Про Івана Франка та місто було написано уже багато статей та публікацій, а відомий краєзнавець Богдан Гаврилів навіть видав однойменну книгу «Іван Франко в Станиславові». У 1962 р. місто було перейменовано на честь відомого письменника. Та чи дійсно так багато поєднує наше місто з життям Каменяра? Ми хочемо поділитися з вами нашими здобутками у відповіді на це питання.

Ще 2013 р. студія Мирослава Бойчука відзняла перший документальний фільм з циклу “Франкове Прикарпаття” – “Місто імені Франка”, який складається з двох частин: “Скільки Франкового у Франківську?” та “Три кохання Франка” за нашим сценарієм. Тоді невелику фінансову допомогу у створенні фільму надав мер Віктор Анушкевичус. На решту серій до цього часу не знайшлося спонсорів, а багаторічне оббиття порогів різних державних та приватних установ чи осіб не дало результату.

Зі шкільної парти нам закладали уявлення про Івана Франка як про “вічного революціонера”, позбавляючи його звичайних людських рис. Ми спробуємо відхилити завісу життя Івана Франка як людини зі своїми сильними і слабкими сторонами та простежити, як це його пов’язувало із Станиславовом. Досить влучно про ідеалізацію Франка висловився відомий український історик Ярослав Грицак, який написав поважну монографічну книгу-біографію поета “Пророк у своїй Вітчизні”. На формування образу Франка істотно вплинуло змагання між українцями та поляками. В останніх був дуже сильний культ Міцкевича, Словацького, писалися їхні героїчні біографії, і своєрідною відповіддю українців було написання таких самих героїчних біографій Шевченка чи Франка. Це знищувало, замовчувало нормальні людські риси письменника.

Ще більше до формування стереотипного образу Івана Франка доклалася радянська влада. З нього ліпили щось на зразок марксиста чи великого революціонера-демократа, який майже був схожий на Леніна, тільки от народився не в тій частині світу та був українцем. Ярослав Грицак вважає, що «Франко має ту подвійну позолоту, якої треба позбуватися, одної і другої. Тому що насправді після цієї позолоти Франко не стає меншим. Франко стає великим, більшим, але майже людським”. У щоденному побуті він був дуже простий і дуже веселий. Усі сучасники згадували, що Франко був душею кожного товариства. Франко не любив пити горілку, але зате полюбляв червоне вино. Він вважав, що щось таке, як добре вино зрідка – то є не зле. Був невибагливим, але мав дуже добрий смак. Це виявлялося дуже у багато чому. Навіть в одязі, попри нестачу коштів.

Мало є таких українських чи неукраїнських поетів, які були такими простими у поведінці і, скажемо, доступності. Франка можна порівняти з Шевченком, бо Шевченко був теж такий. Франко ніколи не твердив за свого життя, що він великий. Навпаки, він пробував себе по-своєму применшити.

Досить влучно висловлювався про Франка професор філософії Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника Степан Возняк, який багато років досліджував його творчість: “Франка знають більше по його творах, але менше його знають як людину, велику людину. Людину, яка була щаслива і нещасна, яка раділа і гірко власне жила. Яка жила, як кожний з нас. Розумієте, про це менше знають. Не можна Франка одягати в золоті одежі, якийсь на нього німб накривати, треба бачити його як людину. Бо він, до речі, в центрі своєї творчості мав саме людину”.

Іван Франко неодноразово перебував у нашому місті з різною метою. Перше його знайомство зі Станиславовом було не дуже радісним. У червні 1880 р. молодого поета, арештованого за пропагування соціалістичних поглядів, під конвоєм поліцейського доправили до міста після тримісячного ув’язнення у Коломийській тюрмі. Вели Франка старою дорогою через приміські села Хриплин та Опришівці. Ось як сам Франко охарактеризував цю подорож: “Тяжка це була дорога, після якої мені на обидвох ногах повідпадали нігті на пальцях”. Одну ніч Франко провів у міських арештах, та був відправлений до рідних Нагуєвичів. До цього часу місцеві краєзнавці палко дискутують, де ж утримували поета. За версією Богдана Гавриліва, у місті “жандармський постерунок був, а камери затримання, ну те, що ми зараз СІЗО чи як називаємо, не було при цьому будинку, але зате були гарні каземати у нашій ратуші. А це неподалік, там якась сотня-двісті метрів, дуже близенько, тільки через площу перейти. І що він ніби ночував у нашій ратуші”. Решта краєзнавців дотримуються думки, що Франко переночував в одній із камер на першому поверсі поліційного  постерунку на сучасній вулиці Галицькій, 7 А (теперішній будинок бібліотеки Івано-Франківського медичного університету).

