Співвласник однієї з найдавніших івано-франківських книгарень «Сучасна українська книга», 60-річний Ігор Майгутяк зізнається, що справою свого життя обрав книги, бо лінивий до роботи. А читати і легко, і цікаво.

Любов до читання прищепили йому батьки. Тато читав до глибокої старості – брав лупу і поринав у світ літератури. А старший брат надихнув Ігоря вступати на спеціальність «Книгознавство і організація книжкової торгівлі», яка на той час тільки з’явилася. Хоча вдома не було великої бібліотеки, все ж головною окрасою був «Кобзар» за редакцією Франка, виданий у 1914 році.

«Книгарню ми з колегою відкрили ще в далекому 1996-му, але так важко, як тепер, ще не було ніколи, – ділиться співвласник. – Тоді теж нелегкі часи вирували, однак бачилася бодай якась перспектива. Зараз культура читання занепадає, люди бідніють і на книги вельми неохоче витрачають гроші».

Чоловік каже, що поки що найпопулярнішою серед молоді залишається серія мотивуючих книг від видавництва «Наш формат»: як досягнути успіху, психологія бізнесу, як стати відомим тощо. Та найбільше задоволення продавати дитячі книги – малюки так і світяться, обираючи для себе кольорову книжечку. До речі, на дитячу літературу теж неабиякий попит: сучасні батьки всіляко намагаються відтягнути дітлахів від комп’ютерів. Пан Майгутяк навіть розробив для маленьких читачів спеціальну мокру печатку із написом «Це моя дитяча книга». Коли дитина купує в книгарні якесь видання, то Ігор одразу ставить на першій сторінці печатку – малеча тому дуже тішиться, потім хизується у дитсадку чи школі.

Серед улюблених книг Ігоря – Ювал Ной Харарі «Людина розумна. Історія людства від минулого до майбутнього», Ніл Ферґюсон «Цивілізація. Як Захід став успішним», Світлана Алексієвич «Час секонд-хенд». Книгою, яка змінила свідомість іванофранківця, стала «Поема про сотворення світу» І.Франка, яку прочитав недавно. Відтоді в нього змінилися погляди на релігію, до якої чоловік тепер ставиться більше як до культури.

Ігор Майгутяк – корінний уродженець Станіслава, тому так сильно любить місто. Його родина ніколи не була обділена цікавими і талановитими постатями: дідусь ще за Австрії працював на тоді почесній панській роботі – провідник пасажирського вагона; інший дідусь був жандармом із Боснії; мама працювала служницею в домі заможних панів у центрі Станіслава, які дали жінці багато корисних знань і досвіду; батько купу років пропрацював кіномеханіком у першому кінотеатрі міста «Уранія», а ще ніколи не вживав алкоголю – бо йому він просто не подобався; брат ще в радянські часи розробив комп’ютерну прохідну на заводі, де застосовувалися магнітні картки. Діти теж не розчарували: один син – затятий мандрівник, уже об’їздив півсвіту, інший син удома має власний комп’ютерний музей.

Та й сам Ігор має чимало захоплень. Наприклад, він майже нічого ніколи не викидає, обожнює збирати цікаві старовинні речі, багато чого дісталося в спадок. Чоловік має ще від бабусі раритетний величезний баняк із чималими вушками – вареники дружина варить лише в ньому. Але ж йдеться не тільки про посуд, тут і давні фотографії, і документи, і винні крани, і бронзові вироби…

Ігор те все зберігає у своїй оселі й називає цінним барахлом, бо воно має особливу енергетику: «Якщо в домі порожньо, то й на душі буде пустка».

А у своїй крамниці чоловік розмістив колекцію пічних кахлів, яка налічує майже сотню експонатів. Більшу їх частину він випадково знайшов просто на дорозі. Деякі йому подарували. «Кахлі – це красива часточка історії, – каже Ігор Майгутяк. – Шкода, що в багатьох людей немає культури поціновування таких раритетних речей». До речі, кожна кахля в цій колекції підписана кимось із відомих письменників і художників України та з-за кордону.

Наталя МОСТОВА