COVID-19 – “виявлено”

На свій день народження я дізналася, що хвора на COVID-19. Я тверезо розуміла, що вірус поширюється дуже активно, статистика росте щодня і рано чи пізно я на нього перехворію. Думала, я молода 22-річна дівчина, правильно харчуюся, регулярно займаюся спортом, ніяких болячок не маю. Перенесу його легко!

Почалося з того, що якось вранці мене почало турбувати горло. Але я не надала цьому значення, бо ж напередодні випила холодний газований напій. Уже вночі того дня мені стало дуже кепсько: почало нудити, а вранці наступного дня піднялася температура до 38 градусів. Тоді я подумала: отруїлася. Але того ж дня мій 16-річний брат Назар також прокинувся з температурою. А вже під вечір ми дізналися, що його товариш, з яким він бачився напередодні, отримав позитивний ПЛР-тест.

На ранок ми обоє стояли під приватною лабораторією, аби пройти дослідження. Їхала я туди з думками: “Всі віруси на світі не вимерли, бо коронавірус прийшов. Грип якийсь, мабуть. Ми не хворі, не може цього бути”. Але наступного дня результат тесту спростував ці мої думки: навпроти назви вірусу стояв напис “Виявлено”. Думаю, оце класний подарунок на 22-річчя! Дякую!

З цими новинами я пішла на прийом у поліклініку. Послухали мої легені – хрипів не виявили. Здала аналіз крові – показники в нормі, “як книжка пише”. Однак лікарка призначила ліки, зокрема антибіотики, і сказала через п’ять днів знову прийти на прийом.

Час ішов, але краще мені не стало: кашель, температура 37, яка не спадає, але й збивати її не треба, тіло ломить. Коли я прийшла знову, мене оглянули і сказали, що все добре – хвороба проходить у легкій формі. За порадою сімейної лікарки, яка була постійно зі мною на зв’язку, я наполягла, щоб мені видали направлення на комп’ютерну томографію легень. Думаю, зайвим не буде.

За дві години я знову стояла під стінами поліклініки, але вже у сльозах. В одній руці я тримала висновок дослідження, де писало “двостороння пневмонія”, а в іншій – направлення в обласну клінічну інфекційну лікарню. А я ж за все своє життя жодного разу не лежала у лікарні! Так, я розуміла, що лікуватися вдома взагалі не варіант, а там – кваліфікована допомога. Тому викликала “швидку допомогу”, щоб госпіталізували. Але натомість почула: “Лікарні переповнені. Місць немає”. Я дуже просила не залишати мене вдома, хотіла до тої лікарні! “Ще вранці місця були у Рожнятові. Поїдете?” Побачивши мої сльози, лікар порадив вранці зателефонувати до лікарні. Можливо, там когось випишуть.

Зізнаюся, так багато, як під час цієї хвороби, я плакала тільки у дитинстві. Коли подорослішала, ця емоція стала чужою. А тут – сльози ллються і не контролюються. Аж самій дивно з себе! Тому, коли вранці наступного дня для мене з’явилося місце у лікарні, найперше, що мені заборонили медики, це плакати та думати про погане.

Коли я зайшла у чотиримісну палату, там була лише одна дівчина мого віку, яка готувалася до виписки. Думаю, чого це кажуть, що місць нема? Пусто ж! Але до вечора палата була повна. Історії хвороби у всіх різні, а діагнози однакові. Ми ділилися своїми симптомами та відчуттями від болючих уколів. У лікарні я з’ясувала, що у мене зник нюх. Коли наші тимчасові житлові квадратні метри дезінфікували, від запаху морщили носи усі, крім мене.

Щоранку у палату заходила лікарка і тішила мене гарними новинами про мій стан. Тоді я й розслабилася та зрозуміла, що все добре: я у палаті, а за мною спостерігають спеціалісти, динаміка одужання зростає (так, я вірю у нашу медицину і лікарів!). А ще я ніколи не думала, що мене може зробити щасливою лікарняна манна каша та сирна запіканка зі сметаною.

На жаль, на COVID-19 захворіла вся моя сім’я. Брат із симптомів мав тільки невисоку температуру. Бабуся три дні мала температуру 37 градусів, також на два тижні втратила нюх та смак. Їхні легені були чистими. Також захворіли два дядьки та тітка. Усі вони на амбулаторному лікуванні. Нам з дідусем дісталося найбільше, тому ми опинилися у лікарні. Маму – оминуло, тому додому їй заборонили приходити, поки не отримаємо усі негативний ПЛР-тест.

“Ти ж, Іро, мріяла про відпустку? Маєш! Цілий день лежиш, читаєш книжку, їси, слухаєш музику. Ти хотіла відпочинок на морі? Перехочеш. Вставай, черговий укол принесли!” думала я.

Відколи я дізналася, що хвора на коронавірус, жодного разу у моїй голові не з’явилося думки: “Чому це сталося саме зі мною? Чому я?” Навіть на лікарняному ліжку під крапельницею. Натомість були інші: “Навіщо це мені? Для чого? Що ця ситуація має показати?” Ще не всі відповіді з’явилися, однак навіть ті, що є, мене шокували.

Я не збираюся переконувати тих, хто вірить у якусь всесвітню змову, – у вас своя правда. У мене інші думки про цей вірус. Хвороба проходить важко, навіть для молодого організму. Тому звертаюся до критично мислячих людей: бережіть себе і своїх рідних! Турбуйтеся про здоров’я заздалегідь, а не тоді, коли вже зловить хвороба! Навіть після одужання організм буде відновлюватися близько місяця. Тому стрибки тиску та температури, слабкість і запаморочення ще якийсь час будуть зі мною. Я вже мрію, коли нарешті зможу обійняти маму, вийти на вулицю без страху, що можу наразити на небезпеку інших, зайти до кав’ярні за улюбленою кавою та прийти в рідний офіс “Галицького кореспондента”.

 

Ірина КУЙБІДА

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!