Коли ж людина стала людиною? Не заглиблюючись у теорію еволюції та творення світу, щоб не залізти в науково-теологічні дебати, дозволю собі висловити свою скромну і, підозрюю, неоригінальну думку. Людина стала людиною тоді, коли безкорисно і свідомо допомогла іншій людині. Адже допомагати – це нелогічно, неконструктивно і небезпечно. Поміркуємо?

У давні часи нашим дрімучим предкам жилося доволі просто (сарказм). Єдиним життєвим завданням було вижити. Для цього вони потребували не так уже й багато: затлумити якого-небудь мамонта собі на обід і при цьому самим не стати обідом. Де там було ще перейматися чужими проблемами? Свої б вирішити. Вже тоді нашим прапрародичам стало зрозуміло, що гуртом і батька легше бити, не те що мамонта, і вони почали об’єднуватися заради спільних інтересів. До чого вони дооб’єднувались, добре бачимо сьогодні на прикладі наших ОСББ. Доля мамонтів – печальна і неоднозначна, а люди, як бачимо, більше не мусять ховатися у печерах від шаблезубих тигрів, проте нині людина людині – вовк…

Десь по дорозі від неандертальця до гомосапіенса люди почали виявляти співчуття і допомагати одні одним – гадаю, ніхто точно не скаже, коли саме і за яких обставин вперше хтось комусь простягнув руку допомоги. Але саме тоді, як на мене, людина і стала Людиною.

Є серед нас такі виняткові люди, які не уявляють свого життя без допомоги іншим. Їх скрізь і всюди повно, їм не сидиться на місці, їм не байдуже все на світі: від глобального потепління до безпритульних собак.

Їм навіть спеціальну назву у латинян вишукали – волонтери. Ну, і цьому неймовірному явищу заодно: волонтерство.

Згідно зі словником, ці люди безкорисно і добровільно допомагають іншим у різних сферах людськості. Хтось миє підлогу в хоспісі, інший невтомно перекладає статті для української Вікіпедії, дехто бавиться з онкохворими дітками, ще хтось їде в Африку рятувати тамтешні види, що зникають, – словом, кожному волонтеру своя місія і свій шлях широкий. Головне – усе те від великої любові до людства і без мети отримати матеріальну винагороду.

Так сталося, що в Україні голосно і пафосно заговорили про волонтерів напередодні футбольного чемпіонату 2012 року. Ні, це аж ніяк не означає, що до того волонтерів у нас не було. Просто це ще не стало тоді модою, і їх навіть не завжди так називали. А тут – навіть закон, хай йому гикнеться, прийняли. Терміново і косо-криво. І якось усі собі потихеньку почали законно волонтерити, старанно і методично той недолугий закон порушуючи. Бо інакше було ніяк.

А потім? Потім стався Майдан! І волонтерами стали мало не всі українці. Та ні, таки всі. Кожен. Адже хто в ті часи більшою чи меншою мірою не волонтерив, навряд чи є українцем… Але це трохи інша історія.

Часом гомосапіенси забувають, що волонтери – теж гомосапіенси. І волонтерити – то їх вільна воля і свідомий вибір, але аж ніяк не обов’язок. “Ти ж волонтер” – і це не обговорюється. Ти більше не маєш права просто жити, мати власні потреби, бажання, пріоритети. Зрештою, труднощі. Які в тебе можуть бути труднощі? Ти ж волонтер! Тебе мають хвилювати лише труднощі інших. Зроби, дістань, знайди – ти ж волонтер! Ти маєш бути доступний 24/7 і відповідати на всі дзвінки, листи і повідомлення негайно! Бо ти ж волонтер.

Тобі не треба спати, їсти, ходити в кіно, обіймати дітей. Ти маєш тільки волонтерити. Ти не можеш скаржитися, мати поганий настрій, хворіти, виявляти незадоволення, впадати в депресію, бо все те – зрада і від лукавого. А ти – волонтер (читай – ангел). Не маєш права.

Тобі аж ніяк не можна вигорати. Бо ти не на роботі. Ти робиш улюблену справу, яку сам собі обрав, маючи ясний розум і вільну та непримушену волю. Так що – ніяких вигорань. Ти ж не свічка якась там, а волонтер.

Знайомо? Всім волонтерам знайомо. Чим би вони не займалися.

“Нічого вони не роблять просто так, – зі знанням справи стверджують експерти-гомосапіенси на лавочці під під’їздом. – Там одні зловживання”.

Агов, стоп! То не волонтери. То шахраї. Попрошу не плутати грішне з праведним, а волонтерство з наживою. Якщо вам відомі факти, пишіть заяву в правоохоронні органи. Але для більшості експертів це лише спосіб самоствердження.

А тим часом у нас – війна. Для декого вона й не починалася. Для інших – давно скінчилася. Частина експертів впевнена, що там одні гомо-не-сапіенси воюють…

До речі, війна у нас не тільки на сході. Війна щодня і скрізь. Війна з хворобою у онковідділеннях. Війна із самотністю в сиротинцях і геріатричних центрах. Війна з байдужістю в притулках для собак. Війна зі сміттям і корупцією. Війна за якісну освіту і суспільні зміни. Війна з дискримінацією і за толерантність. Війна за доступність, інклюзивність та безпеку. У кожного своя.

Тож поки комусь своя сорочка ближче до тіла і хата скраю, вони – волонтери – не зупиняються і не здаються. І не дозволяють собі хворіти, вигорати і впадати в депресію. І доступні 24/7. І відповідають на дзвінки, листи та повідомлення. І часто – не в допомогу державі, а замість неї. Бо інакше просто не можуть.