Ідейний доброволець зі столиці, який передчував свою смерть і востаннє побачив небо на Прикарпатті. Височенний, трішки неповороткий і з бездонним добрим серцем. Боєць 4-го батальйону оперативного призначення Нацгвардії Роман Логунов зброю тримав так само вправно, як і… готував кулінарні шедеври. Після війни мріяв відкрити свій суші-бар. Якби не нещасний випадок, все би неодмінно вдалося. Можливо, колись син втілить мрію батька. Адже хлопчина так хоче стати, як татко…

Рома упав!

«Таня! Рома упав… Балкон… Упав балкон… На Рому! Там щось страшне трапилося…» – істерично кричала в слухавку чоловікова сестра. «Він помер?» – «Так…»

«Трагедія на Прикарпатті. На полігоні Національної гвардії, що неподалік Івано-Франківська, в с. Старий Лисець, бійців придавило бетонною конструкцією. Все сталося недільного вечора. Військові поверталися з їдальні і під старим бетонним навісом заховалися від дощу. Конструкція обвалилася. Один військовий загинув на місці, ще четверо отримали серйозні травми і наразі госпіталізовані. Постраждалі та загиблий нещодавно повернулися із зони АТО на чергову ротацію. На війні пробули майже рік…» – гуділи місцеві та всеукраїнські новини наступного дня після біди – 7 вересня 2015 року.

35-літній Роман Логунов був тим одним військовим, якому не пощастило. Похований на Байковому кладовищі в Києві. Без батька залишився на той час 12-літній син Данило.

«Якби ви спробували його плов…»

«Він був дуже хорошим, надійним, спокійним, у всьому мені допомагав. А який плов умів готувати!» Дружина Тетяна Котелевська закохалася в Романа ще в старших класах школи, саме з того часу пара й почала зустрічатися, потім одружилися, народився синочок Даня.

Високий зріст і чудова фізична підготовка дозволили киянину багато років пропрацювати в охороні: посольство, фешенебельні готелі…

«А ще він був дуже розумним та освіченим, – додає жінка. – Постійно читав. Книга з рук не виходила ще зі школи. Читав до останнього дня свого життя». Спраглий до знань, Роман намагався дізнатися про все на світі. Високий інтелект і ерудиція робили його цікавим співрозмовником у будь-якому товаристві. «З таким чоловіком ніколи не було соромно вийти в люди», – розповідає Тетяна.

Логунов дуже цінував порядок і чистоту – кожен день удома не обходився без вологого прибирання. Одяг завжди щойно випраний і випрасуваний. Побратим Дмитро Лакомський пригадує: бувало, солдати прийдуть втомлені із завдання, мають лише кілька годин, аби поспати. Всі лягають, а Логунов іде форму чистити.

Боєць обожнював куховарити – кращого заняття для нього годі було й шукати. Рецепти вичитував в інтернеті, потім імпровізував та експериментував. «Такого смачного шашлика, який умів робити Роман, ви ніде не скуштуєте, – сумно усміхається Тетяна. – Маринував його із чорним хлібом та пивом. Це було щось неймовірне».

А про плов, над яким полюбляв «чаклувати» Логунов, згадують усі побратими. Коли командир розповідав солдатам про киянина, казав: «Якби ви спробували його плов, то все б зрозуміли про цю хорошу людину».

Побратим Андрій Демиденков пригадує, що на воєнні навчання Роман прийшов недостатньо фізично підготовленим, трохи неповоротким, чим нагадував ведмедя. Але дуже хутко взявся за себе та ввійшов у колію. Вже незабаром Роман добре тямив у зброї і вмів оперативно реагувати. З побратимами пройшли багато гарячих точок АТО.

Усього не прорахуєш

Побратими розповідали, коли на фронті вони спали в бліндажах і споруджували перекриття, Роман чомусь панічно боявся, що воно на нього впаде і приб’є. Тому, споруджуючи перекриття, киянин ретельно все прораховував і залишав ще вільне місце про всяк випадок – якщо ненароком обвалиться, то мимо. Боєць таки відчував щось на підсвідомому рівні. Але ж усього в житті не прорахуєш.

