Бути письменником

  • 3 березня у світі відзначають День письменника. Професія нелегка, багатогранна і заслуговує поваги. Саме тому і був створений Всесвітній день письменника. Його святкування ініціював ПЕН-клуб – правозахисна організація, що об’єднує письменників, які працюють у різних жанрах літератури.
    У цей день своє професійне свято відзначають не лише романісти, прозаїки, поети, памфлетисти, публіцисти, фантасти, фейлетоністи, новелісти, есеїсти та інші майстри слова. Його по праву вважають своїм і журналісти, й історики, і вже навіть блогери.

    З цієї нагоди «Галицький кореспондент» поспілкувався з прикарпатськими майстрами пера. Ми вирішили надати святу легкості та невимушеності і запитали у митців про їхні улюблені книги, хто для них є прикладом у літературі та з чого свого часу все починалося  у них.

    Які книги і яких письменників читаєте? Ваша улюблена книга? Хто для вас приклад у літературі?

    Володимир ЄШКІЛЄВ – прозаїк, поет, есеїст, кінодраматург, сценарист:

    – Зараз читаю переважно сучасних зарубіжних письменників: Жоеля Діккера, Йоава Блума, Джона Кутзеє, Сюзанну Кларк, Саллі Руні, Роберта Ґалбрейта (псевдонім Джоан Роулінг). Прикладами в літературі для мене є ті письменники, які, незважаючи на стрибки моди та спазматичні зміни суспільних настроїв, зберегли вірність своєму стилю та своїм естетичним принципам. Власне естетична, художня складова для мене тут важливіша за змістову, етичну чи світоглядну. Можна згадати Сапфо, Петронія Арбітра, Германа Меллвіла, Марселя Пруста, Лао Ше, Віктора Петрова-Домонтовича, Германа Гессе, Даниїла Хармса, Хорхе Луїса Борхеса, Володимира Набокова, Робертсона Девіса, Маргерит Юрсенар, Олега Лишегу.

    Улюбленими книгами були і залишаються: «Фрагменти досократиків» Германа Дільса і Вальтера Кранца, «Золоті копальні та розсипи смарагдів» ал-Мас’уді, «Володар перснів» Джона Роналда Руела Толкієна, «Золото тигрів» Хорхе Луїса Борхеса, «Спогади Адріана» Маргерит Юрсенар, «Історія занепаду та загибелі Римської імперії» Едварда Ґіббона, «Герой нашого часу» Леся Подерв’янського. А ще багато інших, на перелік не вистачить місця.

    Ольга ДЕРКАЧОВА – письменниця, докторка філологічних наук, професорка кафедри педагогіки початкової освіти ПНУ імені Василя Стефаника:

    – Читаю багато і різне – як вітчизняних письменників, так і зарубіжних. Особливо люблю читати поезію. Приклад у літературі – це Леся Українка. Її аристократизм, інтелігентність, інтелект захоплюють і вражають.

    Серед улюблених поезія Станіслава Вишенського, драматургія Лесі Українки, а з дитинства – «Маленький принц», «Аліса в Дивокраї» та «Аліса в Задзеркаллі».

    Степан ПРОЦЮК – письменник, прозаїк та есеїст, лауреат низки літературних нагород, зокрема володар відзнаки «Золотий письменник України», член Українського ПЕН:

    – Читаю зараз те, що, як кажуть, лягає на душу. Загалом належу до письменників, які читають багато. Приклад? Я би переформулював на питання, які письменники свого часу потрясли мене своїми творами. Із зарубіжних це Герман Гессе, Джон Фаулз, Мішель Уельбек і т.д. Я написав романи про українських письменників Василя Стефаника, Володимира Винниченка, Архипа Тесленка, зараз пишу роман про Григора Тютюнника. Звісно, що ці письменники близькі мені по духу, як і Тарас Шевченко, Леся Українка, а особливо Іван Франко.

    Мія ДАРК (Софія Міколяш) – українсько-американська письменниця, виросла в Івано-Франківську:

    – На цьому етапі мого життя мене захоплюють екзистенційно-психологічні праці Миколи Рериха, Карла Юнга, а також книги наших сучасників – лікарів та юристів: Білл Едді, Росс Розенберг, Крег Маркін, Марта Стаут, які проводили, так би мовити, польові дослідження на тему висококонфліктних типів особистостей, що здатні заподіяти великої шкоди їхнім ближнім, а то й знищити (нарциси, соціопати, психопати, садисти; особи, які не здатні відчувати повної емоційної гами, мук сумління, жалю чи каяття). Також я тільки починаю глибше досліджувати тему енергетичних втрат та родинних травм. У мене багато прикладів в літературі, тому важко всіх перелічити.

    Тарас ПРОХАСЬКО – український письменник, журналіст, один із представників «Станіславського феномена»:

    – У мене є кілька улюблених письменників, яких я читаю найчастіше. Не маю жаги читати все, що тільки з’являється, і побільше. Натомість люблю перечитувати. Маю набір десь з 12 книг, до котрих повертаюся періодично впродовж всього мого життя. Це книги сербського письменника Данила Кіша, аргентинського Хорхе Луїса Борхеса, також люблю читати поезію Богдана-Ігоря Антонича. Надзвичайно люблю повертатися до Томаса Манна і його «Доктора Фауста». Дуже люблю оповідання Конана Дойля про Шерлока Холмса. Захоплююся Хемінгуеєм.

