Сад не скрізь хоче бути. Тим паче високо в горах. А в Михайла Маківничука з Верховинщини буяє. Ґазді скоро сто літ, і майже стільки само його саду, а хата – ще давніша. Та й місцина ця особлива: видно всі вершини-двотисячники, загадкові печери зі скарбами Довбуша, а ще у цьому маленькому і малолюдному присілку досі живуть нащадки відомого гуцула, війта Жаб’є Петра Шекерика-Дониківа.

Після нас не буде нас

 «Як би то на Синицях вибудувати великий храм, велику церкву, до половини витесану глибоко у скелях, а наполовину – піднесену назовні над скелею… Адже говорять про Синиці, що звідти є фіртка і доступ до тамного світу. І там, на вході, Боже Дитя золотоволосе маленькими рученятами бере бідну душу і веде перед трони зоряні». Так про високогірний присілок Синиці писав Станіслав Вінценз у своїй книзі про Гуцульщину «На високій полонині».

Синиці й справді особливий присілок. Звідси видно весь Чорногірський хребет, всі вершини-двотисячники, звідси можна зійти аж на чотири поселення: Криворівня, Верховина, Красноїлля, Рівня. 

І саме в Синицях височіє унікальний старезний сад: два гектари, майже сотня дерев. Більшість висаджені таким же колоритним господарем – 96-річним Михайлом Маківничуком. Для місцевих він – дід Міхайло. Дипломований садівник. Все життя люди кликали його, аби допоміг із саджанцями на обійсті, аби реанімував понищені дерева. Має до того талант.

Журналістка приїхала з самого ранку. Пан Михайло щойно прокинувся. Каже, не піде до фотографії, поки не вмиється і не помолиться. Старенький дуже жвавий, багато жартує, навіть польською і німецькою, любить балакати про історію, опришків, війни: «За Польщі я вже в школу ходив, тому пам’ятаю. Поляки багато в чому знущалися над місцевими, не давали їм права, називали худобою: «Ми єстешми паньство, а то єст бидло». Німці теж знущалися. А більшовики взагалі поробили тут масові розстріли».

Колись його, молодого юнака, загнали на примусові роботи до Німеччини. Коли вернувся в рідні Синиці, вивчився на садівника, бо дуже любив ту справу. Змалку порпався коло дерев. У колгоспі виростив аж 50 тисяч саджанців.

Коли одружився, «пішов на годованці» – переїхав у жінчину хату, де мешкала її старенька тітка. А та земля ніби чекала рук саме пана Михайла. Одна з найліпших місцин у Синицях: майже все обійстя – з сонячного боку. Наче сам Бог велів, аби там буяли сади.

«Знаєте, не тяжко сад посадити, тяжко його виростити, – пояснює господар. – Сад не скрізь хоче бути. Сад не хоче вологи. А моя територія якраз сухувата, тут ніколи не було багни. Головні вороги – шкідники. Як прийде студінь, заєць, борсук приходять гризти. А ще корови, вівці… Треба вміти правильно захистити дерево. Я вмію». 

Яких дерев тут лише нема: сливи, груші, горіхи, вишні, багато сортів яблук… Дідусь каже, що яблуко – то передова культура. Але примхлива, особливо золотий ренет. Найменше мороки зі сливами.

Пан Михайло говорить, що живе так багато літ, бо їсть повно садовини і вже пів століття не курить. Здоров’я не підводить, лиш ходити вже важко. Каже, що всі природні багатства людина має під ногами, але далеко не всі використовує.

«Нє, я не переживаю, що колись моїм садом ніхто не схоче займатися, – сміється дід Міхайло. – Після нас не буде нас. І так воно є. Я на совість робив свою справу все життя, а як потім буде – так і буде. Господарювати – не через поле перебігти. То не для кожного».  

З господаркою старенькому допомагає вся родина. Син Іван і онук Віталій – знані сировари, роблять бринзу за давніми гуцульськими рецептами, з дотриманням усіх екостандартів, як у Європі: корови пасуться лише високо в горах, молоко – тільки цільне, а гріють його на вогнищі – тоді буде правдива бринза.

Най буде, як є

Дід Міхайло мешкає ще й в унікальній хаті – дуже старій, яка має, певно, понад сотню років, досі там стоїть давня глиняна піч, взагалі всередині самі раритети. Стайня теж столітня, збудована ще за Австрії. Дідусь категорично заборонив робити ремонт у хаті. Каже, най йому буде все, як є.

Саме в цій хаті свого часу часто бував видатний гуцульський діяч, етнограф, війт Жаб’є (Верховини) Петро Шекерик-Доників, автор відомого роману про мольфарство «Дідо Иванчик».