Вдруге Станиславів поет відвідав восени 1883 р. За словами одних, з метою збору матеріалів для редакції однієї з львівських газет, за словами інших – для цього могли бути інші причини. Зокрема, відомий дослідник життя та творчості Франка Роман Горак з цього приводу пише: “Між 10 і 26 вересня 1883 року Франко був у Станіславі. Чого їздив туди? Для біографів Франка ця поїздка так і залишилась загадкою. У Франка на руках закордонний паспорт. Що ж було такого поспішного, що примусило його їхати у Станіслав? Робота над історією літератури? Станіслав не був тим містом, звідки він міг би щось почерпнути.” В листі Михайлові Павлику молодий поет лише повідомляє: “Я незадовго надіюсь на пару годин заїхати до Вас до Коломиї, бо буду в Станіславі, де маю виписувати різні старі папери і документи”.

Саме тоді в біографії Івана Франка вперше виринає прізвище Дзвонковська. У Станиславові мешкала полька Юзефа Дзвонковська, за офіційною версією, друге кохання Івана Франка. З дівчиною поет познайомився восени 1883 р., коли завітав у гості до свого університетського товариша Владислава Дзвонковського, брата Юзефи. Це була молода дівчина, розумна. Франко їй присвятив ряд своїх творів. Зокрема, віршів “Гей рибачко чорноока”, “Рік минув, як ми зустрілись”, “Не схиляй своє личко рум’яне”, “Осторога”, “Н.Н.”, “Тричі мені являлася любов”, “Апострофа”, “Перспектива”, “До Юзі Д.”, “Газеля”, “Я забув” і повість “Не спитавши броду”. “Більш, ніж меч і огонь, і стріла, і коса. Небезпечне оружжя – жіноча краса. Ані мудрість, наука, ні старші літа не дають проти неї міцного щита”, – писав Іван Франко. І хоч великий Каменяр стверджував, що в його житті “тричі являлася любов”, дослідники його творчості і життя знають, що значно більше поет “потерпав” від жіночої вроди. Та й сам Франко не приховував: ”Значний вплив на моє життя, а значить, також на мою літературу мали мої зносини з жіноцтвом”.

З розмов станіславівських друзів Франка виходить, що Юзефа надзвичайно вродлива, розумна дівчина з досить-таки поступовими і оригінальними поглядами. Хлопці не приховують перед Франком, що Юзефа була прикрасою їхнього гуртка і що всі вони були закохані в неї. Однак Юзефа нікому не відповіла взаємністю, хоч з усіма була однаково привітна і добра. Ярославу Грицаку вдалося віднайти романтичний ідеал жінки Франка: “Франко мав певний тип дівчат, які він любив. Це дівчата, які виглядали не так, як тепер виглядають теперішні дівчата. Це дівчата, які мали з себе, як англійці це називають, леді. Ті, які досить вишукані. З добрим смаком, відповідно вдягнені. Він казав богиня”. Фелікс Дашинський, друг поета, пише йому, що такої красуні, як Юзефа, він не бачив. “Перед цією красою потрібно впасти на коліна і молитись, молитись. Гляньте, вона ж Дантова Беатріче! О, як би хотілось вічно гладити її шовкове волосся, щоки… Обняти тільки раз – і вмерти. Подивіться на її стан, на її голубі очі. О, тут, крім всього, можна стати мрійником. Такій королеві можна віддатись душею і тілом, піти за нею край світу, кинутись в огонь або в воду… Це якийсь диявол, а не жінка! А чи знаєте, чим притягує? Величезним тактом – тримає людей на поводку – нічим не ділиться і нічого не говорить, і тим доводить людину до шалу. Вона – суцільне мовчання. Вона, як та стіна, на котрій люди малюють ідеали, – найрізноманітніші взори дівочих чеснот, оскільки зовнішній вигляд не дозволяє закрадатися жодному сумніву, жодній критиці. Прекрасна мовчанка. Ангел доброти, розсудку, невинності”.

