Бути модним

  • “Як потрапити на слух нашому користувачу? Треба бути модним, треба бути Єгором Крідом або Морґенштерном, або привернути увагу якоюсь витівкою… Бузова, якою б вона для вас не була, – яскрава особистість!” – так український музичний продюсер і виконавець Олексій Потапенко (відомий як Потап) виправдовує запис композиції для нового альбому гурту Mozgi, який відбувся спільно із “зіркою російського шоубізу, Instagram і TikTok”, співачкою Ольгою Бузовою.

    Узагалі, відеозвернення Потапа щодо обурення певної частини суспільства його колаборацією із прихильницею Путіна, окупації Криму і відвертою ретрансляторкою ідей “руского міра” виглядає вкрай невротичним, чи то пак, пасивно-агресивним. Недоречний сарказм, така ж іронізація, імпульсивність та надмірна емоційність і, м`яко кажучи, зухвалі висловлювання витворили доволі дивне обрамлення відео.

    У чому проблема?

    Зізнаюсь чесно, я ніколи не стежив і не стежу за життям чи творчою діяльністю митців на кшталт Потапа, а відтак те, із ким вони дружать, гуляють, сплять, збираються співпрацювати, мене зовсім не бентежить. Принаймні доти, доки якийсь із їх учинків не стосується речей, що виходять далеко за межі лише селебріті-дискурсу. Фітчеринґ колективу Mogzi із Бузовою, а радше доказовість його необхідності, українським артистом є яскравим прикладам такого “виходу”. Своїм експресивним “перформансом” Потап, по-перше, остаточно видав справжнє обличчя більшості представників української російськомовної “поптусовки”; по-друге, завдяки тому, що він вважає ліками від “непопулярності української музики в чартах”, несвідомо виявив основні хвороби сучасної масової культури в Україні. Розгляну декілька цитат Потапа, на підтвердження такої позиції.

    “Нас перемогли російська попса та реп (себто у чартах). Це треба визнати”. Гаразд, визнаю. Однак мені незрозуміло, чим анонсований ним його спільний із представницею росшоубізу трек хоч якось відрізняється від тієї ж російської попси? Він записаний українською мовою? Він насичений українськими національними чи етнічними мотивами? Він про щось українське? У ньому взагалі є щось українське? Ні? Що ж, виходить, принцип боротьби Потапа із російською попсою полягає в тому, аби російську попсу замінити… російською попсою. Маю сумніви щодо ефективності такого методу…

    “Ми запитали наших фанів: «Хочете?» — «Так», — відповіли нам вони. Для нас це шанс розширити нашу аудиторію!” На перший погляд, банальне, цілком притаманне культурним популістам потурання шанувальникам і прагнення здобути якомога більшу популярність. Проте є одна важлива деталь, що вирізняє цей випадок з-поміж інших подібних: тут “популіст” не просто виконує забаганку своїх прихильників, а й нехтує як моральною складовою, так і вагомими об’єктивними факторами. На тлі останнього можна поставити два запитання. Чи корисною для розвитку української музики у час російсько-української війни, зокрема культурно-інформаційної, буде поява в культурному просторі України Олечки Бузавай? Чи виправдовує мета – імовірне “розширення аудиторії” – ту ціну?

    “Експансія української музики починається не з треків українською, а з присутності”. Та ні, “експансія української музики” починається, перш за все, з якісних треків українською, а “з присутності” починається хіба що “експансія” конкретного виконавця, який хоче просунути свій бренд та ще й виправдовує це наявністю якоїсь начебто високої ідеї. Певна річ, ні на кого не натякаю, лише констатую.

    Уявіть, якби умовний Тілль Ліндеманн написав пісню, наприклад, китайською мовою і заявив: “Ця пісня неодмінно вплине на розвиток і популяризацію німецької музики, і не важливо, що вона написана китайською і не має до німецької культури ніякого відношення! Найголовніше тут те, що її створив німецький музикант!” Прекрасний підхід, чи не так?

    Та що там Ліндеманн? Усі ж знають, що найвідоміші композиції Джона Леннона написані італійською, Тото Кутуньойо – португальською, а Едіт Піаф, між іншим, виконувала пісні виключно польською.

    А якби Володимир Івасюк написав не “Червону …”, а “Красную руту”?

    “Олина діяльність як персоналіті нас не стосується. Оля – це Оля, Потап – це Потап”, – український продюсер Олексій Потапенко про колаборацію з Ольгою Бузовою.

    Хмм. Можна перефразувати отак: “Володина діяльність як персоналіті мене не стосується. Володя – це Володя, Василь – це Василь”. Уявляєте, якби таке заявив умовний український художник Василь про написаний ним портрет Путіна?

    Класичне “искусство вне политики”, яке в ситуації з Потапенком і Бузовою, зважаючи на страшні українські реалії, перетворюється ще й на “искусство вне морали, вне уважения, вне логики и вне информационной безопасности”.

    Окей, спробую “грати на полі” Потапа і тих, хто дотримується такої ж думки.

    Так, тематично трек «Мозґів» і Олечки, безумовно, аполітичний, але сам Потап, коли визначає основну культурну вагу, робить акцент не на змісті чи формі продукту, а на “присутності”, себто ключову роль у його геніальному плані порятунку українських чартів відіграє ім’я автора контенту. У такому разі хіба може бути “вне политики” пісня, де серед імен причетних до її створення / виконання вказана людина із дуже чітко окресленими політичними вподобаннями?

    “Як потрапити на слух нашому користувачу? Треба бути модним, треба бути Єгором Крідом або Морґенштерном, або привернути увагу якоюсь витівкою…” Не буду сперечатися із тим, що треба бути модним, але чому Єгором Крідом, Морґенштерном або… Бузовою?

    Мені здається, для Потапа і його людей українське за визначенням не може бути модним. Це щось таке на один трек, провінційне, несерйозне, тому, якщо хочеш рвати чарти, таке не вигорить. І я його прекрасно розумію, позаяк значно легше робити низькосортну російськомовну музику “для пляски”, половина з якої – наглий плагіат, задовольняючи запити авдиторії Морґенштерна, аніж намагатися писати україномовну музику, яка би навіть в очах прихильників російського репу змогла його перевершити. Врешті, якщо не якістю, то кількістю…

    Сумно, що Потап – не виняток, а узагальнення.

    Сумно, що ті виконавці, які справді творять модну масову українську музику (KAZKA, Alyona Alyona, Kalush і багато інших), змушені змагатися за гідне місце у рейтингу музичних сервісів із Дорофєєвою, «Мозгами» і Бузовою.

    Сумно, що ніхто не розмежовує поняття “український культурний діяч” і “діяч культури в Україні” на рівні бодай статті у Вікіпедії. Справді сумно, тому що я не розумію, як до однієї (першої) категорії можуть бути віднесені і Тарас Чубай, і… Оля Полякова; і Назарій Яремчук, і… Алексей Завгородний; і «Брати Гадюкіни», і… ВІА «Гра».

    Сподіваюся, прийде час, і всі ті квазікультурні непорозуміння на зразок «Врємя і Стєкла», Потапа, Ані Лорак і їм подібних, нарешті займуть своє «почесне» місце в історії української музики.

    Бо хтось принципово відмовився від концертів у Росії, хтось переходить на українську при написанні текстів, хтось намагається просто промовчати, а хтось записує пісні з фанаткою жорстокого вбивці. Добре це чи погано, не знаю. Бо не нам, довбодятлам, вирішувати.

  • Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!