Дмитро РІЗНИЧЕНКО: «Все закінчиться палаючим Кремлем»

  • Дмитро Різниченко – український громадський діяч, журналіст, блогер. Після обранням президентом Віктора Януковича пішов у радикальну опозицію. За участь у «мовному Майдані» (протестах проти «Закону про регіональні мови» 2012 року), через бійку зі спецпідрозділом «Беркут» та використання проти міліції спецзасобів перебував у розшуку, був арештований і засуджений до умовного покарання – п’ять років з відстрочкою на два.

    Брав активну участь у Революції гідності 2013-2014 років, разом з угрупуванням «С14» входив до «Сотні імені Святослава Хороброго», яка контролювала захоплену повстанцями Київську міську держадміністрацію. З початком московської інтервенції навесні 2014-го пішов добровольцем на фронт, записавшись у добровольчий батальйон «Донбас» (Національна гвардія). Брав участь у звільненні міста Попасна та селища Мар’їнка, в кількох штурмах окупованих Первомайська, Донецька та Іловайська. У боях за Іловайськ отримав поранення, потрапив у госпіталь. У грудні 2014 року звільнився з Нацгвардії.

    Після повернення з полону свого командира пішов за ним служити в ряди Збройних сил України, взяв участь у формуванні нового батальйону «Донбас-Україна» (46-го окремого батальйону спеціального призначення ЗСУ) на посаді інструктора-гранатометника. Повернувся на фронт, через рік закінчив службу у званні сержанта.

    Після звільнення з армії у 2016 році разом з кількома побратимами проголосив створення громадського руху «Новий вогонь», став автором його політичної програми.

    Нагороджений військовими відзнаками «Учасник АТО», «За службу державі», медаллю «За жертовність та любов до України» від Української Православної Церкви (КП). Московськими окупантами внесений у списки «карателів» та заочно засуджений.

     різниченко

    – Наскільки військова служба змінила тебе як людину?

    Якщо загалом, то служба мені показала, наскільки я боягуз і ледащо. Для розуміння свого місця у цьому світі це дуже корисна інформація. Ще я дізнався, що своїх доньок люблю більше, ніж Батьківщину. Пам’ятаєш, як в «Матриці» Нео був поставлений перед вибором – рятувати місто Сіон або рятувати кохану Трініті?.. Він вибрав Трініті, і я тепер його розумію.

    Ще дізнався, що моральна межа у будь-якій війні проходить по дітях. Тобто коли починаєш розбирати, хто ж винен у тому, що заварилася ця кривава каша, в результаті мусиш прийти до висновку, що невинних нема. Кожен, включно із жінками, пенсіонерами, хворими та блаженними, несе свою частку відповідальності, і лише діти – ні. Тому з часом починаєш жаліти тільки їх, а також покалічених і покинутих на голодну смерть тварин. Якщо припустити, що у такому явищі, як війна, взагалі можуть існувати якісь моральні обмеження, то вони, на мою думку, стосуються саме дітей.

    От знаєш, бувають такі величні й благородні причини, заради яких потрібно зрівняти із землею цілі міста – це я можу зрозуміти і виправдати. Піддати сліпому ризику маси цивільного населення – теж можу. Бій – це дикий вузол випадковостей і поганих збігів, всі під Богом ходимо, результат не прорахуєш, просто зроби все, від тебе залежне, щоб уберегти кого треба, а там хай випадок вирішує. Але коли заради високої мети треба свідомо вбити дитину – все, стоп, тут поняття «військова необхідність» має відключатися. Нема такої благородної мети.

    Ще війна навчила мене, що найогидніше в людині – це жадоба і страх. З жадоби і страху виростає підлість, зрада та безліч іншої бридоти. На війні жадоба і страх пруть з людей у всій повноті, і мушу сказати, це огидне видовище. І водночас я побачив, скільки нелюдської сили, благородства і принциповості може проявити звичайнісінька, здавалося б, людина, на яку в цивільному житті й уваги б не звернув. Я бачив людей хоробріших, чесніших, шляхетніших за мене. Це багатого вартує.

