Всі ми ідентифікуємо себе в той чи інший спосіб. Якщо несподівано спитати людину: “Ти хто?”, відповіді можуть бути дуже різні, часом неочікувані, місцями дивні.

Один скаже: “Я – лікар /вчитель /таксист”, ідентифікуючи себе за професією. Інші можуть озвучувати якісь свої соціальні чи суспільні ролі – мама, дідусь, бізнес-леді, домогосподарка. Хтось може написати свої асоціації – “Я – світло /мрія /химера /красень”. Дехто може сказати: “Я – людина”.

Наша самоідентифікація залежить від дуже багатьох особистих переконань, стереотипів, нав’язаних суспільством, страхів чи упереджень тощо.

Самоідентифікація – це не так легко, як може здаватися. Далеко не кожен зможе чітко і точно дати визначення самого себе, особливо, якщо це питання заскочило його зненацька. Ми швидше ідентифікуємо когось, ніж себе. При цьому навісивши йому (іншому) купу власних стереотипів і упереджень.

Ми ідентифікуємо інших зазвичай за якимись зовнішніми, очевидними речами, не заглиблюючись і не вникаючи. У формі – значить військовий, блондинка – значить дурепа. Ми не дивимося всередину. Не ускладнюємо. З самоідентифікацією так не вийде. А подивитися в очі (чи в душу) собі – вкрай непросто…

Втім, дуже рідко на запитання “Хто ти?” у відповідь чуємо: “Я не знаю”.

Але бувають моменти в житті… Словом, днями, коли мене спитали: “Хто ти?”, я відповіла: “Не знаю”… Це дуже дивне відчуття – не знати, хто ти. Химерне і страшне водночас. Є в цьому якась інтрига і засторога одночасно. Цікавість і байдужість одночасно.

Коли не знаєш, хто ти, можеш поводитися, як завгодно. Можна робити речі, яких ані сама від себе не очікуєш, ані інші від тебе не сподіваються. Казати дивні та незрозумілі слова, посміхатися чи плакати без причини, ходити задом наперед і вигадувати собі нову реальність.

У неділю мала нагоду одягтися в карнавальний костюм. Часу на підготовку у мене не було, тож скомпонувала костюм з різних елементів, як то кажуть, чим хата багата. Вийшло доволі цікаво, але я навіть не задумувалася над тим, хто ж я. Тобто який образ втілює мій костюм. Для мене це був всього лиш одяг. Так, трохи незвичний і не притаманний мені, але просто одяг. Я не вкладала у нього зміст. Тому запитання “А хто ти?” застало мене зненацька. Я не знала, що відповісти, бо просто не задумувалася над цим.

Піймала себе на відчуттях, що мені цей стан – я не знаю, хто я – сподобався. Він наклався на втому, мультизадачність останніх днів та фестивальні форсмажори. Тому був дуже мені близьким і зрозумілим. Не знаю, хто я, чому я тут і головне – для чого. Якась хвилинна втрата самоідентифікації, миттєва розгубленість і відрив від реальності. Свого роду втеча: мене нема. Це – не я. Хай цей стан був у мене всього кілька коротких митей, але ці відчуття – не звідані раніше, незнайомі, про які я навіть не здогадувалась – були дуже сильні. І запам’ятаються мені надовго.

То була якась вибухова суміш страху і цікавості з присмаком авантюри. Найцікавіше для мене в цьому всьому, що коли люди запитували, хто я, і не отримували відповіді, вони починали шукати її самі. “Не знаєш? Як не знаєш?! Так ти ж ця, як її…“  – і далі були версії, що ж за образ може втілювати мій костюм. Просто прийняти відповідь – я не знаю, хто я – так ніхто й не зміг. Багато хто казав: “От, якби тобі ще ось те, то ти була б тією”. Люди “знали” краще за мене, що мені треба і чого бракує, щоб я почала відповідати їхнім уявленням про те, хто я. Їхнім. Не моїм…

Зрештою, хтось висловив прийнятну для мене версію про те, що я – фея стімпанку. Я погодилась, не особливо заглиблюючись, чому саме фея і що таке стімпанк. І далі до кінця дня на уже відоме запитання казала, що я – фея стімпанку. Повторюю, не заглиблюючись у те, чому саме так і що це не моя ідентифікація, а нав’язана мені кимось.

Намагаюсь перенести ці відчуття з фестивально-карнавального у реальне життя. Як часто ми дозволяємо навісити нам усвідомлення, хто ми?

Нам кажуть: ти нічого не вартий. І ми віримо. І навіть не намагаємося розібратися, чому не вартий, чого не вартий… Нам кажуть – у тебе талант, і ми охоче погоджуємося, не вникаючи у те, що його треба розвивати, шліфувати, використовувати. Нам кажуть – ти потвора. І ми охоче віримо, що так і є, впадаємо в депресію або ж починаємо поводитись як потвори, щоб відповідати очікуванням. І дуже небагато з нас є настільки самодостатніми, щоб заперечити чуже визначення і запропонувати власне.

Опиратися суспільству з його канонами непросто. Дехто це може. Декому цього не потрібно. Дехто вважає, що це взагалі зайве.

Чому так? Боїмося бути відкинутими? Не прийнятими? Боїмося осуду?

…Повертаюся до себе. До своєї сутності і самоідентифікації. Бути собою – так непросто і так захопливо водночас!

Людмила Лінник