Попри те, що надворі ХХІ століття, людей продають, а рабство все одно існує. Воно трохи відрізняється від того звичного уявлення про нього, коли раби працюють на плантаціях, виховують панських дітей чи догоджають хазяїнам. Сучасні «раби» безоплатно працюють на будовах, надають інтимні послуги, виконують хатню роботу. Але так само, як і в давнину, не мають жодних прав…

Історія перша. Тримісячна каторга

У 2000 році Петро поїхав працювати в Санкт-Петербург. Роботу шукав за оголошеннями в газеті. Часи були такі, що роботи не було, тож і подумав: руки-ноги маю, поїду заробити копійку. Зідзвонився з людьми, ті запропонували начебто непоганий варіант. У Калуші його та ще 14 осіб посадили в бус та й повезли заробляти гроші. Обіцяли по тисячі доларів на місяць.

Коли їх привезли на місце праці, на перший погляд усе було добре. На 15-х видавали 500 рублів на тиждень на продукти харчування. Цього не вистачало, доводилося перебиватися хлібом, водою, їсти невідціджені макарони.

Паспорти забрали відразу. Сказали, що подадуть на еміграційні процедури, так до кінця роботи паспортів ніхто і не бачив. Працювали за високим парканом, будували багатоповерховий будинок. Ця каторга тривала три місяці, аж доки не вийшов термін їх перебування на території РФ. Тоді їм придбали квитки, посадили на поїзд і відправили додому.

Жодних грошей ніхто з них не отримав. І поскаржитися було нікуди. За паркан робочих не випускали, та й без документів далеко не підеш. Якщо зайдеш у магазин, затримає поліція, і тоді буде ще гірше – усі між собою пов’язані, переконаний Петро.

Після повернення додому деякий час приходив до тями. Але грошей не було, тож довелося знову їхати на заробітки. Згодом така ж історія повторилася в Москві. Людей загнали в будівельну зону, давали копійки на їжу, а вкінці вивезли і залишили без заробітку.

На роботу в Росію люди зараз їздять на три місяці. А далі необхідно перетнути кордон, і можна знову їхати. Випадок з Петром – далеко не перший і, тим паче, не останній. Нині в Росії, з його слів, ще гірше: поліція це все беззаконня прикриває, людина жодної ради дати собі не може. «Ти там ніхто: хочеш жити – мусиш виживати», – каже чоловік.

 

Історія друга. Безправний нелегал

Три роки тому Василь шукав роботу за кордоном – вдома нічого знайти не вдавалось. Один із перевізників на Коломийщині, який возить людей у Росію, запропонував допомогу, надав контакти особи, до якої можна звернутися. Чоловік спакував речі, сів у мікроавтобус та й поїхав на заробітки. Вже там, у Петербурзі, чоловіка зустріли. Обіцяли одне, але не так сталося, як гадалося…

Василя завезли на будівельний об’єкт у лісі. Сказали, що зарплата висока, але виплатять її наприкінці, коли робота буде закінчена. Продукти харчування робочим привозили систематично. Там чоловік пробув три місяці. Далі його відправили додому, дали гроші на дорогу, але обіцяної платні він так і не отримав.

До такого «бізнесу» можуть бути причетні правоохоронні органи, забудовники, перевізники та багато інших, припускає чоловік. У чужій країні ти – лише нелегал, і куди йти за допомогою, невідомо… Та ще й всі документи забрали – робили патент на працю. Врешті-решт патент таки зробили, але чоловік відмовився далі працювати, адже гроші йому не заплатили, і втік звідти.

В Україні роботи немає, тож він і зараз їздить заробляти гроші далеко від дому. Але лише в перевірені місця – біда навчила. Василь радить усім бути обережними. Якщо їхати, то лише туди, де вже є знайомі, а спонтанно жодних рішень не приймати.

 

Історія третя. Сексуальне рабство

Час від часу Вікторія їздила на роботу в Польщу. Працювала на фабриці, періодично приїжджала додому. Одного дня дівчині запропонували короткострокову роботу в іншому кінці Польщі, і вона подумала, що зможе покрити витрати на дорогу.

