Психологи застерігають батьків: фізичне покарання дитини загрожує невтішними наслідками для її дорослого життя.

 

Остання інстанція

Існує анекдот про те, як батьки, яким увірвався терпець, кажуть своєму синові: «Ми тебе так розбалували, треба почати тебе бити». На що син обурюється: «Нічого собі… Розбалували ви, а карати будете мене?» У цьому жарті є велика доля правди: відповідальність за якість виховання дітей стовідсотково покладена на батьків.

Тому, коли ми б’ємо власне чадо, необхідно в першу чергу бити себе.

Рукоприкладство свідчить про безсилля батьків. Вдарити завжди простіше, ніж обґрунтовано пояснити. Аби донести до дитини допустимі кордони поведінки, цілком вистачає понятійного і мисленнєвого апаратів.

«Биття – це принизливий метод виховання, який викликає лише агресію і образу, – каже психолог дитячого центру «Надія» Олена Геринович. – Якщо дитину постійно фізично карати і говорити, що вона погана, то маля зрештою в це повірить і не старитиметься довести протилежне. «А нащо? – міркуватиме дитина. – Я ж і так погана».

Вчителька Католицької школи, сестра-монахиня Єремія говорить, що погляд Святого Письма на покарання дітей можна трактувати двояко: «У Біблії мовиться: «Не шкодуй різки для сина». Однак «різку» не обов’язково сприймати в прямому сенсі. Гадаю, фізичне покарання повинно стати останньою інстанцією».

Травматичні наслідки

Наслідки рукоприкладства – ті комплекси, які доросла людина приносить із дитинства у доросле життя. Це виявляється по-різному. Особа може стати агресивною, підозріливою, або ж пасивно-підпорядкованою (боязкою, із заниженою самооцінкою).

Директор Івано-Франківського обласного центру практичної психології та соціальної роботи Людмила Підлипна переконана: якщо дитину часто б’ють, у неї з’являється травматичний досвід. Маля цінує себе не як особистість, а як функціонала, тобто лише за якісь власні вміння. Зрештою такі діти починають служити цілому світу, роблять усе заради визнання, часто стають перфекціоністами. Однак попри те, що вони багато чого можуть досягнути в житті, все одно не навчаться поважати власне «я».

Олена Геринович додає, що певну роль відіграє і гендерний фактор. Якщо фізично карають дівчинку, то в дорослому житті така жінка підсвідомо може шукати чоловіка, який підійматиме на неї руку. А хлопчик знаходитиме сильнішу за себе партнерку, яка домінуватиме, утискуючи його.

Важливо не забувати, що модель поведінки діти копіюють із власних батьків. «Буває приходить до мене батько і скаржиться, що дитя постійно обманює, – розповідає психолог Наталка Чаплинська. – Коли починаю глибше аналізувати ситуацію, виявляється, що тато часто не виконував обіцянок перед малям. Дитина зрозуміла, що казати неправду – це прийнятний спосіб поведінки. Або ж мама нарікає, мовляв, донька вдома лінива. Але у дитячому віці, коли ця дівчинка ненавмисне знищила якусь річ, намагаючись допомогти, мама накричала і відігнала її подалі. Мама сама ж відбила в дитини будь-яке бажання допомагати. Все це відкладається у дитячій свідомості. А часте фізичне покарання – і поготів. Рукоприкладство стає сигналом, що позиція сили – основна в житті».

 

Карати потрібно

Попри всю гуманність, переконана Олена Геринович, карати дитину все ж потрібно. Вона повинна знати, що негативний вчинок призведе до відповідних санкцій. Найперше дитині треба пояснити, що своєю поведінкою вона зробила боляче батькам. При цьому не варто казати малечі, яка вона нечемна і нехороша. Претензії і звинувачення поставлять дитину в позу захисту. Необхідно звертатися саме до її совісті та почуття любові до батьків.

«Як покарання можна позбавити маля батьківської уваги на короткий проміжок часу (наприклад, на годину), – продовжує психолог. – Звісно, не зловживати цим, але в той же час важливо бути послідовним і витримати покарання до кінця. Підтримати дисципліну можна також, позбавивши дитину того, що вона любить: перегляду мультика, читання казки, здійснення покупки тощо. Такі покарання значно краще відкладуться у пам’яті малюка. При цьому дитині завжди треба детально пояснювати, за що саме її покарали».

