Бути батьками ангела

  • «Не переживай, народиш собі ще дітей» – часто соціум мимоволі стає руйнівним для батьків, котрі втратили дитину. Медики теж не завжди знають, як правильно комунікувати з потерпілими батьками, тому нерідко роблять їхню травму ще більшою. Батьки проходять цей спустошливий досвід самі, без належної допомоги і підтримки.

    Це не могила! Це ангел!

    «Я мама п’яти дітей. Троє з них – ангели». Аби наважитися говорити ці слова вголос, Мар’яні Федишин знадобилося аж майже 20 років. Нині жінка відверто і щиро розповідає свою історію, але так було не завжди.

    Коли найстаршій Софійці було шість років, у сім’ї чекали ще одну дівчинку – Анастасію. Софійка чи не щодня питала, коли ж нарешті додому прийде сестричка. Але вона так і не прийшла.

    На сьомому місяці вагітності Мар’яна перестала відчувати рухи в животі. Львівські медики не почули серцебиття дитини – антенатальна загибель плоду. Але в лікарні, де поставили цей діагноз, жінку не схотіли госпіталізувати – аби не псувати статистику закладу. Мар’яна мусила ще добиратися до іншої лікарні, тоді як часу не можна було гаяти – терміново треба було викликати штучні пологи.

    «Найгірше, що ти не розумієш, що з тобою відбувається, що тебе чекає… Ніхто нічого тобі не пояснює, – пригадує мама. – Добре, що потім мене принаймні не поклали у післяпологову палату, де жінки зі своїми немовлятками, бо й таке буває».

    Мар’яна також ніколи не забуде, як на другий день прибігла якась працівниця з іншого відділення і по всьому поверху перепитувала, де тут жінка з мертвяком. Питала просто з цікавості. Потім лікарка казала Мар’яні, аби та не ображалася, мовляв, просто серед персоналу є такий неофіційний термін – «мертвяк».

    Труна була крихітна, не більше 50 сантиметрів. На цвинтарі була спеціальна ділянка для поховання янголяток.

    «Коли я була ще дитиною, бабця завжди брала мене з собою на цвинтар, – розповідає жінка. – Поки вона прибирала біля могилки, я завжди йшла туди, де поховані дітки. Бо це було найгарніше місце на всьому кладовищі: особливі пам’ятники, різноманітні ангелики… І ось я, вже доросла, тепер ховала там свою дитину».

    Софійці усе розповів тато. Дівчинка мовчала-мовчала, а потім розплакалася і побігла обіймати бабусю: «Я не хочу мертву сестричку, я хочу живу…»

    Після втрати Мар’яна ще довго не могла прийти до тями. Не хотілося виходити з хати. Та вона і не виходила. Сам на сам із горем у чотирьох стінах. Софійка була на канікулах у бабусі в селі. Чоловік ішов на роботу і додому перестав спішити – він по-своєму проживав це горе. Казав, що одягне чорну сорочку і ходитиме так цілий рік. Стосунки в парі почали псуватися, втрачався зв’язок.

    Друзі теж не телефонували – боялися турбувати, не знали, що казати. Коли Мар’яна знову вийшла на роботу, колеги або уникали розмови і відводили очі, або поводилися так, ніби нічого не трапилося. Але ж насправді трапилося – померла її дитинка. Мар’яна хотіла, аби її запитали про це, висловили співчуття чи щось на кшталт цього – будь-який знак, що їм не все одно.

    Через деякий час люди таки почали говорити, але найбільше добивало, коли казали, мовляв, не переживай – народиш собі ще дітей; скільки можна плакати – життя продовжується; ти ще така молода, а вже так себе запустила…

    Мар’яна поринула в роботу – аби забутися. Потім вона казала, що зробила кар’єру на власному горі.

    Подружжя опинилося на межі розлучення. Їх спиняло лише те, що брали шлюб – для обох це було важливо. Чоловік казав, що прийме будь-яке рішення Мар’яни, аби лише вона почувалася щасливою. І жінку це вразило – виявляється, йому все ще не байдуже. Так, через 12 років після втрати Настуні народилася Єва – здорова і красива дівчинка.

    Коли Єві було три рочки, сім’я вже чекала братика. Але Адам прожив тільки три дні. У реанімації. На сьомому місяці вагітності сталося відшарування плаценти.

    «Коли тобі здається, що опинився вже на самісінькому дні, Бог обов’язково протягне руку, – говорить Мар’яна. – Коли чоловік по телефону сказав, що Адама більше немає, я думала, що з’їду з глузду. Телефон упав, я несамовито кричала… Поруч у палаті лежала породілля з хлопчиком. То була молодесенька дівчина, але мудрі слова, які вона знайшла для мене, стали рятівною соломинкою. Спочатку дівчина мене трусила, а я не переставала плакати: «Ще одна могила… Я не витримаю…» А вона мені сказала: «Це не могила! Це ангел!» І мені стало легше – моя дитина не померла, вона є, просто стала ангелом».

    У морзі Мар’яні дозволили самій одягнути синочка. Нарешті мама змогла набутися зі своєю дитинкою. Неймовірно, але на обличчі немовлятка застигла… усмішка. Мама відчула в тій дитині всю мудрість світу і нікчемність усіх земних проблем.

