Дві батьківщини поневолі

  • Михайло Синютка, якому незабаром виповниться 87 років, народився в курортному селищі Романів-Живець (Підкарпаття) на Лемківщині у родині свідомого українця. Тепер чоловік живе вдвох із незрячою дружиною у с. Дзвинячі поблизу Снятина. Йому доводиться самому все робити, щоб достойно жити. Зв’язок із світом забезпечують  телевізор, проводове радіо і стаціонарний телефон. Проте вечорами він лине спогадами у край свого дитинства, сповненого радісними традиціями і батьківським теплом.

     

    Мала батьківщина Михайла Синютки Романів-Живець – це казкова місцевість. Там тече річка Таба, а справа і зліва – поля та ліси, які він малим  проходив влітку босими ногами, а взимку – на нартах. Курорт виник на базі трьох джерел – Титус, Клявдія і Целестина, які розташовані на відстані не більше одного метра одне від одного.

    У родині були батько Дмитро, мати Ганна та п’ятеро дітей: Ілля, Іван, Марія, Михайло і Степан. Батько був національно свідомим, достатньо заможним господарем, читав українську пресу, писав у документах, що він – не русин, а українець. Така національна свідомість у Дмитра Синютки з’явилася внаслідок двох поїздок в Америку.

    Це впливало на всіх дітей, а на Михайлика особливо. Довгими зимовими вечорами батько розповідав дітям про Україну, вчив їх українських пісень. Гімн України малий Михась знав уже у 8-річному віці, а прапор України був захований у куточку його кімнати.

    Лемківських родин у селі було всього 20. Уявіть собі селянина, який серед абсолютно польського оточення виписує п’ять примірників української періодики. Це були «Народна справа», «Наш лемко», «Комар», «Місіонер» і «Дзвіночок». Пан Михайло і досі бачить перед очима першу сторінку дитячого журналу, де хлопчик і дівчинка дзвонять у дзвіночок. А поради з «Народної справи» батьки використовували у господарці. Редактор останнього видання  Іван Тиктор з дружиною і дітьми заходив до Синюток, коли вони відпочивали на курорті, а сусіди, хресні сходилися вечорами, щоб господар читав їм газети. Михайлик разом із сином редактора бігав на річку, яка була за 200 метрів від хати, купатись і ловити рибу.

    За все життя на Лемківщині Михась не пам’ятає, щоб батько з кимось посварився на побутовій ниві. Але для польських шовіністичних груп він був небажаний серед русинського оточення, бо пробуджував у лемків національну свідомість. Наприклад, начальник поліції проводив ревізію в оселі Синюток,  нічого антидержавного не знайшов, але попередив: «Możesz czytać, ale nie pozwól innym!» А на мурі гноярки одного разу з’явився надпис: «Synyutka – ukraiński skurwisyn». Пан Михайло тепер радіє, що між нашими народами і владами кардинально змінилися відносини на краще, що всі непорозуміння відійшли в  минуле.

     

    Михайло Синютка

    Михайло Синютка

    Лемківські традиції

     

    Родина Синюток, живучи в Лемківщині, дотримувалася строгих релігійних обрядів та звичаїв. На святвечір до стелі була підвішена ялинка, прикрашена саморобними іграшками та шоколадними цукерками, зі свічками на гілках. На підлозі була солома, на якій діти любили качатись, у кутку – вівсяний сніп. На столі під обрусом було вівсяне зерно, а на столі 12 пісних страв. На Йордан на річці ставили льодяний хрест, освячували воду. Усі свята відбувались за греко-католицьким обрядом.

    У 1936 р. з Перемишля був направлений до церкви в с. Долина молодесенький священик. Крім церковних відправ, він займався просвітницькою діяльністю. Старий піп-москвофіл не сприйняв молодого отця і всіляко шкодив йому, а Дмитро Синютка, навпаки, допомагав.

    Молодий отець вирішив поставити театралізовану виставу – лемківський вертеп. Але дітей для участі не вистачало, української грамоти вони не знали, проводити репетиції у школі не дозволяли. Тоді батько Михайлика дозволив проводити репетиції у своєму домі, привозив і відвозив священика в Долину. Також він допоміг отцю вирішити труднощі з костюмами, порадивши звернутися в будинок сестер-жалібниць, якій й дали комплект одягу для святого Миколая, ангелів, антипка. А про решту костюмів чоловік подбав сам.

    Пан Михайло згадує, що довго не могли знайти хлопця на роль гунцвоти (збиточника). Тоді в кімнату забігла його сестра Марія, перебрана на хлопця. Отець дуже зрадів, і так вона зіграла ту роль.

