«Справжня жінка повинна»… Вас нічого не насторожує у цій фразі? Не напружує? А що саме?

Якби ми спілкувались наживо, то тут зараз народилися б сотні аргументів, яка ж вона – справжня жінка і що її такою робить, і що саме й кому вона повинна (чи винна). Таких дискусійних аргументів, на мій погляд.

Якось у мене особисто ніколи раніше не виникало це питання до самої себе: чи достатньо я жінка і чи справжня. Моя жіночість для мене настільки очевидна і природна, що мені ніколи не були потрібні визначення власної ідентичності в цьому аспекті. Але…

Днями я була учасницею Мистецько-адвокаційної майстерні з прав жінок, організованої ГО «Театр для діалогу». Одне з перших питань, яке обговорювалось – хто така жінка, яка її соціальна роль? Добряче покопирсалися в стереотипах і, здається, опинились ще далі від відповіді, ніж були на початку. Спробували від протилежного: без чого я перестану відчувати себе жінкою? А й справді, без чого? Без матки? Без чого ще? Без дітей? Чоловіка? Освіти? Роботи? Де відбувається порушення моїх прав саме як жінки?

Спробувала пригадати, чи відчувала дискримінацію щодо себе саме тому, що я жінка. Пригадала, як я влаштовувалась на свою першу повноцінну роботу. Знаєте, що питав у мене потенційний роботодавець? Ні, не про освіту та досвід роботи. А скільки мені років і чи я заміжня. Коли сказала, що 24 і так, я заміжня, спитав, чи є діти. Я відповіла, що немає. І почула залізобетонний аргумент: то нащо нам така працівниця – ти ж через кілька місяців підеш у декрет! Скажу відверто, тоді мені це не видалось дискримінацією. Я не бачила цього. Справедливості заради додам, що на роботу мене таки взяли і я дійсно через кілька місяців пішла в декрет. Тобто піти в декрет для прем’єр-міністерки Нової Зеландії – це нормально. А для рядової працівниці івано-франківської держустанови – зрада батьківщини. Через рік, коли я захотіла вийти з декретної відпустки (нагадаю, в Україні за жінкою зберігається право збереження робочого місця до досягнення дитиною 3-річного віку, або й 6-річного за умови, що за медичними показниками дитина не може відвідувати дошкільний заклад), на мене чинили тиск і принижували, щоб я відмовилась від своєї ідеї виходити з декрету і ще два роки там «посиділа». Бо на моєму «декретному місці» був працевлаштований потрібніший для установи працівник. Так-так, це був чоловік, якого їм довелося звільнити (чи якось там перевести), щоб задовільнити моє ЗАКОННЕ право повернутися на роботу раніше від досягнення дитиною 3-річного віку.

І от чесно – я не вважала це дискримінацією до недавнього часу. Такі речі мені видавались НОРМАЛЬНИМИ. Можливо, тому, що вони насправді на кожному кроці. Це так міцно вкоренилося в наше суспільство, що багато людей, навіть ті, які стають жертвами дискримінації, часто цього не помічають. Сприймають за норму. Скільки разів я чула – ну, що зробиш, такі реалії. Стоп! Я не хочу, щоб мої реалії були такими! Не хочу, як мінімум, тому, що у мене росте четверо синів, і моє найбільше бажання – щоб вони жили в мирному, відкритому і спокійному суспільстві, де ніхто їм (і вони нікому) не вказуватиме, хто яким має бути і що є справжнє.

Я дуже хочу, щоб наше суспільство досягнуло такого рівня розвитку, де не буде потрібно захищати права окремих категорій – жінок, дітей, осіб з інвалідністю, нацменшин – перелік може бути нескінченним. Хочу, щоб у суспільстві кожна людина була однаково важливою і цінною, незалежно від кольору шкіри, релігійних переконань, сексуальної орієнтації чи наявності особливих потреб. Не знаю, скільки років має збігти, щоб це нарешті сталось. Не знаю, чи бодай одній країні світу вдалося наблизитися до такого стану речей. Але це ж не забороняє хотіти і мріяти? Ба більше – доступними нам силами прискорювати цей процес. В першу чергу – через адвокацію. Нове слово для багатьох із нас і асоціюється, в першу чергу, з судовим засіданням і професією адвоката. Так, в деяких випадках варто звертатися в суди. Але на щоденному побутовому рівні ми займаємось адвокацією доволі часто, просто не знаємо, що це так називається. Щоразу, як ви заступаєтесь за когось, кого пригноблюють, чи виступаєте проти порушення прав або за можливість реалізації певних можливостей, це і є елементи адвокації.

Форми адвокації можуть бути різними – від добре спланованих потужних кампаній з цілими статутами і деклараціями до одиночного протесту на вулиці. Не завжди потрібно робити це професійно. Головне – робити. Робити, бо саме тоді порушення прав стають очевидними і з’являється усвідомлення того, що це – НЕ норма і потребує зміни.

І насамкінець. Так, я жінка. Справжня, якщо комусь це важливо. Бо саме так я  себе відчуваю та ідентифікую. І байдуже, якими «властивостями чи ознаками», на думку інших, я маю бути наділена, щоб бути справжньою. Мені зараз дуже важливо, щоб кожна жінка мала доступ до інформації і самоосвіти. Щоб кожна усвідомлювала свої права, мала доступ до їх реалізації і не потребувала адвокації. Але поки так не є, для мене важливо говорити про дискримінацію. Настільки важливо, що тепер від мене це чутимуть частіше.