Про це пише “Галицький кореспондент” з посиланням на ректора Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника Ігоря Цепенду.
Вчора, 12 листопада, жіноча баскетбольна команда Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника у складі Анжеліки Ляшко та Дар’ї Кононученко, Анастасії Ковтун та Богдани Лапхан під керівництвом головного тренера збірної України з баскетболу 3х3 Юрія Процюка виборола бронзові медалі на Чемпіонаті світу серед університетських команд.
На груповій стадії команда провела два матчі, одержавши в обох перемоги – спершу обігравши суперниць з іранського Ісламського Університету Азада з рахунком 13:11, а потім і Монтеррейський технологічний інститут з Мексики з рахунком 20:5.
Вигравши групу, наші баскетболістки потрапили в 1/4 фіналу.
У чвертьфіналі дівчата переграли команду з Кенії 18:16, але потім поступились команді з Мексики 13:16. Однак у матчі за 3 місце команда переграла Університет Пітешті із Румунії 17:10 і здобула бронзу.
“Вітаємо наших зірок з черговим успіхом! Вітаємо головного тренера Юрія Процюка та керівника команди, декана факультету фізичного виховання і спорту Ярослава Яціва! Бажаємо баскетболісткам Прикарпатського університету подальших перемог!”, – йдеться в дописі.
Золото і світло – це мабуть, перше, що спадає на думку, коли стоїш в оточенні робіт Олега Заставного. Зрештою, виставка має назву «Світло без тіні». Інакше, певно, зі справжнім світлом і не може бути. Та й бачити усе, що довкола нас, можемо завдяки світлу. І вже на виставці пригадала собі, що росла з
«А чи потрібна їм правда?» – це питання лектор поставив організаторам перед тим, як почати розповідати про «Моніторинг наративів у мережі, дезінформацію». Ми говорили про Польщу, але він кілька разів повторив, що ці тенденції є й в інших європейських країнах. Хтось, як буває, нічого не зрозумів. І я теж перед тим, як писати цей пост,
Ми дуже рідко раніше говорили про смерть. Майже ніколи. Лиш тоді, коли безпосередньо стикалися з нею. Зараз такі розмови почастішали. На жаль. Жити доводиться в часи, коли вона постійно дихає в спину. Страх, про який ми мовчали Не те щоб я вдягала рожеві окуляри щодо безсмертя, ні. Але завжди старанно відганяла від себе думки про
В 2022 році моє місто знаходилось в 100 кілометрах від лінії бойового зткнення — глибокий тил на заході Донецької області. Покровськ, Добропілля, Білицьке, Білозерське і сусідні містечка й села стали прихистком для тисяч вимушених переселенців зі зруйнованих та окупованих населених пунктів. Звісно, близькість фронту відчувалась в усьому — літаки в небі, важка техніка транзитом, пікапи