Річ у тім, що старенька тітка, яка свого часу «взяла на годованці» пана Михайла, була сестрою Шекерика-Доника. Тож Іван і Віталій Маківничуки є його нащадками. Навіть відкрили у Верховині музей про цього видатного гуцула.

«Мій дядько Петро народився у заможній селянській сім’ї, – розповідає Іван Маківничук. – Мав велику господарку в Синицях. Але тяга до науки була сильніша за все. Дружив з Коцюбинським, Хоткевичем. Гуцули дуже любили його, тому й вибрали війтом. Шекерик-Доників мав дар слова, старожили розповідали, що він міг годинами говорити і люди слухали – ніхто не нудився. Збирав людей на Січ. У 1940-му москалі його забрали – знищили».

Скарби в Синицях

Кажуть, географічна назва Синиці походить від того, що цей гірський масив має зелено-синє забарвлення. Якщо подивитись на гору Синиці з сусідніх гір, то кам’яні скелі на її вершині подібні до гуцульських церков чи каплиць, тому їх назвали Довбушевими Церквами. А на сусідній горі Довбушанці є знамениті Довбушеві Комори, що складаються з двох великих кам’яних скель, між якими проходить глибока вузька ущелина. На її дні – загадкова печера, яку здавна називають тут Довбушевими Коморами.

Саме ці дві скелі і печера в дохристиянські часи були язичницьким святилищем, а значно пізніше – зимовим осідком Олекси Довбуша і його опришків. Кажуть, вони кілька років там зимували і навіть ховали золоті скарби.

Петро Шекерик-Доників в «Етнографічному збірнику» писав, що давно у Синицях жив мудрий опришок Піґул Попецун, який дожив до 119 років і був знайомий із Олексою Довбушем. Старий опришок розповідав гуцулам, що на Довбушанці є цілюще джерело, вода якого виліковує від багатьох хвороб.

«Довбушеві Комори і Довбушеві Церкви завдяки своїй природній унікальності і близькості до Верховини мають велике майбутнє для розвитку гірського туризму на Гуцульщині, – вважає Віталій Маківничук. – Але всім ліньки цим зайнятися. А треба всього лише обладнати гарну локацію: розчистити стежку, встановити вказівники. Певно, самому треба за то взятися. Взагалі хотів би зробити в Синицях ековідпочинок для туристів, наприклад, аби вони могли зранку напитися свіжого молока, подоїти корову, позагрібати сіно, приготувати бринзу… Людям таке цікаво».

Все – твоє

Нині в Синицях малолюдно – кілька десятків хат, але багато з них порожні. Та ще й добряче розкидані одна від одної, іноді аж на пів кілометра. Є і щойно зведені гарні будиночки, коло яких повно худоби, видно, що господаркою тут займаються на совість. Більшість живуть із худоби, дехто працює на державній роботі. Хто має авто, тому легше.

Від Верховини сюди лише 12 кілометрів, але їхати доведеться хвилин 40 – гірське бездоріжжя. Ще донедавна до Синиць можна було дістатися лише пішки або на конях – нормальної дороги не було. Тепер проїхати так-сяк можливо, але краще позашляховиком.

У присілку є один магазин, але немісцева людина про це точно не здогадається: крамничка працює в старій дерев’яній хаті, без назви чи будь-якої вивіски. Тут продають найнеобхідніше: хліб, олію, макарони, ґумаки, туалетний папір, мило… За день зо три-чотири покупці прийдуть.

На більші закупи треба їхати до Верховини. У кого нема машини, винаймає коні або просить того, хто має авто. З аптекою взагалі біда. Якщо раптом комусь стане зле, рятуйся, як можеш. Зазвичай біжать по сусідах.

Також у Синицях є молодша школа, там вчаться з десяток дітей. Старші ходять у школу в Красноїллі – година пішки до дороги, аж там – на автобус.

«До всього звикається, – усміхаються місцеві. – Аби це зрозуміти, треба тут народитися». У Синицях ніхто нікуди не поспішає, хоч роботи коло хати є з ранку до ночі. Кажуть, у горах не можна нікуди квапитися.

«Що людей тут тримає? Любов до своєї землі, до свого рідного, – каже місцевий житель Василь Маківничук. – Так, можна було би все поспродувати і оселитися в низовині чи десь у місті, ближче до цивілізації. Але я не хочу – там хатки поскладані так щільно одна до одної, що аж дихати важко. А тут гляньте, скільки простору навколо – і все твоє».

Наталя МОСТОВА