Діти, які втекли від ракет

  • Їхню установу розбомбили. Далі вони жили у церкві, потім подалися до столиці, а звідти – на Івано-Франківщину. Ці діти мають батьків, але всі вони – з неблагополучних родин, тому проходили реабілітацію у центрі. Сьогодні дітки катаються на велосипедах та самокатах, скачуть на батуті, добре харчуються і мріють повернутися додому. Бо мама, кажуть, яка б вона не була, але все одно рідна. Батькам, до слова, телефонують щодня.

    Їх 31. Віком від 3 до 17 років. Троє з них – діти працівників чернігівського центру соціально-психологічної допомоги, приїхали сюди з мамами. Одна – вихователька, інша – прибиральниця. Вихованці зустрічають волонтерів з усмішкою, обліплюють всіх, хто б до них не прийшов. Кожен має записку, а в ній – побажання. Зазвичай просять купити телефони і смарт-годинники.

    Оселилися у підвалі

    В Рожнятівський район діти приїхали 19 березня, до того – пережили страшну історію в рідному Чернігові. Як розповідає їх вихователька Наталя Песоцька, перші шість днів вони перебували у центрі. Спершу кожного разу, під час тривоги, бігали в підвал. Але нічні тривоги частішали, дітлахів щоразу спускати-піднімати було складно – так вони прийняли рішення оселитися у підвалі.

    У підвальних приміщеннях розстелили матраци. Годували малечу шість разів на день, як і зазвичай. Кухарі готували на кухні. Діти приходили їсти і спускалися назад у підвал. Згодом з’ясувалося, що й там було небезпечно. Невдовзі прилетів снаряд у їх центр, прямо на кухню. Ракета впала у каналізаційну шахту і долетіла до підвалу. Якби розірвалася, то навряд чи вижили б. А були б у тій частині підвалу, куди вона влучила, то також не врятувалися б.

    «Було страшно, коли поцілили у нас, – розповідає 10-річний Віктор Сміян. – Адже потрапило в столову, а 20 хвилин до того ми там їли. Якби ми прийшли невчасно, то нас би вже не було. Ми в цей час були у підвалі, але підвал затрусило так сильно, що сипалася штукатурка, труби, скловата».

    Віктор розповідає, що в центрі був недовго. Тільки потрапив в установу, а вже наступного дня почалася війна. Батьки залишилися вдома в селі. Зараз, каже, батько пішов на війну, допомагає кулеметнику, мама – вдома.

    Молилися так, що не передати

    Як розповідає вихователька, після прямого потрапляння, директор центру почав думати, куди їх перевезти. Вирішили попроситися у Троїцько-Іллінський собор. Там саме ховалися люди із чернігівського села Киїнка, яке розгромили градами вщент. У Киїнці багато загинуло, а хто лишився – пішов у собор.

    Через три дні після попадання малими групами перевели дітей до церкви. Бігти туди сім хвилин. Під кулями, між домами перебігали спершу з маленькими дітками. Далі – перевели старших. І це було правильне рішення, каже вихователька, бо згодом у їхній центр влучила друга і третя ракета, та дітей там уже не було.

    «Нам на всіх дали невеличку кімнатку в церкві, – розповідає вихователька, – десь 16-20 кв. м. Там було п’ять ліжок. Маленьких діток поклали на ліжка. А решта спали на підлозі на матрацах».

    Загалом собор став притулком для 600 осіб. Це «намолене місце», яке вже мало свою історію, тому тут було всім спокійніше. Перші три дні кухарі центру готували їжу і шість разів з каструлями те черпаками носили до церкви, щоб погодувати вихованців. Потім в місті не стало світла, води та електрики, тому персонал відпустили. А дітей годували у церковній трапезній, двічі на день. У соборі були генератори.

    «Молилися так, що не передати, – розповідає Наталя. – У мене з собою і псалтир, і молитва сну. На колінах по 40 разів псалом читала. Як тільки починалася тривога, я падала на коліна і просто кричала. Мене, дорослу жінку, настільки брав жах, а що говорити про дітей. У вікнах вночі бачили помаранчеві спалахи, наче горить весь світ. Страшно, не передати. Було, молилися усю ніч».

    Дітей не треба було вчити молитися. І пояснювати теж нічого не треба було. Маленькі плакали, а дорослі все розуміли. Уламки бачили гострі, величезні, і всі знали, що якщо такий потрапить в людину, то може відірвати голову.

    «Волонтери привозили яблука, печиво, ковбасу, сосиски, – розповідає Наталя. – Не можна сказати, що голодували. Але діти звикли їсти варене шість разів на день. О 18:00 починалася комендантська година, то ми сідали на підлогу і спілкувалися. А о 21-ій малі знову просили їсти. То я витягала те, що було. І хліб, і печиво, яке нам привозили ящиками, і яблука».

    Бігали в туалет під обстрілами, бо він знаходився на відстані 100 метрів. Ходили групками.

    Отак вони пробули в соборі 11 днів. В дорогу не збиралися. Але за збігом обставин священник того дня їх посповідав та причастив. Про виїзд до столиці їх попередили за 15 хвилин.

    А якби їх вбило?

    Разом із дітьми з притулку Наталія привезла на Прикарпаття доньку Вероніку 14-ти років та 8-річного сина Івана. Залишити їх вдома не могла через історію, яка сталася на початку березня.

    Жили вони далеко від роботи, тому жінка приводила дітей до сестри, яка мешкала поблизу центру, а сама ходила на чергування. Чоловік залишався вдома із хворим свекром.

