Дев’яносто перша весна баби Ольги, або Її роки – її багатство

  • Що Бог її любить і дарує Свою ласку, переконана жителька Перегінського, що на Рожнятівщині, 91-річна Ольга Іванівна Кузь. Мешкає бабуся зі своїм сином. Попри поважний вік, тримається добре: добре чує, читає без окулярів, навіть може всилити нитку в голку. Жінка у молитвах дякує Богу, що подарував їй довге життя, та радіє кожному новому дню. Навіть їздить автобусом у справах до Рожнятова без супроводу рідних. На пам’ять не скаржиться. Каже, що почувається не на свої роки, а набагато молодшою.

    Не жили, а виживали

    У спогадах довгожительки є й достатньо гіркоти. Роки війни бабуся згадує з найбільшим болем. Жили, каже, в постійному страху. Багато в житті пережилося, перебулося, але вона витримала і не зламалася.

    Народилася Ольга Кузь у 1931 році з дуже малою масою тіла. Тоді не важили новонароджених. Батьки боялися, що дитина не виживе, і охрестили маля на третій день після народження. Розвивалася нормально, набирала вагу, як усі діти.

    «Пішла у перший клас за часів Польщі, – пригадує жінка. – Потім прийшли німці, москалі. Я так і не закінчила всі класи навчання. Маю навіть польську метрику (свідоцтво про народження – авт.)».

    Сім’я була багатодітною: чотири доньки і один син. І, як каже Ольга Кузь, тоді не жили, а виживали. Старші бавили молодших. Пригадує, як хотіла вийти на вулицю до однолітків, але навіть не сміла сказати про це мамі, бо знала, що має багато хатньої роботи й обов’язків. Боялася маму образити, тому зі сльозами лише спостерігала у шибку вікна, як граються надворі сусідські дітлахи.

    «В ті часи батькам дуже тяжко було нас годувати, – каже вона. – Жили бідно, але дружно. Потім настали страшні часи. Мого батька вбили, а в мами на руках розстріляли 9-місячне немовлятко. Дитинку вбили, а маму забрали в так званий руський шпиталь».

    Бабуся згадала під час розмови, як зовсім юною перший раз вийшла заміж у 17 років. Вже у 19 років стала матір’ю, народила сина Богдана. Згодом у подружжя Ольги і Михайла Волошинів народилися доньки Софія, Мирослава, Лідія, Ярослава. На жаль, донька Ярослава, що проживала в Яремче, померла 11 років тому. Донька Софія також померла, восени минулого року.

    Заміж у поважному віці

    Під час нашої розмови у довгожительки ніби промайнули перед очима дев’ять десятків літ.  Жінка зі сльозами на очах зізналася, що зі смертю донечок втратила частинку і своєї душі. Поховала пані Ольга і двох зятів. Туга за дітьми не полишає її й донині, і вона щодень читає молитви за упокій їхніх душ.

    З чоловіком Михайлом вони прожили у шлюбі 24 роки. У далекому 1972 році трапився нещасний випадок: у лісі на нього впало дерево і він став інвалідом першої групи. Довгі роки був прикутий до ліжка. Ольга пішла працювати на пекарню, де трудилася з ранку до ночі протягом шістнадцяти років. За чоловіком доглядала їхня донька Софія. До пекарні жінка працювала в Дубівському лісництві, де садила дерева і проводила так звані обжинки трави навколо малих насаджень. Коли чоловік набув інвалідність, жінка попросилася на роботу в місцеву пекарню, щоб бути ближче до хати.

    Після смерті чоловіка Михайла Волошина жінка весь час гарувала на роботі, щоб прогодувати дітей. Про особисте щастя вдова тоді не думала.

    “Мене доля не балувала, – каже вона. – Я навіть гадки не мала, що пройдуть роки і у поважному віці я офіційно вийду вдруге заміж і навіть зміню прізвище. Свого другого чоловіка, Йосифа Кузя, я знала раніше, бо він родом з Перегінського, але жив у Ріпному. Коли ми зійшлися спільно жити, він також був вдівцем і сам виховував троє дітей – двох доньок та сина. Я перейшла жити до нього в Ріпне, бо мої діти були тоді вже одружені і жили окремо від мене. З собою забрала лише найменшу дочку Ярославу, бо вона була незаміжня. Вже потім вона вийшла заміж і народила донечку, яку назвали Олечкою на мою честь”.

    Жінка зауважила, що коли зійшлися жити спільно з вдівцем Йосифом, їй було понад 50 років.

    За життя, каже, зазнала і голоду, і  холоду, і тяжкої праці. У житті багато було всіляких збігів та обставин. Наприклад, і з першим, і з другим чоловіком жінка прожила по 24 роки у шлюбі. Про кожного з них вона відгукується добрими, теплими словами. Каже, бувало часто, що негаразди торкалися їхньої сім’ї, але і Михайло, і Йосиф поважали її та допомагали у всьому.

    Пішки до церкви

    Ольга Кузь, незважаючи на те, що їй у лютому виповнився 91 рік, щодня ходить пішки до місцевої церкви. Бабуся встає швидше за півнів… О 6 годині вона вже одягнена і прямує до храму, бо там о 7 годині священник починає відправляти Григоріанку. Вже о 17 годині, після обіду, бабуся знову йде на Всеношну (церковне богослужіння, що відправляється встановленим чином і має розпочинатися лише після заходу сонця – авт.).

    У понеділок, середу та п’ятницю із сестрицями вони моляться у церкві за мир в Україні, за припинення війни на сході, за здоров’я наших військових. І так щоденно, по два рази на добу довгожителька відвідує церкву. Бабуся сміється, що сусідські жінки, яким сягнуло ледь за 70 років, не можуть зрівнятися з нею ходити пішки. “Вони не хочуть зі мною йти, кажуть, що не встигають перебирати ногами. Сміються з мене, що я лечу, як метеор”, – розповідає жінка.

    Минулого року бабуся з сином утримували на господарці свиню, яку закололи на зиму. Жінка розповіла, що і тепер хоче купити поросятко, щоб вигодовувати цілий рік. Але, на жаль, через карантинні обмеження не має змоги його придбати.

    На моє запитання, як починається день довгожительки, Ольга Іванівна відповіла: з молитви. “Після розмови з Богом у мене сніданок – улюблена кава “Галка” з молоком, де більше молока даю, аніж кави. І шматочок хліба. Правда, він має бути обов’язково з маслом”, – розповідає вона.

    Довгожителька впевнена, що її молитви Всевишній чує, і саме Творець допомагає їй жити, додає здоров’я і подарував цьогоріч 91-у весну в її житті. Перегінчанка радіє, що може бачити внуків і правнуків. А це означає, що життя вона прожила недаремно…

    Мар’яна ЛОКАТИР

  • Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!