    Адама поховали поруч із сестричкою. За дивним збігом, там було місце якраз на ще одну могилку. Мар’яна гнівалася від болю. Коли подружжя пішло до церкви, аби замовити Службу Божу за упокій, Мар’яна стояла в храмі і думала: «Що я взагалі тут роблю? Я більше ніколи в житті навіть не зайду до церкви».

    Тим не менше, втрата Адама остаточно привела сім’ю до Бога. Вони з чоловіком більше не переживали своє горе кожен наодинці, тепер вони плакали разом. «Ми не можемо знати, чому так стається, але і не треба, – каже Мар’яна. – Насправді варто запитувати не чому, а для чого. Для себе я знайшла відповідь – аби наша сім’я пішла у напрямку духовного розвитку. Ми й справді отримали хорошу сім’ю, ось тільки шлях до неї був дуже колючим. Знаєте, іноді найбільше горе насправді є благословенням. Пам’ятаю, як після другого похорону мама мені сказала: «Дитинко, за що ж тебе так Бог карає?…» Співчувала, як уміла. Але Бог не карає, зло – не від Бога. Часто людина сама себе заводить на самісіньке дно, а винуватить Бога».

    Свою п’яту дитину Мар’яна віднайшла саме під час християнських реколекцій, присвячених втратам під час або після вагітності, зокрема і внаслідок аборту. Жінки шукали прощення у своїх дітей-ангелів, давали їм імена, нарешті відпускали їх, адже багато років мучилися, не наважаючись навіть назвати чи бодай прийняти свою втрачену дитину. «Мене це так вразило, – каже Мар’яна. – І тоді я повністю визнала свою найпершу дитину, яку колись давно втратила на другому місяці вагітності, це було ще до народження нашої найстаршої Софійки. Не думайте, що втрата на ранніх термінах менш значима, ніж на пізніх чи навіть після народження. Це така ж сама твоя дитина».

  • Попрощатися з дитинкою

    Часто батьки, які пережили втрату вагітності та дитини, проходять цей спустошливий досвід самі, без належної допомоги і підтримки. Наслідки непрожитого горя можуть бути дуже негативними: залежності, депресія, соціальна ізоляція, розлучення і навіть психологічне безпліддя. Тема – дуже специфічна. Непідготовлений психолог здатен ще більше травмувати.

    Волонтери громадської організації «Опіка Ангела» – чи не єдині в Україні, хто надає бережний супровід усіх, кого торкнулася смерть дитини під час вагітності, пологів або впродовж року після них. Чому лише такий часовий проміжок? Бо спогади і пережиття батьків старших втрачених дітей – зовсім інші. Це різні типи втрат. Та й перинатальних втрат у рази більше. Згідно зі статистикою, 70% смертей дітей віком до п’яти років стається саме у перший рік життя.

    Організація офіційно працює вже рік, має волонтерів і амбасадорів по всій країні. Є сайт і сторінка у Фейсбуці. Також є закрита онлайн-спільнота, яка слугує безпечним середовищем для потерпілих батьків. Усі, хто належить до організації чи дотичні до неї, – це батьки, які пережили перинатальну втрату або дуже близькі до таких батьків люди.  

    Як розповідає засновниця організації Наталія Сениця, одна з чотирьох вагітностей закінчується втратою. Більшість цих втрат стається до 12 тижня. Щодня в Україні помирає 13 немовлят після 22-го тижня вагітності. Медичні працівники відділень гінекології майже щодня працюють з батьками, які переживають горе, а працівники перинатальних та неонатальних центрів щонайменше тричі на місяць стикаються з такими сім’ями.

    В Австралії та Великій Британії системи підтримки існують вже понад 40 років. Тоді, як в Україні часто батькам доводиться боротись за визнання того, що загибле немовля – також дитина. Коли дитина потрапляє до реанімації, батьки не завжди мають можливість бути поряд, а у випадках антенатальної загибелі, коли втрата стається ще до народження, більшість медиків навіть не знають, чи повинні вони запропонувати батькам попрощатись з їхнім дитям, чи ні. Більшість перинатальних центрів не мають політики щодо супроводу сімей у випадках перинатальних втрат, чим завдають психологічного травмування і медичному персоналу, і батькам.

    З ініціативи волонтерів «Опіка Ангела» наразі в Івано-Франківському обласному перинатальному центрі вперше в Україні проводять пілотний проєкт для підтримки потерпілих батьків. Всі медики пройшли відповідне навчання, отримали посібники, є робоча група. Волонтери разом з медиками пробують розробити модель, яка підійде для українських реалій.

    Дитячий реаніматолог Івано-Франківського обласного перинатального центру Світлана Карпова каже, що проєкт дійсно потрібний, адже майбутніх медиків в університеті не вчать, як правильно комунікувати і взагалі взаємодіяти з такими батьками. Звісно, страшно пропонувати сім’ї попрощатись з дитям, яке вони так чекали, страшно сказати щось не так, страшно зустрітись з чужим горем, взяти за руку і допомогти зробити перший крок. «Тепер вони після всього пережитого виходять із перинатального і кажуть нам «Дякую», і це неймовірно цінно», – каже лікарка. 

