Дівіді

  • Все скінчилося на сьомий день зими. Приїхали побратими, купили труну, завантажили в машину, маму накололи ліками і відправили з сином додому на Коломийщину. То була найстрашніша дорога в її житті. Поминки робили якраз на його 30-ліття.

    Він помер у реанімації в лікарні імені Мечникова в Дніпрі через чотири дні після поранення. Лікарі говорили, це диво, що чоловік не загинув відразу, бо травми були не сумісні з життям. Медики планували кілька операцій та наголошували, що мізерний шанс на порятунок все ж залишався.
    Волонтери в соцмережах просили про допомогу родині, бо його мама вже мчала з-за кордону, адже приймати рішення про операцію без згоди рідних лікарі не мали права.

    29-річний Іван Дубей (Дівіді) з Коломийщини, військовослужбовець 8-го батальйону 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади, отримав поранення 3 грудня 2017-го на лінії фронту в Луганській області. Ворожий снайпер поцілив йому прямо в лоб, куля пройшла через весь мозок та зупинилася в голові біля потилиці.

    Після смерті Івана його родина перерахувала 100 тисяч гривень на лікування та реабілітацію 10 воїнів. Це ті гроші, які передали небайдужі на лікування Дубею, однак їх не використали. «Мені чужих грошей не треба», – сказала мама Валентина Дубей.

    Воїн похований на кладовищі у рідному селі Ворона. Без Івана залишилися батьки, бабуся, молодший брат і син.  

    Вірив у добро

    Іван навчався у сільській школі, працював у службі охорони, їздив по заробітках. Умів будувати, в селі брався за різні підробітки. Змалку обожнював футбол, грав за місцеву команду. Отримав прізвисько Кучма, бо якось придумав, що не хоче стригтися, і ходив патлатий. Одружився, але сімейне життя не склалося, зате народився хлопчик Владислав.

    Мама каже, що Іван любив людей і вірив у добро. Поруч із ним люди починали усміхатись. Любив танці, свята, колядки і вареники. Обожнював дітей. Якось дітлахи до того добавилися з Іваном, що заліпили йому все волосся пластиліном, але хлопець лиш реготав – не хотів, щоб малеча переживала. А одного разу на весіллі його друга маленька дитина дуже вередувала, і саме Іван взявся її заспокоювати. Так до кінця забави хлопець проспав поруч із дитячим ліжком, у якому теж щасливо посопувала приспана дитинка.

    «Був вредний, впертий, але дуже добрий, – розповідає мама. – Останню сорочку міг віддати друзям, я за то не раз із ним сварилася. Де Іван – там компанія, сміх і веселощі. Син дуже любив життя». 

     

    Їду, і все

    Дубей підписав контракт одразу на три роки. «Отакий відчайдушний був мій Іван, – опускає очі мама. – Він і на Майдані весь час був, і на Помаранчеву революцію їздив. Казав: «Мамо, не мішайтеся, ви в тому нічого не розумієтеся. Скільки хлопців ховається, а я не хочу так. Їду, і все». Сперечатися з Іваном – то пуста справа».

    Коли Іван прийшов у свій батальйон, то спершу його призначили номером обслуги ДШКМ. Через деякий час він став навідником, а вже перед самим першим заходом у зону бойових дій став командиром бойової машини піхоти.

    Позивний Дівіді – це перекручений жартівливий варіант слова «ВДВ», бо саме в десантних військах Іван проходив строкову службу. Він був хлопець кремезний, мав багато сили і відваги.

  • Коли приїхав у відпустку, вдома всі помітили, як він змінився. Став дуже серйозним, трохи похмурим і знервованим. Вночі часто прокидався. Постійно телефонував побратимам на передову. Про війну нічого не розказував. Коли питали, відмахувався: «А вам того нащо?»

    Говорив мамі, як шкодує, що не здобув вищої освіти – бо вже би міг стати офіцером. А через півтора року служби казав, що його вже тягне додому – вдосталь наївся війни.

    Бабуся Надія Петрівна добре пам’ятає, як бачила Івана востаннє: викликав таксі, накинув наплічник… «Аби ви за мною не плакали», – якось замислено сказав хлопець і зник за воротами. 

    «Брат мене попередив, аби я не плакала в реанімації, бо не пустять, – згадує пані Валентина. – Я, чесно, дуже старалася… Аякже… Ревіла, скільки мала сили. Все одно впустили».

    Через кілька днів усе скінчилося. Приїхали побратими, купили труну, завантажили в машину і відправили маму з сином додому. «То була найстрашніша дорога в моєму житті, – плаче жінка. – Як я її пережила? Мене накололи ліками». 

    Поминки на 40-й день робили якраз на його 30-ліття.

    Тато – герой

    Бабця не може спокійно розповідати про внука, одразу заходиться сльозами: «Немає дня, аби я не плакала за ним». Вона його вибавила в дитинстві, поки мама працювала по роботах.

    Валентина Дубей рік так-сяк протрималася, а тоді серце здало. Мікроінсульт. Відняло руку і ногу. «Я думала, що то просто високий тиск у мене, – розповідає жінка. – Тримала телефон, а він мені раз – і з’їхав з руки. Молодший син тут же спровадив мене до лікарні. Нейрохірург лиш глянув і зразу сказав, що зі мною все ясно – додому мене не відпустять. Три тижні лікувалася. Минулося, слава Богу». Тепер жінка мусить раз на кілька місяців лягати в лікарню під крапельницю.

    Син Владиславчик за характером – викапаний тато: непосидючий і веселий шкідник. Коли батькові посмертно присвоїли звання Героя України, малий мало не луснув від гордості. Залетів у школу і всім розказував: «Мій тато – герой!»

    Наталя МОСТОВА

    Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!