    А ще священик захотів створити хор хлопчиків, які б виконували колядки. Пан Синютка запам’ятав «Небо і земля» та «Бог ся рождає», але з національним приспівом:

    «Тутки лемки співають, подоляки їм грають,

    Волиняк щось міркує, бойко легко танцює,

    Полтавець плясає, гуцул трембітає:

    Тра-ра, тра-ра, тра-ра, ра, ра, ра!»

    Отець домігся навіть дозволу у влади, щоб підготовлене ним дійство відбулося в центрі села Посада-Горішня серед польського оточення на сцені Будинку людового. Але на цей день зал зайняла жіноча організація, мабуть, навмисне. А пізно ввечері зал, заповнений лемківською та польською публікою, гудів оплесками – лемківський вертеп мав великий успіх.

    Пригадує чоловік і ватри напередодні свята Івана Купала. Молодь приходила ввечері, збирала раніше підготовлене чатиння (гілки), обкладене у верх ялинки, закопаної в землю. Тут проводились ігри, співи, молодь жартувала, ходила босими ногами по вогню. У цю ніч можна було бачити заграви із сусідніх сіл.

  • Пан Михайло і досі може розмовляти по-лемківськи, знає кілька пісень, казки, скоромовки.

     

    хата Синюток на Лемківщині
    хата Синюток на Лемківщині

     

    Сім’я і школа

     

    Брат Іван найбільше з усіх дітей любив поле, господарку, а найменше – навчання. Тому батько вирішив залишити Іванові землю, а всім іншим – дати заощадження в РКО (Polska kasa oszczednosci), щоб вони отримали знання.

    Навчався Михась у польській школі, лише один урок на тиждень читався українським священиком – урок релігії. У 1939 р. він закінчив 4-класну школу.

    У часі німецької окупації був позитив – почалась українізація Лемківщини. Почала працювати українська школа, в якій Михайлик продовжив навчання. Вчителювала у ній пані Котис, яка втекла від більшовиків з Перемишля. Тато Михайла допомагав цій родині продуктами, а сам хлопчик товаришував з сином учительки Богданом, якого через 63 роки віднайшов в Америці. Відтак юнак навчався у торгово-кооперативній школі у Сяноці, але навчання було перерване зміною фашистських окупантів більшовицькими…

    Сивочолий дідусь також пригадує, як у далекому 1944 р. німці виловлювали місцевих чоловіків для копання запасних окопів у с. Ґлембоке. Тоді йому було всього 15 років. Мама просила німця не забирати сина, бо він ще дитина, але німець подивився, що хлопець рослий, і забрав. Так Михайло разом із братом Іваном опинився на триповерхових нарах у школі, огородженій колючим дротом. А однієї вересневої ночі Михайло втік з того концтабору додому. Добирався полями і ярами, прийшов додому, а там – прифронтова лінія: в хаті – німці, а родина – в підвалі.

     

     

    Нова батьківщина

     

    Вимушене переселення 1945 року було більш-менш спокійним для родини Синютки. Хоча кілька ночей перед виїздом батько та два сини (Іван і Михайло) переховувались. Їхали товарняками, мали всі сімейні документи.

    У Куропатниках Бережанського району на Тернопільщині до лемків поставились по-різному. Були окремі недружелюбні люди. Проте Синютки прижились, налагодили зв’язок з воїнами УПА, надавали їм допомогу. Батьки обробляли землю і виживали як могли.

    Неповнолітній Михайло дописав собі два роки і працював бухгалтером Бережанського домоуправління, а опісля – землевпорядником. Одночасно він здобував середню освіту у вечірній школі. У 1951 р. закінчив педучилище і став  учителем математики у Дзвиняцькій школі, яку згодом очолив. Одружився, став батьком двох синів.

    На Лемківщині пан Михайло побував у 1980 р. на запрошення Юзефа Кані, господаря їхньої рідної оселі. Був у с. Долині, у м. Кросно, попив мінеральної води, відвідав школу, в якій навчався чотири роки. Познайомився з директором школи, виступив перед батьками та учнями, бо якраз було 1 вересня. Чоловік передає свій сум за втраченим рідним краєм словами: «Барз мі ся цне за тобом, дорога моя Лемківщино!»

    Тоді у Польщі пана Михайла вразила вища культура поведінки людей, ніж була в СРСР, у транспорті, в крамницях, під час спілкування. Він зробив висновок, що москалі не змогли зробити за короткий час з Польщею того, що зробили з Україною за 300 років. І сьогодні у поляків – єдина мова, церква, культура, історія. Вони – єдина нація, чого Михайло Синютка бажає й  українському народові.

     

    Юлія БОЄЧКО

  • Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!