    Я дізнався, що справжні герої зазвичай не виглядають як герої, навпаки, при першому знайомстві часто викликають почуття на кшталт «чувак, нащо ти сюди приїхав, сидів би вдома». А потім цей «чувак» ходить у відчайдушні атаки, в які ти сам піти забздів, у ворожому оточенні в одному бою власноруч знищує російський танк і БМП, отримує поранення і виходить лісами до своїх крізь ворожі застави, не випустивши зброї з рук. В той час, як кіношні «ремби», на яких в учебці всі дивилися із шанобливим переляком, на ділі виявляються боягузами, мародерами і понтовиками. Словом, війна навчила не вважати себе великим знавцем людської психології, не думати, ніби одним проникливим поглядом можна побачити людину наскрізь. Але я завів собі правило: чим більше людина схожа на героя, тим стриманіше я її оцінюю.

    Якщо підсумувати, інтуїтивні вказівники, за якими я намагаюся будувати свій життєвий шлях, там, на Донбасі, перетворилися на чіткі й окреслені принципи. Вважай, нарешті визначився, що в цьому світі правильно, а що – ні.

    – Яку роль вивчення військової історії відіграє в сучасних війнах? Наскільки корисний минулий досвід з позицій сучасної і майбутньої військової стратегії?

    Я ж не офіцер, відповідальних рішень на фронті не приймав, як можу стверджувати щось про військову стратегію?.. Та й військову історію вивчав чисто по-любительськи, як ентузіаст-аматор. Мені вона дала розуміння історичної перспективи – усвідомив, що ця війна почалася не в 2014 році і навіть не в цьому сторіччі. Йдуть історичні процеси тектонічних масштабів, йдуть давно і йтимуть після нашої смерті. Їх розуміння дає можливість спрогнозувати розвиток подій, отже, прийняти правильне рішення, але тут мова йде не про військову тактику, а швидше про політику.

    А у тактиці я, на мою скромну сержантську думку, знайшов підтвердження старої приказки «генерали завжди готуються до минулих війн». На маневрах, на батальйонному злагоджені ми вчилися наступати єдиною навалою, з танками і піхотою, як під час Другої світової. Так, ніби ще не винайдені люті артилерійські системи типу «Град» та інші убивалки, здатні перемішати наші стрункі лави з землею парою залпів. Тішить лише те, що росіяни використовують ту ж тактику, і вона їм дорого коштувала під Дебальцевим.

    – Яка роль ЗМІ у впливі на практику ведення сучасних війн?

    О, ЗМІ стали могутнім інструментом. Навіть не ЗМІ, а загальна інформатизація людства, особливо інтернет. Фактично, тепер всі війни й революції ведуться в режимі онлайн, і це не просто шоу. Те, як висвітлюються події та герої, впливає на ставлення до них всього світу, а отже, і на військові рішення міжнародних блоків та іноземних союзників. А беручи до уваги, що наша війна з Московією має громадянський характер (тобто на її боці воюють українські громадяни, і водночас громадяни Московії воюють на нашому боці або ходять по її столиці з українськими прапорами), пропаганда відіграє надважливу роль. Проте, як би не мріяли різні диванні невдахи, які днями строчать коментарі в інтернеті і вважають себе «інформаційними піхотинцями», я жодного разу не бачив, щоб телекамера їхала в атаку попереду танка. Ні, танк завжди попереду, а телекамера за ним, ніяк інакше. Я переконався, що найкраща пропаганда – це трупи ворожих солдатів (і чим їх більше, тим переконливіше), а зовсім не хитромудрі аргументи.

    Коли деякі наші діячі стогнуть, що, мовляв, Україна програє інформаційну війну, це означає зазвичай: «Дайте грошей, дайте грант на документальний/художній патріотичний проект, він необхідний для перемоги!». Насправді ж ми інформаційну війну виграємо, тільки що з цього? Під час голосування в ООН у 2014 році лише дрібна жменька країн-невдах підтримала Московію після її окупації Криму, а решта світу – ні. Вся планета всю попередню зиму не відриваючись дивилася, як палає українська революція, визначалася зі ставленням до нас і нашої боротьби. Під час того голосування в ООН вона його проявила. Перемога? Перемога! Тільки що в результаті? Крим все одно окупували, і нам його доведеться з кров’ю забирати назад.

    – Чи справді тортури – хороший метод збору інформації? Використовується він в даний час? Наскільки це ефективно?

    Тортури – прекрасний метод, але за моєї пам’яті його використовували (в обмеженій формі) виключно проти «своїх» – алкоголіків і злочинців, і тільки з виховною метою. Мушу сказати за результатами, що метод діє. А от чи допомагає він збирати інформацію – не знаю.

    – Ти патріот? Вишиванку часто носиш?

