У кожного є батьки. Принаймні, поки що дітей народжують таки жінки, а зачинають зі співучастю чоловіка. Але це ще аж ніяк не гарантує, що народжена дитина матиме тата і маму – родину у традиційному сенсі цього слова. Я зараз не про неповні чи одностатеві сім’ї. Я про звичні – гетеросексуальні.

Іноді батьків у дітей забирає смерть. Це трагедія, яка впливає на усе їхнє життя. Але зараз йдеться і не про них. Йдеться про інших. Тих, що є сиротами при живих батьках.

Це діти із так званих «соціально неблагополучних» сімей. Де батьки (чи один із батьків) перебувають у місцях позбавлення волі, зловживають алкоголем чи наркотиками, ведуть сумнівний спосіб життя… Найчастіше батьки не перебувають у зареєстрованому шлюбі і часто змінюють партнерів. Я знаю ситуацію, коли одинока мати виховувала шістьох дітей, і у всіх були різні батьки. Але зараз і не про це.

Зазвичай у таких родинах панує безлад, нужда, бруд і насильство.

У цих дітей є два варіанти розвитку подій: або вони загартуються в таких умовах, всупереч усьому вестимуть здоровий спосіб життя і виростуть сильними і стресостійкими, або підуть на манівці, повторюючи сумну долю своїх батьків. Статистики не вивчала, та її, мабуть, і не існує, але вистачає як перших, так і других.

Та є й третій варіант: втрутяться соціальні працівники чи правоохоронці, горе-батьків позбавлять батьківських прав, а дітей заберуть в інтернати.

І ось тут починається найцікавіше…

Українські інтернати радянського зразка перетворюють цих дітей в асоціальних потвор. Як я можу так казати про дітей? Можу…

Як живе дитина в родині? В сенсі побутовому? Ну, скажімо, школяр… Він має певні обов’язки – прибирає свою кімнату, миє посуд, ходить за покупками, складає білизну в кошик для прання, розігріває собі обід, виносить сміття, вигулює собаку тощо. Підлітка можуть зобов’язати гуляти з молодшою сестричкою чи водити на спортивну секцію меншого брата. Навіть дошкільнята зазвичай таки складають на місце іграшки, принаймні власні.

Дитина в інтернаті живе на всьому готовому. Прибирають прибиральниці, готують кухарі, одягом (хай яким) їх забезпечують, періодично з’являються якісь волонтери чи меценати, які, керуючись благородними почуттями, насправді роблять мало хорошого, а лише утверджують думку про те, що «бідні ми і нещасні, жалійте нас усі і носіть подачки». А у вісімнадцять років така дитина покидає інтернат з твердим переконанням, що увесь світ їй винен, і навіть не намагається боротися та здобувати. Є, звичайно, винятки. Але їх – одиниці.

Вони не вміють підсмажити яєчню і не розуміють елементарних правил гігієни, не знають, як пришити ґудзик та навіщо прасувати одяг. Їх цього ніхто не вчив. Цим молодим людям надзвичайно важко створити сім’ю, соціалізуватися. Вони у вісімнадцять починають вчитися жити – проходять усі ті етапи, які мали пройти дітьми в родині. І шанси піти на манівці в цей період величезні. Значно більші, ніж якби вони просто жили зі своїми батьками. Хай навіть такими…

Зараз деякі благодійні організації мають спеціальні програми, спрямовані на соціальну адаптацію вчорашніх дитбудинківців. Але це такий мізер, порівняно з масштабами проблеми!

Більше пощастило тим, хто потрапив до дитячих будинків сімейного типу чи альтернативних закладів, заснованих при релігійних громадах. Але в нас такі явища поки що поодинокі.

По сусідству зі мною живуть дві сім’ї. Обидві – неблагополучні. Там обоє батьків чи то алкоголіки, чи наркомани – важко сказати. У одних – хлопчик років п’яти. В інших – дівчинка-школярка, клас другий-третій. Часто бачу то тих, то інших, коли вони гуляють зі своїми дітьми. Не буду довго розповідати. Скажу одне: вони люблять своїх дітей. А ті, в свою чергу, люблять батьків. Такими, як вони є. Бачила не раз, як хлопчик тулиться до своєї вічно «зачімруженої» мами і тримає за руку тата. Бачила, як та дівчинка біжить назустріч батькам, коли вони виходять з автобуса. Чула, як та ж таки дівчинка виховувала свою п’яну маму, послуговуючись далеко не дитячою лексикою, бо через невипраний спортивний костюм їй завтра нічого буде вдягти до школи. Чула, як батько хлопчика відчитував по телефону його маму за те, що вона не приготувала малому поїсти.

Іноді думаю, що цим дітям, мабуть, було б краще в інтернаті.

А потім ловлю себе на думці, що інтернат – все ж таки не дім. І там не буде мами. Хай навіть такої, на яку хочеться накричати. І тата теж не буде. Ніякого. Навіть вічно п’яного.

Забрати дитину з сім’ї – найпростіше. А от працювати з цією сім’єю, розвивати і реабілітувати – значно важче. І – дорожче. Тому найпростіше забрати. Керуючись правами дитини і благородними намірами.

Насправді ж (і це не моя думка, а фахівців з цих питань) забирати дитину з сім’ї варто лише в тому разі, коли є загроза її життю чи здоров’ю. У всіх інших ситуаціях потрібно залучати соціальних педагогів, психологів, інших працівників соціальної сфери до порятунку і реабілітації такої родини. Бо найчастіше діти – то єдиний привід для таких людей взяти себе в руки і змінити життя. Забери від них дітей – і вони опиняться на самісінькому дні суспільства, з якого дорога лише на цвинтар.

А дітям? Дітям потрібен дім. Звісно ж, бажано такий, де тепло, чисто і смачно пахне. Де люблять і чекають. Але коли нема такого, згодиться будь-який, у якому живе жінка на ім’я «мама»…