Людям, щоб вижити і ЖИТИ, потрібні інші люди. Навіть якщо вони їх – інших людей – ненавидять. Мабуть, перші поселенці на Землі не вижили б, якби не трималися купи. Та і нині навіть «самотнім вовкам» так чи інакше потрібно взаємодіяти з іншими, бодай час від часу.

Щодня наш світ так неймовірно ущільнюється, що знайти усамітнення (особливо у великих містах) майже неможливо. Навіть якщо ти сам-один у своєму домі – люди поруч. Ні, не сусіди за стіною. Люди тут: у твоєму смартфоні. На кінчику пальця. Сотні, тисячі, мільйони.

Це справжні люди, які так само їдять, дихають, розмовляють, пахнуть або смердять, люблять або ненавидять. І вони тут – у пікселях і гігабайтах фото, в тисячах знаків тексту, на відстані одного кліку або дотику пальця.

Спілкування в соціальних мережах створює дивовижну ілюзію присутності. Віртуальна «дружба» іноді дає нам відчуття, що ми знаємо цих людей сто років, знаємо про них усе: де вони працюють, куди їздили відпочивати, скільки у них дітей, як звати їхнього собаку тощо. Ми стільки знаємо про цих незнайомців з «Фейсбуку», що, випадково зустрівши на вулиці (якщо упізнаємо), можемо по-панібратськи вигукнути щось на зразок: «О, привіт! Як там твоя морська свинка?». І фейсбучний друг може дуже по-різному відреагувати на це. Дуже ймовірно, що він вас не впізнає. Бо відфотошоплені аватарки у соцмережах часто дуже відмінні від реальності. Ще ймовірно, він не зрадіє такій фамільярній увазі до його морської свинки, бо, публікуючи її фото в якомусь там Інстаграмі, він не очікував, що його про це питатимуть на вулиці.

Для багатьох людей «ми дружимо у «Фейсбуці» є настільки сильним аргументом, що вони вважають, ніби мають право на частинку вашого життя, вашого простору, зрештою, вони вважають, що можуть бути з вами на «ти» лише тому, що колись мали нагоду тицьнути прапорець «дружити».

Якщо в живому спілкуванні ми вже більш-менш розібралися з якимись нормами етики та ввічливості (хоча не всі, ой, не всі), то віртуальне спілкування вимагає від нас якихось нових неписаних правил. Вони виникають самі собою, інтуїтивно, виходячи з того, чим ми користуємося у реальному житті. Але працює це інакше.

Нам непросто досягти взаєморозуміння, навіть коли ми спілкуємося однією мовою, очі в очі, часто бачимося і добре знаємо одне одного. Ми бачимо обличчя іншої людини, чуємо голос, відстежуємо міміку і жести. Наше спілкування і взаєморозуміння складається не з самих лише слів.

Далеко не всі здатні чітко й аргументовано сформулювати свою думку письмово. А дехто ще й не товаришує з розділовими знаками. І спробуй зрозумій, що мається на увазі! Соцмережі ж залишають нам тільки літери. Холодні і статичні слова, надруковані на пласкому екрані. І ще смайлики-емоджі, які кожен трактує так, як йому заманеться (точнісінько так само, як інтонації та міміку з жестами в реальному житті). Ми залишаємо коментарі під чужими публікаціями, пишемо одні одним повідомлення. Наші літери позбавлені інтонацій і виразу очей. Наші літери не несуть емоцію – лише інформацію. Коли ми читаємо їх – літери, складені у слова – то додумуємо самі, що вони мали б означати.

Ми бачимо агресію там, де присутня просто надмірна емоційність, насмішку там, де лише недоречний жарт, захоплення там, де тільки хтось випадково, скролячи стрічку, натиснув «серденько».

У соцмережах люди доволі вільно дозволяють собі грубість до малознайомих чи взагалі незнайомих людей. Значно вільніше, ніж у реальному спілкуванні. Можливо, в скорому часі хтось винайде 3D-соцмережу, в якій, окрім основних емоджі, можна буде ще обрати опцію «заїхати в око». Уявляєте, отако пишеш комусь гнівний комент, а з екрану смартфона вилітає кулачисько – і в око (якби це писалося у «Фейсбуці», тут, про всяк випадок, був би смайлик). Цікаво, чи тоді люди були б обережнішими у висловлюваннях? Хтозна.

В мережі нам значно легше написати «люблю» чи висловити комусь своє захоплення й повагу, ніж у житті. Скільки цінності в тих словах – кожен розуміє по-своєму. Для когось вони важливі – люди рахують серденька і смайлики, відстежують, хто «лайкнув» їх допис чи коментар. Дехто ображається на брак уваги і реакції з боку «друзів». Іншим – байдуже. І це все так по-справжньому! Великий віртуальний вулик, де вже не знаєш, що було насправді, що приснилося, а про що прочитав у «Фейсбуці».

Соцмережі роблять світ ближчим. Ми вільно спілкуємося з людиною з іншого континенту, повідомлення та коментарі з’являються миттєво, хоча там зараз інший час доби і навіть інша пора року. І в той самий час ми ніколи не бачили сусіда знизу і не завжди вітаємося з бабульками під під’їздом – а в них тут, до речі, своя соцмережа, і вони все про вас знають, хоч і не читають ваш «Фейсбук».

І поки ми ставимо вподобайку під чиєюсь картинкою, поки ми воюємо в коментарях чи вправляємося у експертності наших думок, поки ми розсилаємо спам і дивимося вірусні відео, поки ми ставимо смайлики і постимо котиків, життя триває. В мережі і поза нею.