Блакитні очі та горда вдача. Молодий і нестримний артилерист із Городенки все життя шукав себе і не міг знайти, а на війні нарешті йому це вдалося. Однак у нього виявилося надто мало часу, аби  цілковито реалізувати свій талант військового. У фатальному місті Щастя боєць батальйону «Айдар» усього три тижні не дожив до свого 22-ліття.

Прощай, серце

«Не стало Василька. Хто з моїх друзів знав його, помоліться, прошу. А хто не знав… То от був собі Василь Білик – файний легінь, шибайголова. Всім серцем любив життя і Україну. Україна його покликала. І він поїхав на війну. А війна його забрала. В України, в матері, в мене. В усіх, хто знав його. Прощай, серце», – написала в той трагічний день Ніна, подруга загиблого «айдарівця» Василя Білика.

Щойно почалися події на Майдані, прикарпатець одразу подався туди. Спершу розважав людей – був діджеєм, а потім вступив до самооборони Майдану. Виступав своєрідним «зв’язковим»: городенківчани, приїжджаючи на Майдан, перед тим, як розміститися в таборі, перш за все контактували з Біликом.

Але йому не судилося надовго затриматися в Києві: через деякий час подався на схід, став одним із перших добровольців батальйону «Айдар», в якому й провоював більше трьох місяців.

Василь не служив у армії, але це не завадило йому стати одним з найкращих воїнів. За два тижні йому вдалося вивчити те, що солдати вчать рік чи два. Коли хлопець востаннє приїжджав у Городенку, то всі рідні просили, аби він не вертався на війну. Солдат відповідав, що їде воювати за всю родину.

27 липня 2014 року Василь Білик загинув на Луганщині, у місті Щастя, внаслідок сліпого кульового поранення в голову. Похований з військовими почестями 29 липня 2014 року в Меморіальному сквері Івано-Франківська. За особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету й територіальної цілісності України, вірність військовій присязі Петро Порошенко нагородив Василя Білика орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно). У травні 2015 року в Городенківській ЗОШ №1 відкрили меморіальну дошку полеглому герою.

Це не гра

Спочатку він сприймав Майдан як звичайну пригоду: покричати «Слава Україні!», покидати камінням та «коктейлями Молотова». Але коли вже приїхали БТРи, а беркутівці підпалили Будинок профспілок, де на той час базувалася Василева сотня, й там згоріли всі їхні речі і навіть люди, які не зуміли вибратися, коли Білик і група товаришів дивом встигли врятуватись і сховатись, він раптово подорослішав. Зрозумів, що Майдан – це не гра. Після того два дні прикарпатець був змушений перебувати в одній із конспіративних квартир: на вулицях Києва виловлювали всіх, хто викликав хоча б найменшу підозру.

Василь був серед тих відважних хлопців, які виготовляли, носили й кидали в силовиків «коктейлі Молотова», брав активну участь у сутичках на Інститутській.

«Кожного вечора по телефону Вася прощався зі мною і всіма рідними, – розповідає мама Оксана Даниш. – Ми по обидва боки плакали й просили вибачення за всі образи. Ми всі просили його залишити Майдан, але він категорично відмовлявся, говорячи: «У мене псевдонім Гуцул. Який же з мене тоді буде гуцул і бандерівець, якщо я залишу хлопців і втечу?! Ми тут разом через таке пройшли, що тепер готові померти за Україну, за маму, за братів…»

«Дикий Гуцул, який спустився з могутніх Карпатських гір спочатку на революцію, а потім перекочував на війну, – пригадує товаришка Василя Білика Анна Коваленко. – Ми пам’ятаємо, як він доблесно захищав другий поверх Профспілок, потім брав активну участь у всіх боях на Майдані, був у третій сотні, потім в 11-ій. Всі дівчата були ним захоплені. Завжди усміхнений, уважний, поцікавиться, як настрій. А потім покличе заміж і буде заманювати домашнім сиром, отарою овець і вродженою господарністю. Він прочитав купу літератури, «віджав» у сепаратистів величезну кількість зброї».

Лише в березні мама змогла поїхати до Києва й зустрітися з Василем. Пригадує, що перед нею стояла наче зовсім інша людина: раніше син був балакучий, постійно жартував, а тоді він якийсь став незвично серйозний, мовчазний, замислений. Це був не той Василь, який їхав на Майдан ще майже дитиною, а вже цілком дорослий чоловік, зарослий бородою: син видався їй постарілим на кілька років.

«А хто артилерію прикриє?»

Коли Білик пішов на війну, мама цілими днями «сиділа в інтернеті». Вже добре орієнтувалась, де розташовані Старобільськ, Металіст, Щастя… Син говорив по телефону лаконічно, не деталізуючи, що й до чого, бо дзвінки прослуховував ворог. Він казав: «Я на базі» – і мама вже знала, що вони в Старобільську, а «Я на передовій» – що вони в Металісті.

У червні Гуцул приїхав додому у відпустку. Як потім виявилося, востаннє. Захоплено розказував, що в батальйоні він зацікавився артилерійською справою. До речі, в останні дні свого життя виконував дуже відповідальну функцію корегувальника.