На Франка Юзефа справила сильне враження. Він оцінив її критичний розум, зрозумів, що ця її позлітка “польськості” швидко злетить, опаде, а наверх зрине людина, одним словом, Франко покохав її. Мало того, він вирішує, що після Ольги Рошкевич Юзефа саме та жінка, яка може йти поруч, тобто може бути його дружиною. Між Ольгою та Юзефою було багато спільного – витонченість натури, шляхетність, делікатність, краса, самопожертва наче дублювала одну жінку в іншій. А також була серед тих жінок, які дійсно мали на нього найбільший вплив у сенсі не тільки особистих контактів, а й на те, що Франкові мислилося в творчості. То очевидно, на думку Ярослава Грицака, що це Дзвонковська. Особливого шарму Дзвонковській надавало те, що вона, скажемо, була цілковитим антиподом Франка. Він був завжди жвавий, душею всякого товариства, він був веселий, натомість Дзвонковська була недоступна, навіть, як казали про неї, – холодна. Це був як вогонь і вода, а в таких стосунках кохання дуже часто таки спалахує. Франко мав серйозні плани не тільки одружитися з нею, а й навіть переїхати жити до Станиславова.

Так виникає ідея створення робітничої комуни чи свого роду хліборобської спілки у Станиславові. В однодумців Франка був серйозний план, і в нього, і в Михайла Павлика та його сестри Анни, ще декількох знайомих друзів, щоби зібрати спільне їх майно, купити землі і зробити таку велику робітничу комуну. Ідея була такою: чоловіки будуть працювати день у полі, жінки будуть займатися домашньою роботою, а ввечері всі разом будуть збиратися, читати книжки, виховувати дітей, розмовляти з селянами, як і всі інші. Ці погляди були навіяні під впливом соціалізму, що тоді набирав моди серед молоді по усій Європі. Згідно з етикетом, далі Іван Франко пише листа до матері Юзефи Антоніни Дзвонковської з проханням “о руку і серце” її доньки. Відповідь не забарилася: “Прикро мені відповідати на Ваш лист негативно. Відомо пану, що саме положення моєї дочки противиться тому. Така коротка знайомість не могла у пана закріпити почуття, а те, що здається щастям, при ближчому розгляді не є ним… Прийміть від нас усіх сердечне поздоровлення. Антоніна Дзвонковська”. На той час ще були міцними суспільні бар’єри та станова нерівність, бо Дзвонковські хоч збіднілі, а були шляхтичами. Батько Юзефи Владислав був учасником польського повстання 1863-1864 рр. в Російській імперії та отримав дозвіл на проживання разом з іншими учасниками повстання у Станиславові. Франко з походження був “рільником”, тобто селянином, а такий шлюб розцінювався як мезальянс, тобто нерівний, та був рідкістю в ті часи. Існує версія, що власне потім, щоб якось ту ситуацію виправдати, Франко написав, що Юзефа не пішла за нього заміж через свою хворобу –  сухоти (туберкульоз), який тоді не виліковувався. Померла Юзефа Дзвонковська 5 травня 1892 р., не доживши й до 30-ти років. Про неї автор залишив такі рядки:

Явилась друга – гордая княгиня,

Бліда, мов місяць, тиха та сумна,

Таємна й недоступна, мов святиня.

Мене рукою зимною вона

Відсунула і шепнула таємно:

“Мені не жить, тож най умру одна!”

І мовчки щезла там, де вічно темно.

