«Аби шош файне зробити, траба ту роботу любити», – так колись казали у гірському селі Яворів, що біля Косова. Здавна воно вважається столицею ліжникарства і різьби по дереву. Ще б пак: двісті років тому саме звідси почалася відома династія різьбярів Юрія Шкрібляка – засновника унікальної гуцульської різьби. Його нащадки досі живуть у Яворові. На родинному обійсті високо в горах творять праправнучка з чоловіком – Олена і Михайло Прокоп’юки, знані в Україні ткачі.

У горах не планують

До їхнього обійстя стежка завжди витоптана: і влітку, і взимку. Тут, на висоті 750 м над рівнем моря, постійно вирує життя: гості, журналісти, майстер-класи, фестивалі, проєкти…

Від центральної дороги підійматися вгору треба зо три кілометри – пішки трохи більше години. Автівки туди їздять дуже рідко, на дрібку частіше – коні з фірою. Більшість місцевих уже давно спустилися жити на доли: там зручніше і практичніше.

Яворів – село велике, сім кілометрів вздовж і так само впоперек, лежить при Сокільському хребті і по узбіччях гір: Максимець, Плоский, Ігрець.

«Торік узимку нас так засипало, що десь зо два місяці не годні були вибратися до низу, – розповідає Олена Прокоп’юк. – Але в тому нема біди, я все одно нізащо не полишу цього високогірного місця. Тут не пропадемо, маємо все своє: воду, овочі. Печемо хліб. Є корови, свині. Ліс дає дрова».

Журналістці пощастило, бо догори якраз їхала автівка – місцевий вертався з робочої зміни. Пані Олена каже, що це гарний знак – отже, гори впустили до себе. А так буває не завжди. Якось гості ледве дісталися до обійстя Прокоп’юків.

«Я вже сміялася, що того дня, певно, лиш цвяхи з неба не падали, – розповідає майстриня. – І так буває – не пускають гори, і хоч лусни. Тут особлива енергія. Всім своїм гостям кажу, що в горах ґаздує вітрик. Той, хто живе у високогір’ї, як ніхто, розуміє – все лише в Божих руках. Людина повністю залежна від стихій. Тому ми, горяни, ніколи нічого не плануємо – життя в горах дуже мінливе. Як Бог дасть, так і буде».

Неписьменний талант

Обійстя, де живуть Прокоп’юки, – старовинне, родинне. Двісті років тому неподалік цієї місцини народився майбутній класик українського різьбярства Юрій Шкрібляк. Був вісімнадцятою дитиною в сім’ї.

«Тому Шкрібляків є вздовж і впоперек: пів Яворова і пів світу, – сміється пані Олена. – Але тих, які мали і мають стосунок до мистецтва, небагато».

І хоча Юрій Шкрібляк був неписьменним, та сам сконструював токарний станок, на якому почав точити круглі вироби. Його роботами захоплювався навіть австрійський цісар Франц Йосиф І. Творами різьбяра та його синів милувався і митрополит Андрей Шептицький. А Михайло Грушевський підіймався до них у гори, аби замовити собі для хати, збудованої в Криворівні, різьблений комплект меблів, який, на жаль, згорів у Першу світову війну, коли через село проходив фронт.

Роботи синів, внуків і правнуків легендарного різьбяра є в музеях і приватних колекціях по всьому світу.

Особлива атмосфера

Зараз на вході до маєтку красується велика дерев’яна брама – дипломна робота студентів Косівського училища прикладного і декоративного мистецтва. А на території маєтку ще три студентські роботи, зроблені за елементами різьби Юрія Шкрібляка: будиночок художника, лава, звідки видно пів світу, і дерев’яний хрест, встановлений на честь 190-річчя родоначальника славної мистецької династії.

Хата, яку в 1925-му побудував дід пані Олени, тепер музей династії Шкрібляків. До речі, свого часу сюди приїздив Віктор Ющенко. 

 «Аби шош файне зробити, траба ту роботу любити», – так часто казав тато майстрині Дмитро Шкрібляк. Саме ці слова написані на його меморіальній дошці, що на музеї.

Трохи далі хатина, де мешкають Прокоп’юки. На території маєтку постійно гостюють люди мистецтва, фонтанує творче життя. Всі дійства проводять за кошти, які самі ж ґазди і шукають. А ще долучаються звичайні місцеві люди.

«Люблю свої горби»

Пані Олена хоч і вміє різьбити, але до душі їй більше припало мамине ремесло – ткацтво. Майстриня віддала ткацтву 42 роки життя. І ще й зуміла чоловіка Михайла заманити до цієї справи.

Талановите подружжя мало багато персональних виставок по всій Україні. Одяг, витканий їхніми руками, вбирають відомі люди, також його купують з-за кордону.

А ще майстриня організувала школу «Сім кольорів вітру», де навчає ткацькому ремеслу з нуля. Просто в себе на обійсті.

Подружжя каже, що має повагу до нитки і кольору, тобто творять лише з любов’ю. У поганому настрої навіть не підходять до верстата.

«Зараз різьбярства у Яворові нема. Ті сувеніри, які нашвидкуруч роблять і сумками пхають на базар, не вважаю мистецтвом, – каже Олена Прокоп’юк. – Килимарство взагалі зникло. Дійсно добротних ліжників теж небагато. Вовни в Яворові вже майже не дістати – ліжники роблять із завезеної, наприклад, із Закарпаття. Повно майстрів просто не змогли дати себе на поталу мистецтву – бо інакше не скажеш. Заробітків мало, ручна робота не цінується на відповідному рівні, люди готові купувати ширпотреб, аніж заплатити більше за справжній мистецький виріб. А майстрам треба за щось сім’ї годувати. Тому багато хто і повиїжджав на заробітки».

Пані Олена називає себе дикою гуцулкою, бо має багато внутрішньої свободи. Не любить бути в системі. Певно, тому і вона, і чоловік не є членами жодної офіційної спілки.

«Коли почала жити другу половину свого століття, геть по-іншому подивилася на світ, – каже майстриня. – Читати без окулярів мої очі вже не годні, зате стало видко більше радості в кожному дню. Мене вже не раз питали: «Ну, скажи, що ти робиш у тих своїх верхах?» Нічого не кажу – сміюся. Люблю я свої гори – хіба цього не достатньо? Стілько волі, як тут, ніде нема. Та гірська воля гріє мені душу – лиш не годна то пояснити словами».  

Наталя МОСТОВА