Командир батальйону, підполковник Сергій Мельничук перше, що сказав матері Василя Білика після його загибелі, було: «Дуже цінний був боєць».

Хлопець швидко навчився стріляти з різних видів зброї – не лише стрілецької, а й артилерійської, потім йому довірили бути ще й інструктором – навчав користуватися нею новачків батальйону.

«Гуцул завжди був на передовій. Коли була заміна, все одно залишався, – пригадує один із бойових побратимів. – Я до нього приїхав і кажу: «Була ж заміна. Ти чого не поїхав?» А він мені: «А хто артилерію і піхоту прикриє?»

Невтомний оптиміст

Бойові побратими згадують прикарпатця як невтомного оптиміста, який міг розвеселити будь-кого, дуже любив співати.

«Всі його звали Гуцулом, а я кликала його Васильком за його величезні блакитні очі, як волошки в полі, – пригадує панянка з жіночої сотні самооборони. – Кому доводилося хоча б раз побачити або поговорити з цією людиною, він назавжди залишав мітку в душі та пам’яті, засліплював світлом щирості й теплоти, занадто любив життя, розпізнавав справжніх людей, вмів говорити правду і відчував фальш. Любила я поговорити з ним про буття, і мене завжди дивувало, який Білик не по роках мудрий. Василь дуже любив дітей і хотів велику сім’ю, багато-багато діточок».

За темпераментом він був холериком – жвавий, емоційний, імпульсивний, компанійський. Якщо ставив перед собою ціль, то робив усе можливе, щоб її досягнути.

«Мамо, тату, купіть мені автомат»

Мама Оксана Даниш пригадує, що син змалку був справжнім бешкетником. Часто полюбляв мандрувати. Бувало, казав, що йде бавитися на подвір’я, а через п’ять хвилин його й сліду не було. Тому доводилося знову і знову шукати малого, причому щоразу знаходила його на іншій вулиці.

Нові іграшки в хлоп’яти довго не затримувалися: він одразу ж розбирав їх на маленькі запчастини. Монотонне життя було далеко не для Білика: був непостійним у захопленнях, міг легко чимось запалитись, але одразу ж охолонути. Мабуть, єдиним довготривалим захопленням стало читання. Любив читати все, від класики до фантастики.

Василь був гіперактивним хлопчиком, через свою непосидючість постійно мав проблеми в школі. Якось мама навіть спробувала перевести його до Богородчанського військово-технічного ліцею. Хлопця стало аж… на рік. Потім тамтешнє навчання йому набридло, й Василь почав навмисно постійно порушувати дисципліну. Відрахували.

Разом із тим іще дитиною він виявив свої здібності до музики, а як підріс, то серйозно захопився нею. Подорослішавши, став діджеєм, мандрував містами України на різні фестивалі сучасної музики – вдома втримати його було неможливо. Василь ніколи не сидів на місці, постійно був у дорозі.

Класний керівник Оксана Дем’яненко каже, що хлопчик помітно відрізнявся на фоні інших дітей, перш за все, своєю начитаністю та ерудицією, яка не притаманна для його однолітків. «Пам’ятаю, як у п’ятому класі на одному з уроків ми говорили про Венецію, – пригадує вчителька. – Тоді Василь здивував мене своїм світоглядом, адже почав розповідати й про те, що це місто закоханих, й про те, як там катаються на гондолах». Та й читати Білик дуже любив. Якось улітку, будучи десятилітнім хлопчиною, прийшов до вчительки й розповів, що прочитав «Людину-амфібію» Олександра Бєляєва та «Чарівник смарагдово міста» Олександра Волкова.

Двоюрідний брат Назар Білик згадує, що Василь завжди встрявав у якісь халепи. Йдучи в перший клас, просто під час лінійки вмудрився побитися. І так тривало аж до дев’ятого класу…

Ще з самого дитинства хотів бути військовим. Коли був малим, постійно говорив: «Мамо, тату, купіть мені автомат, я буду стріляти по всьому: по яблуках, по грушах, по сливах…»

Друг дитинства, однокласник Ярослав Ванат каже, що загиблий товариш був дуже здібним. Мабуть, розумнішим за цілий клас. Був веселою людиною, але любив йти проти системи.

«Ми обожнювали грати футбол: часто навіть «бомбили» найкращу команду школи, й не без допомоги нашого воротаря – Васі, – каже Ярослав. – А такого воротаря ще треба було пошукати! Бувало, розбивав лікті об бетон, ловлячи м’яча, а потім, наче нічого й не трапилося, далі кричав своє: «Хлопці, вперед!»

 

«Я живий!»

Під час останньої відпустки, якраз перед від’їздом назад, на фронт, Василь із мамою зайшли до Меморіального парку в Івано-Франківську, де похований герой Небесної сотні Роман Гурик. «Айдарівець» купив дві білі троянди й поклав на могилу покійного, адже пам’ятав його ще з Майдану. Мама тоді розплакалася й сказала, що не хоче, аби її син теж там лежав. А Білик розсміявся й відповів: «Мамо, не кажи дурниць. В мене є ангел-охоронець із броньованими крилами. Я вже стільки разів міг загинути, але глянь-но – я живий!»

Наталя МОСТОВА