Її ім’я само по собі вже стало фразеологізмом. Її висловлювання розібрали на цитати і статуси для соцмереж. Про неї написані книги і зняті кінофільми. А вона все життя просто віддавала себе іншим. І була б вдячна, мабуть, якби і ми з вами менше уваги приділяли її видатній, хоч і скромній постаті, але більше надихались її ділами і брали приклад.

4 вересня цього року Матір Терезу з Калькутти проголосили святою.

Для мене це велика радість. По-перше, бо 4 вересня з’явився на світ мій четвертий син, і такий дивовижний збіг дуже окрилює. По-друге, бо я зі студентських років захоплююся цією видатною жінкою, яка зуміла поєднати віру в Бога і служіння людям.

Вона є взірцем для наслідування. Вона надихає відкрити серце на справи милосердя.

Її життя – це приклад великої любові до ближнього і самопожертви.

З вірою у серці Мати Тереза приймала найсуворіші виклики долі. Вона покинула скромний спокійний затишок монастиря і йшла туди, де було найважче. Втручалася там, де було безнадійно. Вона не проповідувала і не навертала до християнства. Але приймала кожного, навіть найбільш знедоленого так, аби той міг відчути себе людиною. Хоча б на смертному одрі.

Вона постійно молилася – куди б не йшла, дорогою молилася на вервечці. Навіть казала: «Щоб туди дійти, треба помолитися три вервечки». Але найбільшою молитвою були її дії.

Однією з найважчих її місій була опіка над умираючими. Над тими, чиє життя було настільки нікчемним, що виправдати його могла хіба що гідна смерть. І навіть тут вона уміла дати кожному те, чого потребувала його душа, згідно з його віруваннями, традиціями, культурою. Католицька монахиня влаштовувала так, що мусульманам перед смертю читали Коран, індусам приносили воду з Гангу, а християнам чинили соборування.

Для мене це велике свідчення присутності Бога. Адже для Нього кожна людина цінна сама по собі, незалежно від того, якого кольору в неї очі і які ритуали вона творить впродовж життя.

Давно, понад двадцять років тому, сестра нашої сусідки, Оля, вирішила стати монахинею. Вона готувалася до співбесіди і приходила до мене, бо їй треба було навчитися якоїсь гарної духовної пісні, а я ходила в музичну школу і могла їй допомогти. Потім, років через десять, вона приїхала погостювати до нашої сусідки. Мене також запросили. Сестра Лукія (таке духовне ім’я отримала Оля) багато розповідала. В монастирі вона навчилася писати ікони на дереві. Дуже красиво. І натхненно. І вся вона була така… як ангел. Ясний погляд, легка напівусмішка, ніжний рум’янець на обличчі, тихий голос.

“Бо я нічим не журюся, – сказала сестра Лукія у відповідь на комплімент про те, який у неї свіжий та натхненний вигляд. – Я маю зараз один обов’язок: вчитися. І не мій клопіт їжа, одяг, прибирання… Я, може, й хотіла б піти, попорпатися в квітнику, але зараз не маю цього робити. Маю вчитися. То у вас клопіт – діти, дім, робота. У мене зовсім інше життя. Коли закінчу навчання, отримаю інше завдання. А зараз – так”.

Нині я, маючи чотирьох дітей, часом заздрю отому її “я нічим не журюся” і намагаюся, попри все, приміряти до себе ту тиху радість, яку вона випромінювала.

Пригадую епізод з кінофільму про Матір Терезу, де її запросили у США на якусь міжнародну зустріч на високому рівні. Вона довго вагалась, бо цей переліт дорого коштував, та все ж полетіла. В залі, де мала відбуватися зустріч, на столах були розкладені напої. “Я цілий місяць могла б годувати дітей за ці гроші!” – не стрималась Мати Тереза. Ніхто не міг її зрозуміти.

Звісно, адже вони таким не журяться…

Ось так і я (підозрюю, що не тільки я) ніяк не можу зрозуміти показної розкоші церков та офіційних державних установ в той час, коли сиротинці стоять з облупленими стінами і з вікнами, з яких дме. Коли в лікарнях немає елементарних ліків. Коли хоспіс і паліативна допомога – це лише незрозумілі іншомовні слова.

Невже у нас сьогодні знедолені, незахищені люди мають менше цінності, ніж у 70-80-х роках в Індії?

Невже у нас немає нікого, хто через них журиться?

Лише купка небайдужих волонтерів, які творять неможливе, та ще жменька людей, які, попри мізерну зарплату й недолуге фінансування, таки роблять свою роботу, часом на межі відчаю.