    Усе це різні напрямки і способи писання, але це та проза, яка приносить мені задоволення не за змістом чи за значенням, а просто як матерія.

    «Амадока» Софії Андрухович – одне з важливих останніх моїх прочитань.

    1. Чи пам’ятаєте свій перший твір? Хто дав поштовх і натхнення до писання? Коли це було?

    Володимир Єшкілєв:

    – З дитинства знав, що буду письменником. Це була така безкомпромісна внутрішня впевненість, таке тотальне відчуття призначення, яке постійно перебувало зі мною й весь час вимагало від мене відповідної дії. Воно не залишило мені вибору й, очевидно, вберегло від тих помилок, які людина зазвичай робить, коли планує свою кар’єру, все те, що називають «життєвим шляхом».

    Перший свій твір я написав у 7 років. Це був такий собі фантастичний роман, який я власноруч проілюстрував. Я тоді отримав від самого процесу творчості такий кайф, що воно, певне, закріпилося десь у підсвідомості. Підозрюю, що задумка трилогії «Фаренго», яку я написав вже в доволі зрілому віці, у 2011-2017 рр., була ще на початку сімдесятих минулого століття і з часом розгорнулася до епічного сюжету та добре «відшліфувалася».

  • Ольга Деркачова:

    – Звісно, пам’ятаю. То був клас сьомий і детективна історія про вбивство вчителя фізкультури у шкільному коридорі, а ще науково-фантастична повість про подорож у часі і порятунок світу. До писання ніхто не давав поштовху, просто якось у дитинстві я придумала, що добре було би навчитися складати слова так, як їх до тебе ще ніхто не складав. Так усе й почалося.

    Степан Процюк:

    – Перший свій твір, звичайно, пам’ятаю. Це був дуже поганий віршик. Щодо того, як я почав писати, то, думаю, що це був збіг різних обставин і певної генетичної спадковості. Принаймні моя бабуся Ганна, за маминою лінією, знала напам’ять десятки тисяч пісень, дуже багато читала і переказувала прочитане надзвичайно тонко і глибоко. Почав писати студентом Івано-Франківського педінституту, у першій половині 80-х років.

    Мія Дарк:

    – Першим моїм твором, ще в ранньому дитинстві, був віршик про синичку і весь концепт взаємодії дикого світу природи та світу людей. У школі нас всіх гарно стимулювали написанням маси творів. А першою надрукованою книгою із запланованої трилогії стала “Наснилося між двох світів. Невагомість”, котра успішно дебютувала в Україні влітку 2020-го. Зараз активно працюю над продовженням і планую участь у травневому книжковому Арсеналі.

    Життя, яскраві (і подекуди нелегкі) досвіди були саме тим першим поштовхом до творчості. Моя сублімація почалася в кінці 2015 року – на початку 2016, протягом певних змін, додаткових стресорів та навчання в East-West університеті Чикаго. Філософський твір “Чорний лебідь” Насіма Телеба був моїм першим каталізатором, що якоюсь мірою і залишається улюбленою книгою, не рахуючи “Маленького принца” Екзюпері.

    Тарас Прохасько:

    – Свій перший твір я написав, коли мені було 14 років. Це була коротка пригодницька авантюрна повість про Графа Сенджермена у подарунок для мого брата Юрка. А поштовхом було те, що я змалку багато читав. Читав, власне, не дитячу літературу. Мені страшенно подобався світ всяких романів, розповідей, історій. Це все було якось так органічно. Я не сумнівався, що я хочу робити щось таке саме.

    І взагалі, важливою була культура розповідей і бесід найближчого оточення, у якому я зростав. Це були не просто якісь розмови. У нас культивувалися всякі розповіді, такі гарні, яскраві. Я це все довкола себе бачив, тому мені було органічно переводити це у розповідь.

    1. Бути письменником для вас – це професія, покликання чи стан душі?

    Володимир Єшкілєв:

    – Бути письменником – це і покликання, і професія. Відношу себе до тих, безумовно, щасливих людей, у яких професія збігається з покликанням.

    Ольга Деркачова:

    – Бути письменником для мене – це все разом: і професія, і покликання, і стан душі.

    Мія Дарк:

    – Слово «письменник» для мене несе просвітництво, а разом з тим накладає велику відповідальність. Я не зовсім сприймаю письменництво як професію. Я прихильник якісної, високоенергетичної, позачасової літератури, а не масового книжкового краму. Для мене це однозначно покликання і стан(и) душі. Письменник пише під дією взаємозв’язку з космосом, таке натхнення, просвітлення дається тільки на короткі часові періоди. Дисципліна, рутина і здоровий спосіб життя є дуже важливі.

    Хто думає, що все надто просто від моменту знайдення своєї дороги, помиляється. Все тільки починається з того моменту, незважаючи на те, наскільки втомленими ми є після тих всіх стежин, що вивели на неї.

    «Вдарив час, я душею повстала сама проти себе, і тепер вже немає мені вороття». Цими словами Лесі Українки можу сказати саме про ту творчу, літературну дорогу, на яку я стала, і не писати для мене є неможливим.

    Тарас Прохасько:

    – Бути письменником – це особливість світосприйняття. Це певні властивості, які є частиною фізіології організму. Це бажання бачити, бажання розбиратися у тому, що бачиш, і бажання про це розказувати. Це постійна робота з мовою. У якому б я не був стані, я завжди бачу, як щоденні речі можна перевести у мовлення. Це вже просто частина тебе.

    Записала Марія ЛУТЧИН

     

  • Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!