    Також у закладі вже рік, як впровадили нову практику, що дає можливість попрощатися з дитинкою, яка померла. Йдеться про люльки, які надали волонтери «Опіки Ангела», туди кладуть немовля та залишають із батьками на кілька годин. Звісно, лише за їхнім бажанням, бо ж декотрі відмовляються. Окрім цього, батькам пропонують меморі бокс (скринька пам’яті – англ.) з відбитками долоньок і стоп, пасмом волоссячка, пелюшкою, іграшкою та кулоном-янголятком.

    Також волонтери запускають онлайн-проєкт «Бути батьками Ангела» –це програма психологічної реабілітації, яка вже з 20 серпня буде доступна безкоштовно на сайті ГО «Опіка Ангела». Вона розрахована на 10 тижнів супроводу. Кожного тижня розкриватимуть іншу тему, яка включатиме відео психолога, рекомендовані вправи і по 7-8 історій батьків, які впоралися з горем. Учасники програми матимуть змогу проходити її в тому темпі, який їм зручний, і в безпечному середовищі.  

    Бути тактовним

    Скорбота за втратою дитини проходить для чоловіків та жінок по-різному, але варто дати собі право пройти всі її етапи, щоб зцілитися після втрати і жити далі. Причому соціум часто не дає можливості чоловікові погорювати свою втрату, бо він начебто мусить бути весь час сильним.

    Волонтери «Опіки Ангела» поділили проходження скорботи на вісім умовних етапів: шок, заперечення, відчуття вини, злість, депресія і відчуття ізоляції, спроба щось змінити, відновлення, прийняття.

    Окрім цього, намагаючись допомогти жінці, яка втратила дитину, слід пам’ятати найкраще правило – бути тактовним: не треба висловлювати особистої думки про її життя, рішення і перспективи наступних дітей. Існує навіть перелік висловів, яких варто уникати:

    • «На все воля Божа» – будь ласка, не кажіть, що цього хоче Бог. 
    • «Це на краще – можливо, щось було не так з дитиною» – дійсно, щось було не так, і в цьому все горе. У мого малюка не було жодного шансу.
    • «У тебе ще будуть інші діти» – цей малюк незамінний. Якби мені довелося вибирати: або втратити дитину, або проткнути собі виделкою око, я б сказала: «Давайте виделку». Я б померла за цю дитину, як ви померли б за своїх дітей.
    • «Будь вдячна за тих дітей, що у тебе є» – якби ваша мати померла в жахливій катастрофі і ви б сумували за нею, були б ви вдячні за те, що у вас залишився батько?
    • «Тепер у тебе є янголятко» – я не хотіла, щоб моя дитина стала ангелом. Я хотіла, щоб вона мене поховала в старості.

    Натомість доречно буде сказати «Я жалкую» чи «Я помолився за вашого малюка». Цього достатньо. Не потрібно красномовства. Сказані щиро, ці слова матимуть значення. Іноді досить просто мовчки вислухати, дати людині виговоритися.

    «Я запитаю про це Бога. Гаразд?»

    Психолог Наталя Сиротич наголошує, що дуже важливо говорити з дітьми про смерть братика чи сестрички. Розмови про це не можуть бути «німими», забороненими. Бо дитина навіть у мовчанні й сльозах дорослого відчитуватиме біль, смуток, страх чи гнів. У батьківських поглядах, виразах облич, голосі, діях. Але вона відчитуватиме це все у своєму дитячому трактуванні, а отже, не завжди правдиво та безпечно. А ще засвоїть, що смерть – це не частина життя, а щось дуже погане, про що ніколи не можна говорити й чого варто боятися. 
    Психолог радить говорити з дітьми про смерть новонародженого малюка одразу. Не через тиждень, місяць, роки. Одразу після повернення з лікарні. Якщо ж малюк помер давно і якщо батьки уже після його смерті народили інших дітей, усе ж колись потрібно дітям розповісти про те, що у них є на Небесах ще одна сестричка чи братик. 

    У розмові про смерть малятка не варто використовувати слів «був», «була». Бо цей братик/сестричка є. Є на Небесах. Важливо, щоб діти знали: у сім’ї люблять померлу дитину. Люблять і оплакують. Дитина може ставити багато запитань, їх не треба боятися. «Відповідайте любов’ю, – каже психолог. – Один чоловік розповідав, як дитина закидала його запитаннями, на частину з яких він просто не мав відповідей. Тоді він зітхнув, розвів руками і зізнався: «Не знаю…» На що дитина сказала: «Не хвилюйся! Просто нагадай мені, щоб, коли ми будемо на Небі, я ці запитання поставила Богові. Гаразд?»

    Наталя МОСТОВА

    Матеріал опубліковано в рамках програми Media Emergency Fund, яку реалізує Львівський медіафорум, за фінансової підтримки National Endowment for Democracy (NED). Погляди авторів цього матеріалу не обов’язково збігаються з офіційною позицією NED.

  • Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!