(Суб’єктивно)

У кожного своє розуміння подвигу. В часи Другої світової війни найвищим подвигом радянського солдата вважалося загинути за Батьківщину. Для німецького ж солдата подвигом було повернутися живим додому, до своєї сім’ї і взятися за відбудову своєї Батьківщини. Для мене показовими є в рази більша кількість жертв серед переможців, ніж серед переможених, і нинішній рівень життя німців, порівняно з країнами колишнього Радянського Союзу. Де було більше героїзму? Питання риторичне…

Нині в Україні війна. Хтось називає її АТО. Хтось – гібридною. Хтось – братовбивчою. Як не назви, суті це не міняє. Це – війна, і в ній гинуть люди. На жаль, не лише ті, що беруть в руки зброю… Зараз інші часи й інші війни. Але суть подвигу по-українськи мало чим відрізняється від радянського.

Пам’ятаєте, як одразу після Майдану суспільство поділилося на тих, хто ТАМ був і хто не був?

Знаю тут, в Івано-Франківську, людину, яка жодного дня не була на Майдані, проте зробила для Майдану значно більше, ніж багато тих, хто приїхав звідтіля з побитими ребрами. Втім, було чимало таких, які закидали тій людині (переважно, на сторінках соцмереж): «Хто ти взагалі? Тебе там не було, тож заткайся! В мене он, бачиш, синець під оком. Я – герой! А ти – диванна сотня. Тому – заткайся!» І навіть не підозрював, що зміг доїхати до того Майдану і повернутися звідти лише завдяки тому, що та людина тут, в Івано-Франківську, ризикувала не менше, а може, й більше, аніж ті, хто був ТАМ. І робила це мовчки. Без жодних проявів героїзму.

Було багато таких, які в ті складні часи зуміли втримати бізнес і не припиняли виплачувати заробітну плату своїм працівникам (в тому числі і тим, які поїхали на Майдан), самі залишаючись «у мінусі». При цьому багато хто реально допомагав грошима, ресурсом, транспортом і не кричав про це у «Фейсбуці» і на площі. Хтось – зі скромності. Хтось реально боявся відкрито декларувати свою позицію. Так, усі ці люди не були на Майдані або були один-два дні. Бо вони в цей час всього лиш робили свою роботу, без якої багато чого просто зупинилось би. Але всі вони – диванна сотня, бо не були ТАМ. Виходить, що гідно працювати, чесно сплачувати податки, створювати робочі місця, надавати якісні послуги – все це нічого не варте, бо ти не був ТАМ. А втім, заради чого тоді було йти ТУДИ, якщо ТУТ не буде всього, переліченого вище?

Ось цей лікар – він робив перев’язки прямо в наметі на Майдані. Він – герой. А цей – лише гідно виконував свою роботу у своєму місті, в своїй лікарні. До речі, не одне життя встиг за той час врятувати. Так-так, від банальної пневмонії. Який з нього герой? Він же тільки виконував свій обов’язок. Жодних подвигів.

Ось ця студентка цілодобово намащувала канапки і розносила чай по барикадах. Героїчний вчинок. А ця просто вкотре зібрала мінімальні пожертви у своїх друзів, додала власних заощаджень і поїхала проводити майстер-клас до дітей в інтернат. Ну, що тут героїчного? Подумаєш…

Ось це – волонтер. Він завіз на Майдан двадцять ящиків з коктейлем (не молочним, звісно). Герой! Жодного сумніву – герой. А цей просто, незважаючи на «та ти що, всі гроші на Майдан», зумів-таки дозбирати необхідну суму коштів на той клятий шприценасос (така спеціальна штука для хіміотерапії) в дитячу онкогематологію. Хіба ж то волонтер? Любитель. Справжні волонтери займаються броніками. А це так, ніякого героїзму.

Трохи цинічно все це звучить, правда? Навіть, я б сказала, не трохи, а так добряче. Плутано, суб’єктивно, упереджено? Вибачайте, як когось зачепило за живе. Просто перекос у нас із вами пішов. Злам у цінностях і цінах. Назвати його можна по-різному. Посттравматичним синдромом, наприклад. Або – втечею.

У всіх нас – травма. Більша чи менша. Усі ми – втікачі. Хто куди тікає і хто від чого – дуже індивідуально. Але втікають усі.

Можна втекти в роботу від своєї сім’ї. Звісно, якраз прикриваючись тією ж таки сім’єю – ота цілодобова багатогодинна праця лише заради добробуту власних дітей. І то нічого, що вони – сироти при живих успішних батьках. У них потім будуть свої травми, свої діти і свої втечі, але то таке. Зараз усе заради матеріального благополуччя. Це ж не жертва – піти з сином на футбол. Жертва – це праця по 23 години на добу, щоб купити йому фірмовий м’яч!

Можна втекти у хобі від своєї роботи. Теж з благородною метою – аби не з’їхати з глузду. Аби не втратити себе. Своє «я». І в жодному разі не признатися собі, що це від небажання реально щось змінити у своєму ж таки житті. Взяти його за барки і добряче трусонути. Навіщо? Є хобі – маленька відрада. Вистачає. Ще можна притрусити це все потребою самореалізації й особистісного росту. Дуже добре працює. Чудова відмазка, щоб уникати реальних змін.

