Франківському воякові Віталію Амброзяку часто не щастило у житті – платився не раз за свою сліпу доброту. Воювати пішов таким хворим, що всі дивувалися, як це взагалі можливо. Його рідні, мабуть, уже ніколи не дізнаються, чому він помер. Запорізькі лікарі написали, що через хронічні хвороби, а мама, коли гладила по голові холодне тіло сина, намацала величезний шов через усю потилицю.

«Моя хата вже давно опустіла… Лиш я і кішка Мірана, – запрошує до квартири мама загиблого Єва Амброзяк. – Внуки мені її подарували – аби не була геть сама вдома. А кішка виявилася з характером, дуже не любить, коли я її лишаю і йду кудись надовго. Потім мені мстить – робить у хаті свої порядки».

Чотири роки минуло, як більше немає сина. А перед тим і чоловіка поховала. Досі здається, що те все неправда. Біль такий пекучий, що вже ніколи не зникне.

Віталій Амброзяк – водій 4-ої гарматної артилерійської батареї 2-го гарматного артилерійського дивізіону у військовій частині в Запоріжжі. Звідтіля разом із побратимами виїжджали в гарячі точки зони АТО.

Воїн народився 30 квітня 1967 року в м. Рахів на Закарпатті. Через рік сім’я переїхала у Богородчанський район. Мобілізований у травні 2015 року. Помер 8 березня 2016-го в запорізькій лікарні. Йому було 49 років. Поховали бійця в селі Забережжя Богородчанського району, біля могили батька. Залишились мама, сестра і двоє синів.

19 серпня 2016 року нагороджений відзнакою міського голови «За честь і звитягу» (посмертно).

 

Не щастило

«Йому не можна було йти на війну, – каже Єва Йосипівна. – Якраз пережив чотири операції! І на підшлункову, і пухлину видаляли. А на додачу до всього ще й цукровий діабет мав. Ну, яка війна могла бути в такому стані? Просила-благала: «Синочку, куди ж ти йдеш?» – «Мамо, хтось мусить іти. Якщо піду я, то наших дітей туди не заберуть».

Розлучившись з дружиною, довгий час Віталій мешкав з батьками. Після загибелі сина мама нічогісінько не переставила в його кімнаті – так і стоїть усе, ніби Віталік щойно вийшов з дому. Саме в цій кімнаті і мамі, і всім рідним, хто гостює, найкраще спиться – такий спокій.

«Для мене він був усім, – говорить мама. – Помагав стільки. І так було все життя. Ще малим сам брався нам із батьком допомагати коло хати, ми тоді жили в селі – роботи немало. Дай Боже кожному таку дитину. Він у мене все хотів знати і все умів: і машини ремонтувати, і картоплю брати на городі, і їсти зварити, і покосити… Відколи сина нема, на дачі вперше за багато років не було кому покосити».

З самого малку всі в родині чомусь називали його Вітьком, а не Віталієм, він одразу звик, хоча незнайомцям завжди відрекомендовувався як Віталік.

Просто обожнював свою молодшу сестру Наталю, між ними була глибока душевність. У дитинстві бавив її, наглядав, як батько. «Вітя, по суті, виховав мене, – каже Наталя Турелик. – Ми розуміли одне одного з пів слова. Йому достатньо було лише глянути, і я слухалася. Навчив мене багато життєвої мудрості. І автівку я воджу вправніше за багатьох чоловіків тільки завдяки братові».

Віталік був дуже домашнім, найкращий відпочинок для нього був вдома. Мама згадує, як він вмощувався в своє улюблене крісло в кімнаті, вмикав якісь гуморески і так реготав, аж заходився сміхом.

Мріяв стати моряком – як тато. Ще малим одягав батьковий моряцький кашкет і гайда по селу красуватися. Після «строчки» в армії мрії про море кудись зникли. Вступив вчитися на факультет туризму. Але так і не завершив навчання. Казав, що то не його справа. Працював водієм місцевого політика. Коли одружився, довгий час жив на Закарпатті, там допомагав родичам у бізнесі.

«Знаєте, синові чомусь у житті часто не щастило, – опускає очі Єва Йосипівна. – Двічі зі шлюбом не склалося. Потім з роботами – теж ніяк. Їздив у Португалію на заробітки – заробив виразку шлунка. Мордувався від неї все життя. Потім мав свою службу таксі, а тоді ті всі болячки на нього звалилися, і все пішло шкереберть».

І мама, і сестра кажуть, що Віталій не раз платився за свою сліпу доброту – всім допомагав, хто би що не попросив. Навіть комбат потім говорив, що такого виконавчого бійця ще не мав: навіть коли Віталій був хворий, без роздумів сідав за кермо – і на завдання.  