Поховано Юзефу Дзвонковську на давньому християнському цвинтарі в Станиславові (сучасний Меморіальний сквер на вул. Незалежності, за драмтеатром). Довгий час краєзнавці не знали, де вона була похована, і лише у 1965 р. Володимиру Полєку, багатолітньому працівнику Наукової бібліотеки, а згодом професору Прикарпатського університету імені Василя Стефаника, вдалося віднайти могилу Юзефи. На тому місці стояли дві великі плити з пісковика. Під однією був похований батько Юзефи Владислав, під другою похована вона разом з матір’ю Антоніною та сестрою Марією. На початку 1980-х рр. при знесенні старого цвинтаря і нібито перетворенні його на меморіальний сквер краєзнавцям вдалося вборонити дев’ять могил визначних людей. Могили Юзефи Дзвониковської вберегти не вдалось. “Да кто она для Франко? Какая-то любовница”, – явив свою “поінформованість” у відповіді на питання Михайла Головатого тодішній перший секретар міськкому партії Ярослав Федорчук. Відстояти могилу Дзвонковських тоді не вдалося, але місце її розташування зафіксували на фотографіях, і лише в незалежній Україні відновили надмогильний пам’ятник. Щоправда, він на декілька метрів не збігається з точним місцем, як встановлено пізніше, пам’ятник мав бути трохи ближче до вулиці Степана Бандери.

До нас не дійшло жодного портрета чи фотографії Юзефи Дзвонковської. Однак збереглась картина М. Ройзнера “Дівчина з маком у волоссі”. Було встановлено, що автор портрета невідомої дівчини особисто знав Юзефу Дзвонковську. Мальовано той портрет було у Косові, коли там були і Ройзнер, і Дзвонковська, яка хотіла скласти іспит на тамтешній пошті на маніпулянтку, тобто працівницю пошти. Риси обличчя дівчини з портрета дуже збігалися з рисами обличчя Густі, описаної Іваном Франком. Коли привезли хворого Івана Франка з лікарні додому в останні дні його життя, а це був березень 1916 р. В кімнатах було холодно, Франко лежав у своїй спальні і весь час він хотів проникнути у власний кабінет, який не опалювався, тому люди, які були біля нього, опісля зауважували, що Іван Франко сумно стояв у дверях, постійно дивився на стіну з картиною М. Ройзнера “Дівчина з маком у волоссі”, виникали різні опісля підозри і пояснення, чому було велике зацікавлення Івана Франка саме цією стіною. Зрозуміла річ, у центрі уваги поета був портрет його коханої Юзефи.

Довгий час було невідоме місце розташування будинку Дзвонковських. У своїх листах до Михайла Павлика, до Уляни Кравченко Франко називав адресу, але вона не давала точного місця, де перебував їхній будинок. Він називав так – «станція Станиславів, вулиця Сапіжинська, за Тисменицькою рампою». Будинок Дзвонковських розміщувався на сучасній вулиці Островського. У 1912 р. його останній власник Владислав Дзвонковський продав будинок Станиславівській дирекції залізниць, яка розширяла діючу мережу колій. Протягом кількох десятиліть розташування садиби Дзвонковських залишалося нез’ясованим. Найбільш активно це питання опрацьовував професор Володимир Полєк. У своїх публікаціях він поступово пересував місце садиби від збігу вулиць Незалежності і Богдана Лепкого до Трускавецької вулиці на околиці міста. Розшукати місце розташування будинку вдалося відомому краєзнавцеві Михайлові Головатому, який віднайшов архівні документи про продаж будинку та прилеглої земельної ділянки. Місцеві краєзнавці запропонували перейменувати вулицю Островського, а сам Михайло Головатий висунув ось такі цікаві аргументи: “У зв’язку з тим, що вулиця Островського пов’язана з іменем Івана Франка, пов’язана з іменем його другого кохання – Юзефою Дзвонковською, яку сам Іван Франко у вірші називав гордою княгинею, вважаю було б доцільним назвати вулицю романтично, перейменувати і назвати вулицею Гордої княгині”. Чи підтримає міська влада таку ініціативу, на жаль, уже покійного краєзнавця?

Хоча і досі серед невеликої частини жителів нашого міста живе думка про повернення історичної назви Станиславова, вважаємо, що неодноразове перебування Франка у ньому, роль видатного письменника у формуванні української національної самосвідомості, зрештою, в історії направду виправдовують теперішню назву. Перебування письменника в Станиславові не є до кінця вивченим, а тому заслуговує уваги нового покоління дослідників.

 

Роман Чорненький, Петро Гаврилишин