«Сів у автобус і стою». Цей смішний афоризм з нового року геть застарів на низці маршрутів в Івано-Франківську. Бо, наприклад, коли не сядеш у автобус №49 на АС-2, дійсно, вільно сидиш від самого початку і до кінця, оскільки салон у кращому разі заповнений наполовину. Не те, що на звичних раніше 6-му та 25А маршрутах, які були настільки затребувані, що салони автобусів перетворювалися на зони інтиму.

«Не дивуйтеся, що тепер у мене так мало пасажирів, – каже змарнілий від емоційної напруги водій. – З 1 січня вже не їду до базару, до залізничного вокзалу та в інші точки, куди людям завжди потрібно. А пускаю на вітер пальне, кружляючи невигідними для простих перевізників вулицями. Та мільйон разів відповідаю потенційним пасажирам, на чому ж їм вже без мене доїхати до роботи чи кудись у справах».

І дійсно, всю дорогу водій 49-го, немов консультант, розказує людям, які підходять до його автобуса, на який автобус тепер їм краще сідати, а сам залишається з носом. Таку ж картину можна бачити на 41-му, 24-му та інших маршрутах. Зате, скажімо, на 22-му людей в автобусах – тьма. Щоб об’єктивно відчути, що взагалі відбувається у міському пасажирському транспорті у зв’язку із запровадженням нової схеми руху автобусів та тролейбусів, достатньо самому проїхатися містом або зайти у соціальні мережі. В них є думки щирі та відверті, хоч інколи й грубуваті: «Геть здуріли. Що за бардак?», «Уроди думають лише, щоб кишені напхати», «Дуже прикро, що нас не чують можновладці. Хапуги пустили свої автобуси і не пускають старих перевізників», «Завтра вранці знову буде армагедон»…

Розробники ж нової маршрутної мережі продовжують запевняти пасажирів, що до нинішніх нововведень, як і до всього нового, треба просто звикнути, а перевізників просять навіть перетерпіти збитковість деяких маршрутів, а далі, так би мовити, все буде добре. Тим паче, що до розробок, які виконувалися заради покращення обслуговування пасажирів, долучалися навіть івано-франківські науковці та німецькі фірмачі. Не будемо піддавати сумніву рівень їх фаховості та й взагалі сіяти песимізм, якого і так забагато. Але сьогодні все, що відбувається, чомусь таки нагадує одіозну обіцянку, яка колись красувалася на тисячах білбордів, – «Покращення вже сьогодні» (не хочеться й згадувати).

Та у контексті нинішньої теми є бажання більше знати хоча б про найочевидніше. Скажімо, про нові інформаційні носії, які з’явилися замість старих на зупинках міста. Хто їх розробляв та затверджував, перш ніж запустити до друку? І чи думав він, що для прочитання інформації треба буде закуповувати для пасажирів лупи або сильні окуляри?

За дизайном маємо стильні «трафарети» (хоча за кольором вони нагадують епітафії), але через надто дрібні шрифти, попри наявність вільної площі, не можемо розібрати назви вулиць, якими здійснюються маршрути. Тим більше, що дрібненькі білі букви нанесено на чорне поле, і від такої гами аж мерехтить в очах. Коли ж на таблицю ще й потрапляють сонячні промені, то вона так блищить, що просто засліплює очі.

Окрім цього, люди не розуміють, чому на нових вказівниках інформації нема контрольних даних про початок та кінець руху автобусів на маршруті, про інтервал здійснення рейсів. Те, що такі відомості є у салонах автобусів, не вирішує проблеми, бо їх не видно з платформи.

Можливо, й не вартувало б приділяти стільки уваги цим інформаційним вивіскам. Але вони найбільш наочна і не така аж складна частина нинішніх транспортних нововведень. Тож у людей виникає питання, що діється у складніших аспектах, які, до того ж, поза зоною нашого бачення? Наскільки в них все прораховано та зважено, наскільки раціонально використано на реформу кошти та об’єктивно передбачено результат? Чи він буде досягатися лише для якоїсь купки людей шляхом мордування всієї громади?