Ігор РОП’ЯНИК: «Я прагну, аби люди, споглядаючи мої полотна, бачили красу світу і ставали добрішими»

  • Справжнє доросле захоплення мистецтвом у Ігоря Роп’яника почалося в десять років, коли йому подарували фотоапарат. Почав багато фотографувати, особливо друзів та однокласників, тепер ці світлини, яким понад 50 років, для митця особливо цінні.

    У старших класах Ігор захотів бути актором, і це, мабуть, не дивно, бо народився та ріс у мистецькій родині: мама була танцюристкою, батько – співаком. Навіть відіслав на кіностудію імені О. Довженка свої портретні світлини роботи Степана Назаренка. З кіностудії прийшов лист із правилами вступу до Київського театрального інституту імені Карпенка Карого: щоб стати студентом, потрібно було пройти творчий конкурс, продемонструвавши широкий діапазон акторського таланту.

    Саме у той час Ігор Роп’яник захопився  кінозйомкою, бо вже мав кінокамеру та відвідував створений тоді обласний клуб кіноаматорів, активним учасником якого був Станіслав Щербатих (відомий бард Тризубий Стас). Разом з одноклубниками знімав фільми, брав участь в обласних кінофестивалях та виборював призи. Тож мрія стати кіноактором плавно трансформувалася у прагнення здобути фах кінооператора.

    І ось після закінчення школи Ігор подає документи в театральний інститут на кінооператорський факультет. Крім того, що конкурс був шалений, юнак виявився єдиним абітурієнтом-випускником школи. Згадує такого собі  Лісічкіна-Маслова, який вступав тоді восьмий раз і, вочевидь, вступив нарешті, бо його ім’я інколи згадується в титрах фільмів. Отже, в Ігоря не було жодних шансів, і коли юнак забирав документи, то йому порадили не втрачати надії та сили духу, готуватися до вступу наступного року, а тим часом більше уваги приділити фотографії.

    Можна сказати, що хлопець послухав поради, бо влаштувався працювати фотографом у тодішній Будинок офіцерів, відвідував обласний фотоклуб «Ватра», почав друкувати світлини в місцевій пресі. Потім до фотографій додалися текстівки, а невдовзі він вже почав писати й замітки. Нове захоплення Ігорю настільки сподобалося, що наступного року він подає документи на факультет журналістики Львівського університету. Останнім вступним екзаменом була німецька мова, яку він знав перфектно, адже закінчив Івано-Франківську школу №5 з поглибленим вивченням німецької мови. І вже отримав «п’ятірку», яку мали записати в екзаменаційну відомість, аж тут суворий чоловік у краватці, який сидів поруч з екзаменатором, подивився у якийсь список і потім щось прошепотів тому на вухо. Екзаменатор швидко дав задній хід: мовляв, аби отримати п’ятірку, потрібно ще відповісти на додаткове питання, і спитав щось таке, на що у Ігоря відповіді не знайшлося…

    «Потім я зрозумів, що це було пов’язано з моїми батьками, – ділиться Роп’яник. – Моя мама пережила Сибір, куди виселили всю родину. Там вона шістнадцятирічною дівчиною поховала своїх маму й тата, сама в лісі копала яму для них… Племінників від неї забрали в дитячий будинок, який вона з часом відшукала і забрала дітей. Разом з ними їй вдалося втекти і, долаючи важкий і довгий шлях, повернутися до рідного Станиславова. Але тут на неї знову чекав арешт, тюрма. За ґратами вона відбула цілий рік. У станиславівській тюрмі народилася моя сестра (маму арештували вагітною), а я вже з’явився на світ, коли мої батьки повернулися із другого сибірського заслання».

    Ігор пішов до армії, служив в Ізяславі Хмельницької області і настільки активно друкувався у військовій періодиці, що під кінець служби йому прийшло запрошення на вступ на підготовче відділення факультету журналістики Московського університету. Ігор звернувся за порадою до батьків, і мама відрадила сина від вступу, бо дуже добре пам’ятала російську «гостинність».

    Після армії хлопець вступив на журналістику до Львова. Місто вразило хлопця своїм бурхливим мистецьким життям. Майбутній журналіст почав активно відвідувати театри та музеї. Особливе враження на нього справила картинна галерея. Після її відвідання Ігор набрав в університетській бібліотеці книжок із техніки живопису, купив пензлі і фарби та й почав самотужки опановувати ази малярства. З часом почав брати участь у групових виставках, згодом в університеті організував дві його персональні виставки.