«Завдяки війні Роман дуже змінився, – каже дружина. – Інші цінності, інші погляди на світ». Тетяна з сином називали його тато-свято. Коли приїжджав у відпустку з фронту додому, весь час приділяв синові. Обоє гуляли в парку, ходили в кіно, на стадіон, до кав’ярні… Боєць наче намагався компенсувати той час, який у них із Данею відібрала жадібна війна. «Роман не просто обдарував сина любов’ю, а цілковито окутав теплом і турботою», – міркує дружина.

«Батько мені часто розповідав про війну, – каже син, – але це завжди були тільки якісь хороші історії. Він старанно ховав мене від будь-якого негативу». Данилові найбільше запам’яталася історія, коли під час війни у батька був день народження і його не захотіли відпустити додому. Боєць цілий день простояв біля плити, аби приготувати святковий стіл для своїх побратимів. Напік тоді аж 190 сирників.

Так вирішив Боженька

Дружині Тетяні важко навіть пригадати якісь цікаві історії, пов’язані з чоловіком. Біль утрати наче виїв усе минуле зі свідомості.

Коли повідомили трагічну звістку, вони з сином не вірили до останнього. Як так – тата більше нема? Вчора о 6-ій вечора ще теревенив із сином, обіцяв приїхати на вихідних і купити йому собаку. Даня нарешті визначився з породою, яку довго не міг обрати, – карликовий пінчер.

Мама ніяк не наважувалася розповісти синові, але хлопчина сам здогадався, дивлячись, як та цілий день захлинається слізьми.  Данило лише повторював: «Мамо, не плач. Тато не любить, коли ти плачеш, бо ти стаєш некрасивою».

Наступного дня після смерті Логунов прийшов уві сні до свого сина. Обійняв його, взяв на руки та запитав, чи все вже купив для школи.

А в той вечір, десь через кілька годин після смерті, татковий берет, який лежав поруч із ліжком Данила, постійно падав. «Це була якась дивина, – пригадує хлопчина. – Лише вийду з кімнати, повернуся – а берет уже на підлозі. При цьому всі вікна були зачинені, тож це не через протяг».

Даня дуже важко пережив смерть тата. Кілька місяців не ходив ні до школи, ні в улюблену секцію з футболу. Цілими днями не потикався зі своєї кімнати – порозкладав батькові медалі, фотографії, військову форму, плакав і слухав на повну гучність «Плине кача по Тисині…». Мама думала, що малий з глузду з’їде. Він не вгавав запитувати: «Чому саме мій тато?» – «Так вирішив Боженька».

З чорної депресії хлопця витягнув… собака-безхатько. Брудного обшарпаного пса запропонували просто на вулиці. Даня зненацька одразу погодився: «Цей собака – найкращий. Я його нікому не віддам». Собаку відмили, відгодували, і тепер Еліс – справжня красуня. Молодший Логунов переконаний, що таткова душа переселилася в цього песика. Хлопчина це просто відчуває. «Між ними обома якийсь такий особливий зв’язок, що часом у мене навіть закрадається думка, що, можливо, це й правда», – припускає Тетяна.

Тепер 14-літній Данило прагне в усьому наслідувати батька: «Хочу бути таким самим виваженим, добрим і витриманим. Він ніколи не підвищував голос. Був самостійним, усі проблеми вирішував самотужки».

А одного разу Даня навіть захотів вступати у військове училище. «Я його нізащо не відпущу, – каже Тетяна. – Він у мене єдиний залишився. Ще однієї втрати не переживу».

Якось під час чергової відпустки, незадовго до смерті, Логунов зненацька мовив дружині: «Я, напевно, не вернуся з цієї ротації». – «Нащо ти таке кажеш?» – «Ось побачиш, не вернуся. І напишуть у новинах лише один короткий рядочок про те, що загинув ще один боєць».

Наталя МОСТОВА

 

P.S. За дивним збігом, день, коли журналістка писала цей матеріал, виявився днем народження загиблого Романа Логунова. Випадковості – зовсім не випадкові, чи не так?