Оце йдеш собі милим українським містом Івано-Франківськ, задивляєшся на вітрини, вивіски, читаєш назви кав’ярень, афіші концертів, розглядаєш полиці у супермаркеті і розумієш – це таки Європа. У всякому разі все чомусь не по-нашому пише. На кожнім кроці – латиниця. А часом якесь таке мудре, що боїшся і вголос вимовити – аби дурнем не здатися.

Зізнаюсь чесно: особисто мені воно око муляє. Так навіть і не скажу одразу чому. Але муляє.

Я трохи не з того покоління, але доволі добре пригадую останні роки есересеру і перші роки незалежності, коли український споживач, спраглий чогось якісного, нового, інакшого, ганявся за англомовними етикетками. Був навіть у нашому місті «валютний магазин» – такий, де імпортними товарами торгували, а щоб зайти туди, треба було доляри показати (я не пам’ятаю, мама розказувала).

А яке то було неймовірне щастя, коли хтось із родичів потрапляв «за бугор» і привозив звідтіль усіляких там «Wrigley’s Spearmint» (жуйка така, ясно, що знаєте!) і ще всілякої всячини, яка і пахнула інакше, і смакувала по-особливому, і на вигляд була неймовірною – жуйки, від яких очі вилазили, цукерки, в яких застрягали зуби, якийсь підозрілого кольору майонез і соус, дивної густини шампунь чи рідина для миття посуду, пральний порошок в таблетках (?) і ще купу-купенну всього. А якщо вдавалося захопити в свої володіння якийсь закордонний лах чи іграшку, щастя ставало просто безмежним.

Втім, український (та і взагалі пострадянський) товаровиробник початку 90-х виявився не ликом шитий. Добре прочувши тягу вітчизняного покупця до західноєвропейського та американського продукту, вирішив замаскуватися під імпорт. Найпростіше це було зробити за допомогою етикетки. Далі назви ніхто ж не читає! Це тепер ми усі такі розумні – вираховуємо країну-виробника за штрих-кодом. Тоді все було простіше: пише на упаковці не по-нашому, отже імпортне.

І так міцно вкоренився в наших головах цей стереотип, що от уже 25 років поспіль кожна нова торгова марка – бренд, як тепер модно казати – навіть геть чистісінько тобі український чи російський, називається красивим і закрученим англійським словом. Трапляються й такі, що пафосно відгонять Францією чи Італією, щоправда, їх не надто багато. І я зовсім не зустрічала співзвучних з німецькими (ну, зрозуміло, там з вимовою геть біда).

Буває, звичайно, коли закордонний виробник відкриває у нас лінію виробництва чи продає ліцензію на свій продукт. Це трохи інша справа. Назва залишається, але від самого продукту (і дуже часто – від його закордонної якості) оце й усе. Сьогодні таке повсюди і скрізь. Особливо з технікою, коли продавець тобі так завуальовано каже: «Нууууууу, фірма німецька». Але ти вперто допитуєшся, де зробили, і він неохоче відповідає: «У Китаї…».

Не на правах реклами: от продається у нас зубна паста «Colgate». І в Італії теж така продається. Тільки ми її вголос називаємо «кόлґейт», а італійці – «колґáте». Чому? Та бо італійці, як і поляки, і як більшість європейців, не люблять підлаштовувати свою мову під англо-американські правописи. Усі назви вони пристосовують до звучання своєї мови. Чого б то не стосувалось – марки машини, мережі закладів швидкого харчування чи прального порошку. У нас же – геть навпаки. Ми намагаємося якомога краще пристосуватися до закордонної вимови.

Наприклад, я вперто і вже не один рік поспіль не можу зрозуміти, чому іншомовні назви не пишуть кирилицею? Ну хай би собі називалася та паста для зубів «Колгейт» чи пральний порошок – «Тайд». Що тут поганого? Так ні ж. Має бути неодмінно «Colgate» і «Tide». І дуже бажано, аби читалось не так, як писалось. Не проходить чомусь у нас тут транслітерація. Натомість ми нормально сприймаємо (заради справедливості скажу – не всі), коли у нас транслітерують для іноземців слово «вулиця» у «vulytsia».

Не буду зараз наводити жодного прикладу англомовних назв франківських ресторанів і магазинів, аби нікого не зачіпати особисто. Всі і так знають, кого як звати, правда ж? Попит породжує пропозицію, і якщо ми з більшою охотою купуємо те чи там, де написано «Mars», а не «Марс», то власників можна зрозуміти… Але найсмішніше, що в установчих документах, статутах, дозволах і т.д. писатиметься саме «Марс», бо за законом назви в Україні мають бути українськими…

Така собі мімікрія – о, даруйте, захопилася, слово красиве – маскування під ненашість. І спробуй відгадай, звідкіль у нього ноги ростуть? З комплексу меншовартості чи просто бізнес і нічого особистого?

Я проти фанатичного пошуку заміни усіх без винятку слів іншомовного походження українськими відповідниками, бо доходить часом до цілковитої нісенітниці (зауважте, я не написала «абсолютного абсурду»). Зрештою, якщо аж так, то і з правдиво українським «козаком» доведеться розпрощатися. Слово ж бо запозичене з тюркської. Мова – то живий організм, який розвивається і змінюється, взаємозбагачується, контактуючи з іншими мовами. Є поняття та назви, які замінити вкрай важко або й неможливо. І все ж таки не розумію, навіщо морозиво обзивати джілатом, свіжовичавлений сік – фрешем, промову – спічем, згоду – консенсусом, пристосування – конформізмом… Перелік може бути нескінченним.

Особливо іншомовностями зловживають сучасні «науковці» та «журналісти» (сподіваюся, ви звернули увагу на лапки?). Натицькують у текст таких уже викрутасів, що навіть доволі ерудованій і начитаній людині з хорошою освітою доводиться брати словник чи кликати на поміч Ґуґл, аби втямити, про що ж там йдеться. Таким чином автори намагаються чи то додати собі ваги, чи то підкреслити власну винятковість та фаховість. А насправді просто чваняться – подивіться, мовляв, який я розумний та непересічний! І тут не йдеться про особливий авторський стиль, що робить автора впізнаваним та вирізненим.

Пригадую, як колись, під час захисту кандидатської дисертації, на якому я мала приємність бути присутньою в ролі слухача, старенький професор запитав у дисертанта: «Чому ви досліджуєте «лінгво-музичний симбіоз» у творчості композитора, а не взаємодію мови та музики?» Справді, чому? Бо перенаситивши текст «розумними» іншомовними термінами, маскуємо псевдонауку під науку?

Нічого, солов’їна! Нам аби кров не лилась. А з тим усім якось дамо собі раду. Еге ж?