Батьки дорослих дітей

  •             Перший справжній сніг, не отой, що швидше розтає, ніж падає, а справжній, такий, що впевнено виблискує під ліхтарями, у мене асоціюється з моїм татом та ковзанами. То були часи страшних дефіцитів, але моїм батькам вдалося десь роздобути ковзани – такі справжні, ну майже, як у фігуристок в телевізорі. Вони були завеликі, сірі, трішки потерті, але хіба це проблема? Кілька теплих шкарпеток – і хоч на Олімпійські ігри. Єдина біда – я не те, що їздити, стояти на них не могла. І щовечора тато після роботи, не вечерявши, допомагав мені у ковзанах зійти з нашого третього поверху і вчив спочатку стояти на них, а потім їздити. Досі чую той дзенькіт сходами і хрускіт снігу. Згодом тато так само вчитиме кататися мого сина – на тих самих ковзанах. І з кількома шкарпетками на нозі.

                 Мабуть, у нас всіх не так вже й багато спогадів про те, чому нас вчили батьки (я зараз не про родинні спогади як такі, а саме про процес навчання). Бо ж вчать переважно в такому віці, який пам’ять затирає або пропонує у вигляді уламків, з яких навряд чи колись складеться цілісна картинка. Ми не пам’ятаємо, як ми вперше усміхалися рідним людям, як нас вчили робити перші кроки, тримати ложку. Ми не пам’ятаємо, як нас вчили, що вогонь – це небезпечно, як і окріп. Не згадаємо, хто і коли нас навчив, що не можна ступати по тонкому льоду чи йти за незнайомцями. Такі очевидні і прості речі, але їх нас хтось та й навчив. Щодня ми на автоматі робимо безліч таких речей: переходимо дорогу на зелене світло, дякуємо, вітаємося, прощаємося, не пхаємо руки, куди не треба. І не замислюємося, хто і коли нас цьому навчив. Я вперше задумалася, коли почала вчити свого маленького сина. І, звісно ж, він, дорослий, не згадає, ні як його вчили розмовляти чи грати у шахи, ні хто стояв за його першим кроком, першим «дякую».

                Ми багато чого не пам’ятаємо, не згадуємо і не знаємо, як не знають чи не згадають наші діти. Наприклад, я в дитинстві дивувалася, як мої батьки можуть не хотіти мандаринку чи цукерку. Це ж так смачно! Розуміння приходить вперше, коли ти своїй дитині кажеш: «Дякую, їж сам, я не дуже хочу». Насправді ти хочеш, бо любиш смаколики, але зараз цей смаколик один і маленький, то нехай дитина його з’їсть. Але по-материнськи тішить, що дитина готова поділитися з тобою останньою цукеркою.

    Якось дитиною я лежала в івано-франківській лікарні, а жили ми в Калуші. Мама щодня приїжджала до мене рейсовим автобусом після роботи, а потім вночі верталася додому. Зранку на роботу, потім до Франківська, потім знову додому. Ну, і що у цьому героїчного і жертовного, спитаєте ви. Нічого, відповім я. Просто один зі спогадів любові. І таких спогадів є чимало. Вони приходять тоді, коли ти сам починаєш робити щось таке для своєї дитини або коли просто дорослішаєш.

    І тому мені страшенно болить, коли дорослі діти чиїхось батьків починають робити у соцмережах образливі дописи про своїх тата або маму. Але я ще не бачила жодного такого батьківського допису про своїх дітей. Не знаю, що би я робила, якби на сторінці мого сина зринув такий ображено-образливий допис про мене. Хоча, звісно, мабуть, у нього не раз могло з’явитися бажання щось та й написати образливе. Я не є ідеальною мамою. Проста собі мама, таких тисячі й мільйони. Мама, яка помиляється, мама, яка іноді просто не знає, що робити, мама, яка іноді говорить трохи голосніше, ніж мало би бути. «Я ніколи не буду кричати на свою дитину і сварити її», – думала я підлітком, коли вкотре ображалася на батьків. І таких «ніколи» і «не буду» було чимало. Але потім ти виростаєш, і вже твоя дитина, насварена, обіцяє собі ніколи не сварити своїх дітей.

    Ні, я зараз не говорю про побутове насильство та інші жахливі речі, що можуть коїтися за зачиненими дверима квартири за мовчазної згоди родичів та друзів, бо це правдиві трагедії, а люди, які змогли виборсатися звідти і вийти переможцями чи бодай просто вийти і не повернутися туди знову, заслуговують на повагу та захоплення.

    Я зараз про наші невеличкі побутові драми, під час яких ми забуваємо, що коли ми когось намагаємося вдарити чи вколоти словом, то це більше про нас, а не про того, кого ми хочемо образити.

  • Усі ми родом з дитинства. Наші любов, страх, спокій, тривоги теж звідти. І частина травм теж. А потім, нереалізовані, ми шукаємо причину не в собі, а в «не такому» батьківському вихованні. Бо ж легше сидіти, не робити нічого і звинувачувати у всьому когось іншого, легше писати образливі дописи, чинити підлість і спихати все на задавнені дитячі травми та поганих батьків замість того, щоб пропрацювати травматичний досвід і жити далі.

    Всі ми неідеальні, у нас усіх є безліч причин ображатися одне на одного. І ми щодня робимо купу помилок, бо не помиляється лише той, хто не живе. Старше покоління не розумітиме до кінця молодшого, і навпаки. Не всі батьківські настанови ми сприймаємо, бо ж ми дорослі, успішніші, впевненіші і краще знаємо. Так само і наші діти будуть ставитися дещо скептично до наших повчань і порад – і чим дорослішими ставатимуть, тим більшим може бути скепсис. Але ж це не означатиме, що ми одне одного не поважаємо і не любимо.

    Але чомусь – не завжди, але все ж – нам легше поважати, любити, пробачати когось стороннього, ніж того, хто вперше навчив нас триматися за життя.

     

  • Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!