Пам’ятає той момент, коли їй дали попити води з пляшки. А далі був провал… Коли відкрила очі, то побачила стіни чужої кімнати і незнайомих людей. Як пізніше з’ясувалося, то була й зовсім інша країна. У неї забрали паспорт, телефон та інші особисті речі. Приставивши пістолет до скроні, її змусили роздягнутися, а відтак – і торгувати своїм тілом.

Жила ще з двома дівчатами у приватному двоповерховому будинку, обгородженому високим парканом. Надвір дівчат не випускали, їжу приносили в будинок. Клієнтів привозили безпосередньо на місце.

Були моменти, коли Вікторії не хотілося жити. Дівчина не знала, що має робити, як бути далі. Вона майже ні з ким не спілкувалася. Ніколи в житті не могла б подумати, що коли-небуть опиниться в такій ситуації і що Бог дасть їй сили звідти вирватися…

Однієї ночі, коли була така собі «вечірка» з алкоголем і наркотиками, дівчина втекла. Охоронці заснули, і вона вибралася з будинку, знайшла бак зі сміттям і таким чином змогла перелізти через високий паркан. А потім бігла. Довго і настільки швидко, як могла. Далеко, у темну невідомість, але подалі від своєї тюрми.

Коли почула звук потяга, побігла в тої бік. Сіла на поїзд і їхала доти, поки її не висадив провідник на найближчій станції – ні квитка, ні грошей дівчина не мала. На залізничному вокзалі побачила охоронця, побігла до нього, і він привіз Вікторію в поліцейське відділення.

Пізніше разом з поліцією дівчина шукала той дім, але не знайшла. Шок був настільки сильний, що не пам’ятає, в яку сторону бігла. Її помістили у реабілітаційний центр для жінок, постраждалих від насильства. Там вона пройшла комплексне медичне обстеження.

Після повернення додому все, що з нею відбувалося, намагалася забути, як страшний сон. З нею працювала психолог, яка допомагала їй адаптуватися і соціалізуватися. Вікторію гнітило, що вона не знала, як на все це відреагує її коханий, дуже боялася його реакції і дорікань за ситуацію, в якій не винна…

З часом усе в їхніх стосунках налагодилося. А зціленням від пережитого стала вагітність. З нею минуле розчинилося, і на перший вийшла необхідність народити і виховати дитину. І саме тоді почалося життя з чистого листка.

Навчена гірким досвідом, Вікторія наголошує, що не можна бути наївним і покладатися на незнайомих людей. Каже, що особливу увагу треба звертати на документи. А їхати варто у перевірене місце. Ще краще, якщо за кордоном є хтось знайомий.

 

Береженого Бог береже

Ці три історії про сучасне рабство не вигадані, але імена людей змінені. Всі троє постраждалих від торгівлі людьми звернулися в «Карітас», кожен з них отримав матеріальну допомогу та психологічну підтримку.

Виконавчий директор «Карітасу» в Івано-Франківську Наталія Козакевич зауважує, що на Прикарпатті, за оцінками різних міжнародних організацій, є висока частка людей, схильних до ризикованої поведінки при виїзді за кордон чи при працевлаштуванні. Тобто згідних працювати без оформлення трудового контракту, понаднормово або в закритих приміщеннях, платити штрафи за неякісно виготовлену продукцію, нелегально або за підробними документами перетинати кордон.

Особливо вразливою у цьому аспекті є молодь. Після закінчення навчальних закладів молоді люди часто не можуть знайти роботу, а якщо знаходять, то їм пропонують невисоку платню. Нинішня ж молодь бачить себе у майбутньому фінансово забезпеченою, тож і роботу шукає з високою оплатою. Крім того, безвізовий режим спрощує процедуру перетину кордону.

Щоб не потрапити у прикру ситуацію, слід працевлаштовуватися легально, радить Наталія Козакевич. Наразі є багато можливостей навести контакти безпосередньо з працедавцями за кордоном, а не користуватися послугами посередників. Крім того, варто намагатися укладати трудовий договір, що є гарантією виплати зарплати. А у разі виникнення непередбаченої ситуації зарплату можна буде вимагати в суді.

Необхідно також перевіряти ліцензію того чи іншого підприємства, яке займається працевлаштуванням. А ще залишати якомога більше інформації про виїзд своїм рідним і близьким. З собою варто мати копії паспортів, візи, номери телефонів неурядових організацій, поліції та консульства, щоб знати, куди звернутися у разі небезпеки.

Ірина ФЕДОЛЯК