«На мій день народження впаде сніг», – казала вона. І я вставала вранці і, як маленька дівчинка, бігла до вікна. І сніг падав. І цього року теж падав…

«Благослови мене на дитину, – сказала вона і дала мені широку сукню із натурального льону, від грудей до підлоги розшиту химерним вишиттям –  дерево життя чи що. – Походи в ній. Я хочу ще раз завагітніти…»

Моя четверта вагітність була випробуванням. Троє синів, дуже маленька різниця у віці між третім і майбутнім четвертим… «Добрі люди» радили мені «поберегти себе» і відмовитись від народження дитини, розказували, як мені «буде важко», і все про мене знали, «щиро» жаліли і співчували так, наче я не благословенна і ношу в собі нове, послане Богом життя, а захворіла на тяжку хворобу.

І тоді вона дала мені ту сукню. Так добре мені не було ніколи у жодному одязі. То був її одяг. Одяг, у якому вона носила свою третю дитину. То був оберіг. Щит, заслона. Люди озиралися на мою сукню, вголос, не криючись, висловлювали, яка вона гарна, і дали спокій моєму великому животу.

Я відходила у ній всю свою четверту вагітність. Син народився 4 вересня. І за якийсь час до того вона подзвонила і сказала, що вагітна. Чекає четверту дитину! Сукня-оберіг повернулася до неї.

Її двоє старших дітей прийшли в цей світ легко. Ївга… Вона була єдина Ївга у нашому місті… Озар… Теж, мабуть, єдиний. Точно єдиний.

А за двох молодших – боролася.

«Вона не дихає», – сказали лікарі, коли при терміновому кесарському витягли з її лона семимісячну третю доньку. «Що ви мені розказуєте?! – кричала вона. – Я бачила її трирічною. Вона буде жити». І вона жила! Ведана… Трохи більше, ніж до трьох…

За четверту дитину вона боролася ледь не з першого дня вагітності. То було випробування. Десь там, на межі сил і можливостей. Поміж життям і смертю. І виборола. І дивосвіт очей крихітки Тівер, у якому тонути і тонути…

«Хочу назвати доньку Тівер. Але всі будуть казати, що то хлопчик», – казала вона. «Хто таке казатиме? Тупаки якісь хіба. Тівер – жіночого роду, це ж знають навіть школярі!» – відповідала я. І знаєте, що? Майже усі газети написали, що Тівер – хлопчик…

«Я можу вести тебе, якщо тобі буде легше», – і вела. І я не впала. Я піднялася з такої темряви, звідки не повертаються…

Вона казала: «Тобі треба там бути. Тобі треба це зробити. Це зараз тобі потрібно». І я знала, що маю таки зробити, таки бути.

І вона жодного разу не помилилась. Вона чула. Вона вела. Мене. Нас. Кожну з нас. Жінок-подруг, посестер, дочок. А ми називали її Ма. Великою Матір’ю. Тією, що біжить з вовками.

Вона бігла. Так стрімко й вперед. Вона знала, куди біжить!

«Роби те, що ти хочеш! Твори у всьому, що робиш!» – казала вона. «Я не вмію…» – «Вмієш! Ти просто не знаєш про це, бо не пробувала!» – «Я боюся…» – «Бійся. Але роби. Твори!» – «Я не знаю як». – «Знаєш. Іди за відчуттями. Слухай себе. Все ти знаєш».

***

Газети написали, що вони померли. Ми – не повірили. Ми покидали усе і помчали туди, не змовляючись, з різних кінців міста. Всі лише заради одного: побачити їх живими. Сказати: «О, я тут мимо проходила. Думаю – зайду, з прийдешнім привітаю!» – до них же можна було зайти у будь-який час, завжди, без попередження.

І кожна зупинялася в дивному заціпенінні, а потім вила на місяць в чорну ніч. Бо газети написали правду.

«Я тобі не вірю», – казали ми одна одній, бо не вірили. І ми далі не віримо. Бо вона тут. Все одно тут. Вона приходить до кожної з нас. Чує. Веде.

Немає страху і немає кінця. Є простір. Чути! Відчувати! Бачити! Бути сміливою! Довіряти! Вірити! Любити!

Вона – не ідеальна. А тому – прекрасна. Справжня, від кінчиків волосся до глибини серця.

(Якщо я не задихнуся, то допишу це до кінця.)

Вона жила до останньої краплі. Вона давала життя. Вона вчила життю. Вона його любила – життя!

Ми питали одна в одної: невже вона не чула, не знала? Знала. І чула. Але, мабуть, не повірила. Вона надто сильно любила життя, щоб повірити, що в ньому може бути так мало днів.

«Він буде останнім чоловіком у моєму житті. Більше нікого не буде, окрім нього». Він став останнім. Пішли разом. У обіймах.

Всі разом. У своїй великій любові.

Благословенні. Чисті. Світлі.

(Світлій пам’яті Русани, Вогнедара, Ївги, Озара, Ведани та Тівер)

Більше – у статті “Передноворічна трагедія“