    На одній із виставок до нього підійшов Михайло Ткаченко, тодішній викладач живопису Львівського інституту прикладного мистецтва (тепер Львівська національна академія мистецтв) і запросив до себе на кафедру з роботами. Так Ігор як вільний слухач почав вечорами приходити на консультації, отримуючи неоціненні поради й настанови.

  • Після закінчення навчання працював у «Прикарпатській правді». Часу на малювання залишалось небагато. Та все ж 1987 року у Краєзнавчому музеї відбулася перша персональна виставка Ігоря Роп’яника.

    Зі здобуттям Україною незалежності можливості художника значно розширились: його роботи почали купувати в Канаді та США, а згодом Ігоря запросили до Америки (за океаном він побував двічі – 1992 та 1994 року). Поступово прийшло усвідомлення, що малярство не тільки приносить більше задоволення, ніж журналістика, а й може стати джерелом стабільного заробітку. І хоча журналістика так легко від себе не відпустила – ще певний час Ігор Роп’яник працював у місцевій пресі, та підсвідомо свій вибір він зробив – став вільним художником…

    Брав участь у багатьох колективних виставках, персональні виставки відбулися, зокрема, в Нью-Йорку, Чикаго,  Ґлен Спеї та Детройті, дві – в Лондоні, неодноразово виставляв свої роботи у Львові й Івано-Франківську, тривалий час співпрацював з канадською галерею. Учасник живописних пленерів у Карпатах, в Хорватії та Польщі. Лише у США і Канаді є біля тисячі робіт художника. Одну з картин – «Ранковий сон» – придбала всесвітньо відома кінокомпанія «Columbia Pictures». Твори митця зберігаються у приватних колекціях України, Польщі, Франції, Німеччини, Аргентини, Ізраїлю, Японії, Канади, США, Австрії, Словаччини, Бельгії, Люксембургу, Китаю, Голландії, Швейцарії, Італії, Великобританії. Ігор Роп’яник – переконливий доказ того, що у світі люблять не тільки абстрактне мистецтво, а й реалістичне. Художник виробив свою індивідуальну й цікаву манеру писання – впізнавану і дуже особливу. Малює пейзажі і натюрморти.

    «Якось мистецтвознавець Мирослав Аронець сказав, що мої полотна близькі до творів українських художників-пейзажистів кінця ХІХ – початку ХХ ст. А хтось вважає, що за стилем і духом я став ближчим до французьких імпресіоністів (я й справді найбільше люблю Моне), – розповідає Ігор Роп’яник. – Але, як на мене, у мене немає «чийогось» стилю, адже як художник-самоук я творю інтуїтивно, так, як відчуває серце. Шкодую, що не маю художньої освіти, бодай початкової. Прагну, аби люди, споглядаючи мої полотна, бачили красу світу і ставали добрішими».

    Роп’яник має багато інших захоплень: зберіг і оцифрував велику колекцію родинних артефактів, активно досліджує і впорядковує власний родовід, захоплюється гірськими лижами, любить мандрувати, за його ініціативи створено ГО «Мистецьке братство» – товариство митців, творчих людей та шанувальників мистецтва. Вони організовують виставки, їздять на пленери, разом проводять вільний час, захоплюються успіхами одне одного і підтримують у скрутну хвилину…

    «З досвіду своїх подорожей зауважив, що туристи, які приїжджають в ті чи інші міста, неодмінно відвідують мистецькі галереї, – ділиться художник. – Наше ж місто позбавляє їх такої можливості. Взяти хоча б Львів (не кажучи вже про Париж чи Лондон) з багатьма музеями і галереями, які пропонують мистецтво на всі смаки. У нас же виставкових площ обмаль. В Музеї мистецтв Прикарпаття представлена мізерна частка творів, бо все решта – в запасниках. Івано-Франківську конче потрібні як картинна галерея, де б експонувалися твори класиків, так і Музей сучасного мистецтва. Мріємо і про музей Опанаса Заливахи, який залишив багату спадщину, проте зберігати й виставляти її нема де. Без цих культурних інституцій місто залишатиметься провінційним і нецікавим, а мешканці – естетично й духовно обкраденими».

    Марія МИКИЦЕЙ

  • Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!