У волонтерство можна втекти від почуття вини. Це дуже ефективно. Втім, у волонтерство багато від чого можна втекти. Увага (!) – хвилинка відвертості. Колись добрий друг підловив мене на такій втечі. «Що ти?! – обурилась я. – Мною керують лише благородні мотиви!» А потім пригальмувала й озирнулась навколо себе. Він був правий. То була таки втеча. Від чого я тікала – не скажу. Хіба колись, на вушко. Але дуже боляче і важко було це визнавати. Важко признатися самому собі, що ти насправді не такий гарний, щирий і благородний, а просто замолюєш якийсь грішок чи компенсуєш власну якусь там не… недо… Знайома з багатьма волонтерами, які вже багато років віддають себе служінню іншим, і рано чи пізно від них дізнаюся – «це моя обітниця», «це моя покута», «це моя відплата»… Такі зізнання зазвичай дуже інтимні і не виголошуються назагал. Коли питають: «Чому волонтерство?» – усі відповідають: «Ну, а як же інакше? Я просто не можу стояти осторонь!» І все це, звісно, абсолютна правда. Втім, лише одиниці усвідомлюють, що усе, нами зроблене, потрібне насправді лише нам самим. І усі принесені нами жертви дають для нас більше, ніж для тих, кому ми допомогли. Бо так є. Так працює Всесвіт. Треба віддати, щоб отримати. Звільнити простір, щоб натомість прийшло щось нове.

Дуже поширено втікати за кордон. І то віддавна. Ще з позаминулого століття або й раніше. О, від чого лише туди не тікають! Зазвичай – від бідності. І лише згодом розуміють, що особливо багатшими не стали, а скільки всього втратили і як мало здобули. І тільки одиниці наважуються розвернутися і приїхати назад, в Україну, і почати тут щось нове зі своїм заробленим важкою працею невеличким капіталом. Незважаючи на «ситуацію в країні», «нестабільність курсу», «недосконале законодавство» і ще цілу купу усіляких штуковин, від яких вони ще так недавно втікали.

А ще – на війну. Так-так, на війну теж можна утекти. Багато від чого. І від сім’ї, і від роботи, і від провини, і від боргів, і від нудьги, і від дуже-дуже багатьох тонких особистісних речей, про які теж не говорять.

Один лікар у свою відпустку поїхав на війну в добровольчий медичний підрозділ. Всього через кілька днів отримав важке поранення, й одразу всі написали у «Фейсбуці» – герой! Щойно він прийшов до тями і прочитав ці опуси, одразу відповів щось на зразок (цитата не дослівна): «Агов, люди! Отямтесь! Я не герой. Я тупо, як дурень, підставився. В цьому немає жодного героїзму. Слава Богу, що ніхто не постраждав через мою самовпевненість, через мою гординю!» От після цих слів, ви собі як хочете, а для мене він таки справжній герой.

І є один воїн. Зовсім молодий чоловік, без сім’ї. Пиячив. Заліз у борги. Напозичав у друзів, родичів, колег по роботі і набрав кредитів у кількох банках. На роботі накосячив, мало не звільнили. Куди не глянь – зальот. І раптом приходить повістка. Хлопець, не вагаючись, іде на війну. Позичальники кажуть: «Добре, що пішов, бо його тут би скоро хтось прибив!» Друзі-родичі-колеги з усіх сил збирають допомогу, всілякі там тактичні штуки, чаї-цигарки, термобілизну – адже пішов же друг, колега, нас із вами захищати. Треба допомогти. Незадовго отримує він поранення і повертається додому героєм. Поводиться доволі зухвало. Ніхто не сміє навіть слова кривого сказати в його бік, бо ж людина віддала здоров’я на війні і реально могла загинути. За таке усі гріхи вольні і невольні слід пробачати. Щоправда, дехто цілком упевнено заявляв, що то він сам собі ту ногу прострелив. Ні. Я з усіх сил вірю, що це сталося в бою. Бог усе бачить. Я вірю в подвиг і героїзм.

Замість висновку.

Кожен із нас – герой. Кожен у своєму вимірі, кожен у своєму сенсі. Кожен цінний на своєму місці і своєю працею. Бо ж віра без діл – мертва. Сімнадцятирічна дівчинка може вважатися героєм, коли, незважаючи ні на що, обрала життя замість аборту для своєї вкрай невчасної дитини. Вчитель, який не бере хабар і не розкручує на репетиторство, а просто щиро віддає себе учням. Водій, який терпляче чекає, поки бабулька з костуром всядеться на вільне сидіння, а не рве з місця так, що вона котиться по всьому салону автобуса. Священик, який пішки через гори йде давати останнє причастя вмираючому. Таксист, який допомагає вагітній жінці донести до дверей її сумку. Студент, який не списує на іспиті. Чиновник, який не бере «відкат». Лікар, який не поспішає здати зміну, а сидить біля пацієнта, допоки не стабілізує його стан і не впевниться, що з ним усе гаразд. Кухар, який кладе м’ясо у шкільну котлету, а не у власну торбу. Офіціант, який миє руки після туалету. Перукар, який стерилізує манікюрний набір. Так-так. В наш час це героїзм.

Суб’єктивно, плутано й упереджено. Дисбаланс і дисгармонія. Звідти і втечі. Звідти і викривлене розуміння подвигу і героїзму. А може, справжній подвиг – просто бути у потрібний час в потрібному місці?

Миру нам усім… В першу чергу, із самим собою…