступів глядачі думали, що на сцені запрошені професійні артисти з Франківська, а не аматори з Гринівців.

    У колективі кажуть, таку популярність мають завдяки своєму режисеру: «Що він придумував, то ми мусили виконати. І не так, як ми собі то бачимо, а так, як він сказав. Василь – строгий і вимогливий, ми його слухаємося – бо професіонал». 

    «Не раз собі стільки нервів з’їдає коло нас, – сміються учасники. – Каже: «Ну, хто з таким лицем іде на сцену? Так лише вели на розстріл». Ми зарегочемо, розслабимося, і далі робота йде, як по маслу».

    Кажуть, він навіть своїй мамі не дозволяє байдикувати, ще більше не дає спуску, як іншим. «На репетиції нема мами, мама – вдома, – усміхається Ольга Гринюк. – А тут усі однаково викладаються».  

    «З непрофесійними акторами працювати простіше, – каже режисер колективу. – Роблять усе, що я кажу: не бояться плакати, кричати, пищати, реготати… Я був шокований спершу: люди, яких знав усе життя, виявляється, вміють ось так розкриватися. У них немає зіркової хвороби, працюють відчайдушно. Дехто продавав теля, аби купити собі костюм і мати в чому вийти на сцену. Ці люди голодні за мистецтвом. Вони ж навіть подумати ніколи не могли, що колись їх чекатимуть сцени по всій області і звання «народний».

    Дивно тільки, що такий талановитий і відомий колектив займається не в будинку культури, а в шкільній залі. Приміщення клубу давним-давно в аварійному стані – коло нього навіть стояти страшно.

    Як розповідає староста села Богдан Гринишин, тій будівлі майже сотня років. Спершу це була священнича резиденція. За радянської влади її переробили під клуб, а в 2012-му приміщення спалахнуло. Пожежу загасили, але фахівці визнали, що немає сенсу його відновлювати – настільки все пошкоджене. Зараз стоїть питання, аби приміщення взагалі розібрали, бо воно небезпечне. Поки що ніхто нічого не обіцяє стосовно будівництва нового клубу.

    «Зараз усі сили в державі йдуть на дороги, – продовжує староста. – А культура, як завжди, фінансується за залишковим принципом». 

    Злі язики замовкли

    Наразі у колективі коло двох десятків постійних учасників. Чоловіків – лише шестеро. Тому їх називають талісманами. «Недоторканний запас», – регочуть у «Розмаї».

    У селі, звісно, є повно чоловіків, які і гарно співають, і артистичні, але багато працюють за кордоном, інші відмахуються, що їм того не треба, а дехто – просто безвідповідальний і прогулює репетиції.

    70-річна Анна Мальованчук – найстарша в колективі. Все життя співала. Але тільки для себе і для своїх: вдома і на роботі. Син каже, відколи мама в «Розмаї», її ніби підмінили – за цілий день втомлена, напрацьована, але ближче до вечора аж оживає: все кидає, сідає за кермо і погнала на репетицію. Вертається пізно, але така щаслива, аж світиться.

    Люди в селі спершу реагували по-різному на появу «Розмаю». Одні тішилися, інші насміхалися, а хтось обурювався, мовляв, невже більше нема чим зайнятися, лиш такими дурницями… Багато місцевих не вірили, що з того буде щось путнє. Тепер усі злі язики замовкли, лише питаються: «Ну що? Коли наступний виступ?»

    Наталя МОСТОВА

  • Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!