    Під час чергових нічних вибухів Наталя зрозуміла, що ракета поцілила десь у бік дому сестри. Вибігла вночі, ноги – «ватні», йде, а мозок домальовує страшні кадри, що вдома у сестри нікого вже не залишилося. За нею вибігли, мовляв, куди йде, якщо стріляють навколо, уламки літають від ракет! Наталі було все одно. Доходить до будинку, бачить що вцілів, тільки шиби повилітали.

    Діти з дому вибігли і кажуть: «Мамо, а якби нас вбило, як ти могла нас залишити». З того моменту вона забрала дітей у підвал центру, і вже не розлучалася з ними.

    Головне, не загубити дітей

    З Чернігова до Києва їхали майже десять годин, об’їжджали болотами й лісами. Планували податися на Рівненщину. В Києві на вокзалі їх чекали волонтери, але пояснили, що поїзд до Рівного буде аж наступного дня. В столиці залишатися було небезпечно. Якраз у той момент вирушав поїзд до Івано-Франківська. Так вирішили їхати на Прикарпаття. Сіли у потяг за 15 хв. Дітям запропонували поїсти, та не всі встигли, тому їжу дали з собою.

  • «Деякі речі забули на вокзалі, – розповідає Наталя Песоцька. – Та головне – дітей не забути. Бо там майже не було освітлення. Стрибнули, видихнули і поїхали. Зранку, 19 березня, прибули в Івано-Франківськ. Нас чекали волонтери та працівники служби у справах дітей. Погодували в кафе гарячим борщем і сказали, що везуть в гори».

    Приїхали діти Чернігова на Рожнятівщину. З перших днів допомагають волонтери, які привезли все необхідне: холодильники, пральні машини, ліжка, постіль, продукти, одяг, ліки тощо.

    Діти застудилися у підвалах, лікувалися вже тут. Вихователька каже, що застудила собі одне вухо так, що чула тільки на друге. Довелося всім підліковуватися.

    Волонтерів носять на руках

    Сьогодні дітки по трохи відходять від війни. У них звичайні дитячі бажання, просять у волонтерів телефони і смарт-годинники. Зрештою, їх не так багато, всього лише 31. Волонтерів чекають, люблять і вірять, що куплять усе, що попросять. Вихованці вилазять їм на голову, а персонал санаторію, разом із керівником, готовий носити на руках кожної зустрічі.

    Викладачка Івано-Франківського медичного національного університету Надія Айб волонтерить та опікується чернігівськими вихованцями з перших днів. За цей час вкладає і свої кошти та залучає до благодійності друзів, знайомих. Нещодавно створила громадську організацію «З надією на посмішку». Після того, як волонтери вирішили побутові питання з технікою, ліжками, постіллю тощо, Надія взялася до більш земних побажань дітей.

    «Хочу пробити дівчаткам вушка, а ще планую привезти сюди перукаря, – каже Надія. – Вони тішаться косметиці й звичайним радостям, які отримують у подарунок від небайдужих».

    Як розповідають у санаторії, волонтерів є багато. Було, власники творчої майстерні, проводили для них майстер-класи з рукоділля. А власники піцерії возили дітей їх на піцу.

    «Мені здається, що зараз діти їдять про запас, – усміхається вихователька Наталя. – В них відклалося на психологічному рівні, що треба їсти. От повечеряли, а через годину знову голодні. І у мене починається вечір роздачі. Беру апельсин чи ящик печива і розношу».

    Чим допомогти

    Як розповідає керівник дитячого закладу на Рожнятівщині Зіновій Васильків, на той момент, коли приїхали вихованці з Чернігова, вони вже мали восьмеро дітей з Харкова. Втім згодом їх забрали. Громадська організація викупила у Чернівецькій області будинок для харківських дітей і усіх з області забрали туди. Разом там 52 харківські дитини.

    «Ці дітки дуже швидко відійшли, – розповідає керівник закладу. – Усі вже на другий день були помиті, чисті, усміхнені, волонтери їх підстригли. Місцева громада Ясеня, Гринькова і Перегінського дуже швидко привезла продукти харчування, бо ж не було нічого».

    Каже, що волонтерської допомоги достатньо. Багато допомогли Надія Айб, Ігор Сип’юк, організація «Olive Tree Minisrtry». Допомагають і українські волонтери, зокрема Мальтійська служба, а також польські та чеські. Одні привозять продукти, ліки та хімію на свій розсуд, інші питають, що треба.

    Основні потреби, каже, на перший час закрили. Але все одно залишаються інші питання, які потребують серйозніших інвестицій.

    «Треба перекрити дах, бо він із шиферу і йому більше 30 років, в багатьох місцях протікає, – розповідає Васильків. – Треба зробити огорожу і поставити освітлення по периметру. Бруківку треба завершити, бо дощі йдуть. Фасад та фундаменти варто утеплити. А ще – хочемо в павільйоні зробити під навісом літній майданчик, щоб, як буде дощ, діти мали де гратися. Також у планах – оранжереї, теплиці, сонячні батареї, бо проблема із енергоносіями буде тільки зростати…»

    А щодо більш простих речей, то Наталія Песоцька каже, що у центрі є три досить високих худих хлопчика, ростом 175-178 см, а штанів спортивних у них немає на заміну. Та й взуття теж, бо потрібні великі розміри – 41, 42, 43. А ще каже, що ніколи не зникає потреба у шкарпетках. Таке враження, що діти їх їдять.

    «Ви знаєте, нам уже стільки волонтери їх попривозили, що здається куди більше, а потім дивишся – і знову нема. Дай Боже сил волонтерам, допомагають з усіх сил, всі бажання намагаються виконувати», – з усмішкою додає вихователька.

    Тетяна Соболик

  • Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!