Детектив / драма / трилер

Режисер: Карін Кусама

У ролях: Ніколь Кідман, Тобі Кеббелл, Тетяна Маслані, Себастьян Стен, Скут МакНері

Ерін – похмурий детектив поліції Лос-Анджелеса з, як це часто буває, незагойними ранами минулого, які час від часу дають про себе знати. Колись вона разом з напарником / коханцем (Себастьян Стен) проникла у злочинну банду, яку очолював моторошний харизматик Сайлас. Все пішло не так, операція провалилася, злочинець втік – і ось через багато років він з’являється в місті знову. Ерін має намір завершити справу, помститися за втрачену любов і зламане життя.

Щороку з’являється два-три фільми, яким до релізу масово прогнозують всілякі нагороди і номінації. А після виходу раптом виявляється, що нікому вони особливо не припали до душі, і до сезону нагородження про них успішно забувають. Ось, пам’ятаєте, був такий фільм «Народження нації»? Або «Руйнування»? «Мисливці за скарбами»? «Вдови», врешті-решт? Ось і я не пам’ятаю. А вони були. «Час відплати» – кіно приблизно з тієї ж обойми. Не встиг вийти перший трейлер фільму, як всі вже щосили сурмили про геніальну трансформацію Ніколь Кідман, яку зобов’язані – ну просто зобов’язані – відзначити золотою статуеткою.

У статиці все виглядало правдоподібно: невпізнанна актриса в складному гримі грає роль, що виходить далеко за її звичні рамки. Легко побачити тут яскраву аналогію з Шарліз Терон у «Монстро» або, трохи простіше, з Хіларі Суонк в «Хлопці не плачуть». Ось тільки насправді Кідман – пластично і за глядацькими відгуками – виявилася ближче до Джонні Деппа з «Чорної меси». Тобто перетворення їх і справді вражає: важка млява хода, хриплий голос нуарного детектива, очі, в яких, здається, весь смуток світу. Але сам матеріал за перформансом відверто не встигає, а грим замість того, щоб трансформацію доповнювати, її тільки псує. Обличчя Кідман тут схоже на не дуже якісну силіконову маску з цим неприродно маленьким прорізом для очей і дивними накладними щоками. І як би не старалася Ніколь, сприймати героїню серйозно вдається не завжди, а в окремих сценах і зовсім виникає якийсь ефект штучності – при тому, що всі актори абсолютно живі. Персонаж, і без того досить надмірний, стає вже зовсім карикатурним, що ще сильніше підкреслює його оточення, яке, навпаки, мляве, невиразне, і яке, якщо можна застосувати таке визначення до простору, «недограє».

Карін Кусама стилістично застрягла десь між сонячним неонуаром і типовим безбарвним «інді», так і не знайшовши ні опори в жодному з них, ні адекватних півтонів. «Час відплати» намагається провернути нехитрий драматургічний фінт: мовляв, ви думали, що я жанрове кіно про помсту, а ось ні. Насправді це пронизлива історія самобичування і саморуйнування (оригінальна назва фільму – «Руйнівниця» – це витончено підкреслює). Трюк досить цікавий, і сюжетно Кусама будує його вміло: безсовісно міксує час і простір, а в фіналі раптом заявляє, що колишній наратив – не такий, як здається.

Якби «Час відплати» зупинився прямо там, у бетонному каналі річки Лос-Анджелес, йому багато чого можна було б пробачити. Але фільм чомусь починає все пояснювати і пережовувати, ламаючи власні сценарні досягнення. А в кінці ще й доходить до твісту, який всі внутрішні перипетії героїні нівелює до маленького сумного анекдота.

ФЕЛІНСЬКИЙ