    Та патріот же, хай йому грець! Якщо подивитися фотографії, особливо святкові, то видно такого записного патріота, мов на плакаті. І тобі вишиванка, і військовий однострій, і дружина-красуня у вишиванці, і доньки-янголята у вишиванках, і прапори, і взагалі зразковий громадянин, хоч агітаційні матеріали роби. Іноді аж самого верне від такої пасторальної картинки. Але тут вже нічого не поробиш, ми обростали цим образом багато років, піднімали цю символіку ще тоді, коли по Хрещатику по-хазяйськи ходили натовпи комуністів, неприкрита московська агентура керувала державою, а ми, молоді націоналісти, вважалися маргіналами, яких «заради суспільного порядку» влада навіть у центр міста не пускала. Гасло «Слава Україні!» звучало для більшості наче «Хайль Гітлер!».

    Проте, якщо відкинути мішуру, вишиванку я вдягаю лише на свята (вона в мене одна і старенька), слова «патріот» (і навіть «Україна») намагаюся уникати. Від подібних слів віє кондовою державною ідеологією, формалістикою і дурним пафосом. А я ж обрав сторону української нації, коли за нею не стояло нічого, крім мрії, безсилої злості на мудаків, які знущаються з нас усіх, і бажання справедливості. Пошук простої людської справедливості завів мене колись у цей табір, і я намагаюся не випускати цей орієнтир з поля зору, бо можна легко перетворитися на тріскучого мудака, який говорить правильні слова. Не хотів би я виглядати таким патріотом.

    – Чим вишиватник відрізняється від патріота?

    Та вишиватник – це теж патріот, просто жалюгідний. Той, якому формальний набір знаків і символів важливіший за живу боротьбу і пошук правильного шляху. Як казав один історичний діяч, «обмежений теоретик швидше помре за свою доктрину, ніж за свій народ». Правда, як я помітив, вишиватники особливо не поспішають помирати, не ризикують з’являтися на фронті чи на барикадах. Бережуть, так би мовити, «цінний український генофонд» у своїй особі.

    – У наших Збройних сил і нашої країни є перспективи?

    Є, звісно! Взагалі, якщо у нашої країни є перспективи, то вони пов’язані із Збройними силами. Бо, як з’ясувалося, вся хитромудра дипломатія, всі міжнародні гарантії і «економічні реформи» нічим не допоможуть, коли агресивний сусід просто приходить і забирає твоє, користуючись правом сильного. Досвід показав, що у таких випадках може зарадити тільки зброя, причому власна, у власних руках.

    Я пройшов усі етапи становлення нового українського війська, від 2014 року, коли записався добровольцем і замість армії потрапив у малоозброєний повстанський загін, і до сьогодні, коли в розпорядженні мого батальйону є танки, важка артилерія і величезний транспортний парк. Проте на початку війни, атакуючи міста на автобусах, ми звільняли землю, а тепер, маючи могутнє озброєння, просто стоїмо на місці й стережемо свій шматок передової.

    Гадаю, українська армія зараз переживає вершину своєї могутності, найвищу точку з того, що вона могла досягти при сьогоднішньому радянському генералітеті і нинішній системі влади. Далі почнеться спад. Зараз є дві основні групи вояків: ті, хто хоче воювати, але не хоче служити (бо старий дебілізм служби поперек горла), і ті, хто хоче служити (бо це гроші і повага), але не хоче воювати. Поступово перші з армії йдуть, бо командування воювати явно не збирається, зате старі кадри, які звикли тільки красти і бити байдики, масово повертаються. Ми розконсервували, відремонтували, розкопали і призвали все, що могли. Далі без радикальних змін нагорі, без докорінного оновлення технічної бази та принципів служби цього не змінити.

    На щастя, період гострого військового протистояння призупинився, тому я вирішив, що час демобілізуватися.

    – Які перспективи у військового на «гражданці»?

    Ми, слава Богу, не Московія, для якої власні солдати після війни – то лише зайвий вантаж та джерело проблем. Ми – Україна, наше суспільство щиро турбується про своїх хлопців, чекає їх, покладає на них великі надії. І українські солдати цю увагу дійсно відчувають.

    Для ветеранів створено купу всяких офіційних служб та громадських ініціатив, аби допомогти соціалізуватися. У кого є бажання, знайдуть і роботу, і підтримку, і можливість навчатися. Я особисто втішений цим і вдячний, але сам користуватися не буду. Для мене боротьба не закінчилася, рано повертатися до мирної праці.