Відчував, що відходить

Коли воїн вперше приїхав додому у відпустку, мама аж зойкнула – такий худющий став. За час служби кілька разів лягав у лікарню в Запоріжжі, Одесі, Дніпрі – Віталій справді пішов на війну нездоровим. Але всюди виписка була однакова: придатний далі служити. «Його просто не хотіли відпускати – водіїв бракувало», – каже мама.

Вдома Віталій не дуже охоче щось розповідав про війну: «Мамочко, нащо вам то знати?» Іноді обмовлявся про спартанські умови виживання в лісі, як палатки протікали, як хлопці мерзнули, як ноги спухали від берців…

«Що я йому туди тільки не надсилала: одяг, їжу, подушки, ковдри, радіо, – говорить мама. – Всю форму я йому вислала. Вітя ще дуже просив, аби знайти для нього різні українські патріотичні емблеми, аби він міг почепити собі на форму».

Іноді боєць розповідав удома про місцевих людей, яких зустрічав на сході. У Дніпрі люди були дуже хороші – навіть бабці приносили хлопцям вареники. А ось у Запоріжжі дивилися косо і кликали вояків лише бандерівцями.   

Кожного разу перед приїздом додому Віталій просив маму, аби та наліпила вареників з сиром – дуже любив їх. А ще палюшки і домашні солодкі пляцки.

Він воював 11 місяців. А потім зліг. Що сталося насправді, родичі досі не знають і, мабуть, уже ніколи не дізнаються. Одного дня Віталій перестав відповідати на телефонні дзвінки. Аж наступного дня повідомив, що все добре і вийде на зв’язок, коли матиме можливість. І все. Але Єва Йосипівна одразу почула в його голосі сильну слабкість, вона точно знала, що синові дуже погано. Боєць до останнього не зізнався, що лежить у лікарні. Добре, що випадково телефон взяла чергова медсестра і розказала про критичний стан. «Якби ми знали, то тієї ж хвилини виїхали б у Запоріжжя», – плаче мама. І потім вони таки зібралися туди, але тамтешній лікар категорично заборонив з’являтися в медзакладі: «Я сказав – ні. У нас немає зайвих стільців».

О 13.45 його серце перестало битися. У медичному висновку написали, що помер внаслідок ускладнення хронічних захворювань. «Але чому тоді у нього була вся голова ззаду зашита? – говорить мама. – Я ж гладила його голову, я сама то відчувала на своїх пальцях. Ми так і не знаємо, чи був Вітя поранений, чи що сталося… Чогось він потрапив до реанімації».

Сестра Наталя й досі не може зрозуміти, чому вперше в житті не відчула, що брат у біді, адже між ними завжди був настільки сильний зв’язок: «Мабуть, він сам цього не хотів, бо відчував, що відходить в інший світ. Вітя завжди оберігав сім’ю від важких переживань».

«Я з тобою»

«Такого похорону я ще не бачила ніколи, з такими почестями, – згадує мама. – Сотні людей поприходили, кілька десятків священників… Тоді дощ падав, але люди виходили з хат і ставали на коліна вздовж дороги, в руках тримали свічки і так прощалися з ним».

Священник із Забережжя під час похорону розповів людям, що саме Віталій був найпершим, хто в 90-х роках заніс український прапор у чотири села. Мама того навіть не знала, але пам’ятала іншу історію з тих часів, коли син роз’їжджав з прапором по їхньому селу. Єва Йосипівна не на жарт злякалася: «Вітю, та зараз як прийде КГБ, то і діда нашого, і бабу заберуть. Схаменися!». А він лише всміхнувся: «Мамо, не переживай, нічого нам не буде. Вони мене і так не впіймають. Хай знають, що є Україна!».

Єва Йосипівна тепер завжди носить із собою синів мобільний телефон – як талісман. Якось йшла на операцію, а телефон поклала на стіл поруч. Медсестра каже: «А як буде дзвонити?» – «Ні… Він уже три роки мовчить». Операція пройшла легко, а тієї ж ночі жінці наснився сон: Віталік усміхався і лагідно говорив: «Мамочко, я ж казав, що все буде добре, я ж з тобою».

Коли стає геть важко на душі, Єва Йосипівна вмощується на дивані у вітальні і говорить до портрета свого синочка. Стає легше. «Кажуть мені весь час, аби я не плакала, – ділиться мама. – Вже майже не плачу. Але ніяк не змирюся – як мій син може бути на небі? Люди говорять, що минають роки і біль потроху стихає. То неправда. Така рана ніколи не загоїться».

Наталя МОСТОВА