Христина КОЗЛОВСЬКА: «Намагаюся не рватися нагору, займати скромнішу позицію, але бути на всі сто відсотків впевненою у своїх силах»

  • Христина Козловська є авторкою поетичної книжки «Торкнутися весни» та двох прозових – «Коштовніше за золото» і «Ящірка та її хвіст». А ще вона – лауреатка літературної премії видавництва «Смолоскип», лауреатка міжнародної українсько-німецької літературної премії імені Олеся Гончара і переможець міжнародного молодіжного літературного конкурсу «Гранослов-2020» з романом «Місто щасливих людей».

    Хочу бути письменницею

    Дві книжки прози – це, може, й небагато, але у випадку з Христиною Козловською вони дуже красномовні, бо окреслили широке коло і багату палітру письменницької тематики молодої авторки. І якщо книга «Коштовніше за золото» зіткана з метафізики й абсурду, з розмитими межами і химерними подіями, то «Ящірка та її хвіст» – це казкові притчі для дорослих з цікавою символікою і з багатозначними сюжетами.

    Проза Христини завжди перебуває на межі між можливим і неможливим, реальним і нереальним, прозаїчним і абсурдним, вона – як висячі сади Семіраміди, що, з одного боку, наче невагомо застигли у повітрі і заманюють вас своєю неземною красою, а з іншого – мають міцне коріння і надійно тримаються землі.

    Христина каже, що змалку хотіла бути письменницею. Вже в чотири роки складала й римувала перші вірші, які записувала мама. Чітко пам’ятає цей свій момент усвідомлення. Була сонячна літня днина, 7-літня дівчинка походила подвір’ям, потім зайшла до хати, зробила перший крок і подумала собі так чітко і виразно, слово в слово: «Хочу бути письменницею».

    Між поезією і прозою

    Під час навчання в Прикарпатському університеті на англійській філології відвідувала літературну студію «Нобель» під керівництвом відомої письменниці та перекладачки Галини Петросаняк. З тих часів на згадку залишився добрий літературний смак, тверде переконання, що творчість не має бути деструктивною, і видана літстудійцями збірка «Дайте! Нобелівську премію українським письменникам!».

    Так, вона починала з віршів, і перша поетична книжка – беззаперечний тому доказ. Але поезія виявилася не її стихією, в ній Христина відчувала себе скутою і не собою, ніби займала чиєсь місце, хто б міг писати краще і вправніше, тож ніби мала щоразу доводити комусь невидимому, що й вона пише непогано. А з прозою все складалося легко й просто, у ній комфортно й зручно.

    «Свій стиль я спеціально не виробляла, не тренувалася, не вчилася писати саме так, а не інакше. І я точно знаю, як я можу писати. Намагаюся дуже не рватися нагору, займати скромнішу позицію, але бути на всі сто відсотків впевненою у своїх силах», – каже про свою творчість Христина.

    Попри оригінальну манеру письма, письменниця вміє створювати не менш оригінальні і химерні сюжети, які приходять до неї будь-коли і будь-де. Бо якщо казки-притчі почалися з розповідей на ніч доньці, то роман «Місто щасливих людей» – це своєрідна трансформована історія українського заробітчанства, коли мешканці багатьох сіл живуть на дві країни, ведучи подвійний і паралельний, але такий різний спосіб життя, коли багато дітей мають віртуальних тата чи маму, а то й обох батьків, бачачи їх тільки по Скайпу. Це історія пошуку щастя і можливості його знайти, попри всі життєві перипетії. І, звичайно, «Місто щасливих людей» має і свій бекґраунд: до того часу, як цей роман минулого року переміг на конкурсі «Гранослов», він чотири роки висувався на обласну програму підтримки книгодрукування і не проходив відбір, а також авторка пропонувала його видавництвам і отримувала відмови, бо «неформат».

    «Одного разу я дивилася передачу по телевізору, – розповідає Христина, – у якій йшлося про вивчення життя білих ведмедів на Алясці: там просто встановили відеокамери і цілодобово спостерігали за ними. Це мене вразило, бо, з одного боку, там фактично нічого не відбувається, крім того, що зрідка в об’єктив камери потрапляє якийсь ведмідь, а з іншого – саме через цей порожній і вільний простір тут можна в уяві поселити кого завгодно і придумати що завгодно, якусь неймовірну кількість дивних і химерних подій».

    Попереду багато цікавих книжок

    А ще Христина багато читає, і не тільки художню літературу, але в неї немає улюблених книжок, які б вона могла чи хотіла перечитувати. Живе книжкою, поки її читає, поки її переповнюють емоції та враження, які ця книжка викликає, як це було з «Богом дрібниць» індійської письменниці Арундаті Рой. А потім, коли перегорнута остання сторінка, книжка стає минулим, бо «життя коротке і попереду ще багато нових цікавих книжок». Зрештою з писанням так само: текст живе в ній, поки пишеться, поки проживається і оживає на папері. А вже написаний вона легко відпускає, бо прийшла пора і потрібно рухатися вперед, за новими емоціями і новими сюжетами.

    Її твори перекладалися німецькою і турецькою мовами та есперанто. І якщо перекладами на європейські мови у наш час не дуже й здивуєш, то переклади на турецьку та есперанто в будь-якому разі мають присмак екзотики та дивовижі. Турецький світ не дуже охоче відчиняє свої двері немусульманським літературам, але от Христинині казкові притчі про вічну і позачасову потребу щастя і душевної рівноваги навіть дуже їх привабили і завдяки перекладачу Васілу Кадіфелі були надруковані в часописі «Kurşun Kalem».

    З есперанто також цікава історія. У Коломиї є музей есперанто Ореста Кузьми – професора, перекладача, піонера есперантського руху в Галичині, заснований Василем Антонюком. І щороку там проводяться есперантські зустрічі. На одній із них Христина познайомилася з київським перекладачем та поетом Петром Паливодою, який і став перекладачем її текстів на цю універсальну мову. І вони побачили світ у Китаї, Канаді, США, Туреччині, Польщі, Хорватії. Також незабаром вийдуть переклади словацькою та нідерландською мовами.

    А недавно Христина дописала роман-антиутопію про далеке майбутнє.

    Марія МИКИЦЕЙ

  • Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!