    Після двох років служби я зробив висновок, що, очевидно, ми встояли, небезпека знищення України поки що минула, тож час повертатися. Я впевнений, що Московія тепер перенесе головні свої зусилля на розгойдування внутрішньої ситуації і на спроби реваншу у владі. Тут їй і хочу протидіяти.

    – Ти хочеш бути політиком? Бо мені здається, ти просто рвешся туди, чому?

    Приблизно як у 2014 році я довго звикав до думки, що з вуличного радикала я перетворився на офіційного міліціонера (бо служив тоді у Нацгвардії), так тепер намагаюся звикнути до думки, що з антисистемного активіста мушу перетворитися на політика. Бо інакше, як політикою, не можу назвати те, чим займався і займаюся – вуличний активізм, протистояння внутрішнім і зовнішнім ворогам громадськими методами. До того ж, Клаузевіц писав: «Війна є продовженням політики іншими засобами». Так що, принаймні, за Клаузевіцем, я точно політик.

    – Недавно в себе в ЖЖ ти виклав програму політичної партії «Новий вогонь». Розкажи про це детальніше.

    …Просто є кілька хлопців з мого батальйону, які пішли на фронт добровольцями, коли Батьківщина була в небезпеці. Вони не отримували грошей, здобували зброю й техніку всіма правдами й неправдами, але при цьому звільняли міста. Потім з’явилася і зброя, і техніка, і гроші, проте фронт зупинився, українські міста залишилися під окупантами. В той же час у тилу почалося формальне б**дство – злочинці і зрадники, чиї руки в крові Небесної сотні, які давно мусили б або гнити в землі, або скніти в тюрмі, повилазили на поверхню, вільно ходять вулицями, повертають собі владу. А народ, який під час революції та першого року війни показав себе таким сильним, благородним та організованим, нині розгублений і втомлений.

    Ми з хлопцями у нашому штабі багато місяців обговорювали цю ситуацію, розмірковували, що мусимо тепер робити. Врешті, дійшли висновку, що з армією треба закінчувати і повертатися у свої міста, наводити лад. А зробити це можна тільки у формі масового політичного руху. Не чергового «союзу ветеранів АТО», а саме масового політичного руху, з цивільними активістами та небайдужими громадянами. Саме ці люди колись звалили Януковича та його синьо**пу банду – їм під силу і лад навести.

    Ми обрали собі назву – «Новий вогонь». Особисто я як літературно обдарований і політично найбільш підкований, поки сиділи у фронтовій зоні, написав докладну програму. Тепер от, після травневих свят, будемо організовувати перші публічні зустрічі і презентувати її людям.

    – Якщо станеш політиком, то чим принципово будеш відрізнятися від Ляшка, наприклад?

    Не буду плутатися з мутними людьми, наживатися мутними шляхами і не буду тримати народ за ідіотів. Я з’ясував, що недооцінювати проникливість народу не варто. Він простий, але не дурний, може зачаруватися, але швидко розбирається, хто чого вартий, і другого шансу не дає. І ще я з’ясував, що командир може бути жорстоким, навіть надто жорстоким, йому це прощають, але ніколи не прощають крадіжки та нечесних прибутків. Я вже згадував про жадобу і страх?.. От з жадобою і страхом і буду боротися в собі.

    – Прізвище впливає на стиль життя, як думаєш?

    Очевидно. Недарма ж євреї, коли побудували свою країну, централізовано позмінювали строкаті прізвища своїх громадян відповідно до івриту.

    – Що ти можеш сказати про смерть?

    О, про смерть я тепер можу розказати багато. Але головне – у ній, як виявилося, універсальний сенс життя. Так би мовити, вихідна об’єктивна точка для оцінки буття. Дружина кинула?.. О’кей, уяви, що помираєш, подумай, як ти будеш згадувати її тоді. Грошей купу заробив? Добре, уяви, що дивишся на цей факт з передсмертного ліжка. З точки зору смерті, коли на тебе дихає вічність, кожній події – і хорошій, і поганій – видно справжню ціну.

    Особисто для себе я вирішив, що ніколи не присвячу життя тому, за що не готовий померти. Бо це не раціонально, шкода розмінюватися, а у фіналі жалкувати.

    – Чим наша революція і війна закінчиться, на твою думку?

    Палаючим Кремлем! Так людям і передай: Різниченко сказав, що у фіналі горітиме Кремль. Коли вони дивитимуться репортажі з охопленої панікою Москви, хай згадають мої слова.

    Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ

  • Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!