Наталка Чаплинська радить ефективний метод виховання гіперактивних дітей. Коли малюк починає аж надто вередувати, потрібно визначити окреме місце, де він має пережити пік злості. Щойно заспокоїться, може звідти виходити. Якщо так робити постійно, з часом дитина навчиться контролювати себе.

З іншого боку, іноді важливо дати малюкові поплакати і покричати. Дорослі часто хворіють саме через те, що приструнюють власні емоції і почуття.

Психолог додає, що в жодному разі не варто карати працею, бо таким чином відбивається наснага і любов до роботи. Можна навіть покарати навпаки – за те, що малюк провинився, не дозволити йому трудитися разом з усіма членами сім’ї. Мовляв, нам тут усім гуртом весело працювати, а ти посиди окремо і подумай над власною поведінкою.

«Я однозначно проти мовчазних бойкотів, – наголошує Людмила Підлипна. – Це навіть більше травмує психіку, ніж фізичне покарання. Також не варто дитині погрожувати тим, що у разі непослуху її кудись чи комусь віддадуть. Із остраху маля може стати настільки прив’язаним до сім’ї, що в підлітковому віці йому буде важко відсепаруватися».

Виховання на основі вседозволеності теж матиме негативні наслідки – починаючи зі школи, де вчитель виставлятиме певні рамки дисципліни. Малюки, які не звикли до чітких правил поведінки, згодом можуть мати проблеми з соціумом. Наприклад, часто буває так, що підліток із благополучної сім’ї постійно потрапляє в дитячу кімнату міліції.

Баланс виховання – там, де домовляються і виставляють правила. Важливо вести діалог із чадом. Часто діти шкодять саме через те, що батьки не цікавляться ними. Таким чином малеча бодай якось намагається привернути до себе увагу, а потім це стає нормою поведінки.

Майстерність батьків у тому, аби зуміти навчити дитину нести відповідальність за власні вчинки. Вона має розуміти, що в дорослому житті без цього не обійтися.

Сестра-монахиня Єремія розповідає, що християнство пропонує чимало підходів до виховання дитини. Зокрема, вона виділяє метод Івана Боска – святого, який жив у ХІХ ст. і мав особливе покликання від Бога, аби виховувати молодь. Його систему виховання називають запобіжною. Вона полягає в тому, що функція вихователя – постійно бути поруч біля своїх підопічних: під час молитви, їжі, гри, навчання… Звісно ж, батьки не зможуть застосовувати цю систему буквально. Прийнятним варіантом є цікавитися кожним аспектом життя дитини. Дуже часто батьки просто не розмовляють з малюком, не відпочивають  разом, у них навіть немає спільних інтересів. Тобто психологічно вони далекі одне від одного.

Нерідко дорослі скаржаться, що дитина взагалі не піддається будь-яким методам виховання. «Затятий неслух – це всього лише педагогічна запущеність, – коментує Людмила Підлипна. – Дитина не може бути сильнішою, ніж батьки, адже вони мають досвід і владу. Питання лише в тому, наскільки вміло дорослі використовують ці свої переваги».

Наталка Чаплинська переконана – просто так малюк не може почати не слухатися. «Дивно задумуватися, як виховувати нечемну дитину, коли їй уже п’ять чи десять років, – пояснює фахівець. – Де ж досі були батьки? Починати виховувати маля треба ще з утроби матері».

 

Бита нація

Сестра Єремія запевняє – на її досвіді численні історії від батьків про те, що жодні санкції, окрім рукоприкладства, на їхніх дітей узагалі не діють. Таке враження, що чадо чекає на фізичне покарання, бо лише тоді відразу виправляється.

«Можливо, у генах нашої нації закладений певний рабський менталітет, який час від часу проявляється, – припускає вчителька Католицької школи. – Іноді дитина навіть сама каже, що краще її вдарити. Малечі так простіше, бо конструктивна розмова відразу будить її совість і на підсвідомому рівні змушує до змін».

Досвід застосування рукоприкладства у вихованні дитини був нав’язаний радянською системою навмисне. Коли людину б’ють, то таким чином утискають її силу волі, гідність, упевненість у собі. А пригнобленими особами завжди легко керувати.

«Биті діти – це бита нація, що веде до закладання психології раба, – упевнена Наталка Чаплинська. – Часто обурюються, мовляв, у розвинутих європейських країнах не прийнято бити дітей, і тому тамтешня малеча «вилазить на голову» своїм батькам. Зате їхні діти виростають вільними і свободолюбними особистостями».

 

Наталя МОСТОВА