Свої витоки мовна шизофренія бере в історії і логіці русифікації, тобто ідеології та практиці російського імперіялізму, кінцевою метою яких є знищити українців як цивілізацію. Історія знає дві головні форми русифікації: 1) зовнішню і 2) внутрішню (Юрій Шевельов). Зовнішня – це прямі заборони на вживання української мови насамперед у стратегічних царинах, як-от освіта, наука, політика, економіка, бізнес, преса, книгодрукування. Класичним виявом цієї форми був Емський указ 1876 р. Внутрішня форма русифікації, винахід совєтських спадкоємців царату, – це втручання в сам організм мови на всіх його рівнях: звуковому, граматичному, стилістичному, словниковому і фразеологічному з метою нав’язати україномовцям чужорідні російські моделі словотвору, граматичні закінчення, звуки і навіть літери, вилучити максимум питомих рис, що роблять їхню мову своєрідною, багатою, цікавою і здатною на самовідтворення.

Щоб уможливити свавільне втручання у систему мови, Москва мусила фізично знищити цілу школу українського мовознавства, понад три чверти письменників, заморити голодом мільйони селян, питомих носіїв мови. Після такої «зачистки», яку провідний соціолінгвіст Лариса Масенко зі всіма на те підставами називає лінґвоцидом, українська мова, по суті, лишилася без захисту перед масивною русифікацією, що проводилася через систему шкільництва, пресу, телебачення, радіо, театр і кінематограф. Це коротка історія русифікації.

Логіка русифікації виходить із розуміння того, що мова завжди була і є основним виявом національної ідентичности кожного народу. Без української мови немає і не може бути українців, як без китайської – китайців, без польської – поляків, без французької – французів і т.д. Навіть народи, яких колонізатори позбавили рідної мови, насадивши їм свою, незмінно застосовують насаджену мову для означення власної національної тотожности, змінюючи ортографію, пересипаючи мову реґіональними словами, вдаючися до відмінної вимови, інтонації, мелодики, відроджуючи слова, що архаїзувалися в мові колонізатора. Инакше кажучи, колишній колонізований намагається відокремитися від колонізатора, мобілізуючи для цього всі мовні засоби. Це свого часу робили американці, створивши власний літературний стандарт англійської зі словником Вебстера, з відмінним написанням багатьох слів і т.д. Це робили ірландці і шотландці, теж з англійською, а нині активно відроджують свою трохи не втрачену ґаельську мову. Це роблять хорвати.

Заборона на українську обмежувала царину її вживання лише сім’єю, селом і, зрештою, прирікала її животіти в етнографічному музеї. В українському театрі, якому царат дозволяв гастролювати в Московщині, не в Україні, українською мовою заборонялося розмовляти всім, крім сільських персонажів. Герої з інтеліґенції і шляхти мусили розмовляти російською. Відтак русифікатори хотіли встановити стійку асоціяцію української мови із селом, мовляв, сама українська ідентичність – це індетичність селюка-провінціяла. Десятиліттями етнографічна шароварщина, ще відома як котляревщина, була чи не єдиною дозволеною формою існування української культури. Імперія і царська, і совєтська відкрито і приховано запобігали тому, щоб остання розвивалася у міському середовищі, виходила поза ґето села. Як наслідок, цілі покоління українців мислили себе лише в контексті сільської вишиванки, шароварів, і «садка вишневого коло хати», навіть не допускаючи думки, що українство може бути інтелектуальним, модерним, урбаністичним, модним, престижним, пожаданим, а відтак життєздатним. Таке самобачення підтримували і відтворювали ті серед інтелігенції, хто ідеалізував селянство як найвищий вияв українського духу. Українське народництво, як писала Соломія Павличко, часто було послідовним ворогом українського модернізму.

Втручання в систему мови робило з повнокровної і своєрідної української мови жалюгідну подобизну «великого и могучего русского языка». Важливим моментом було також послідовне плекання за російською образу світової мови з перебільшеним престижем, начебто цілком на рівні з англійською, французькою чи німецькою. Українська ж незмінно подавалася як кумедний і недолугий діялект дикуватих, часто симпатичних селюків-хохлів, а ще частіше – буржуазних націоналістів, зрадливих і дволичних мазепинців, петлюрівців, куркулів, а тепер «жидобандерівців» і «укропів».

У свідомості інородців совєтської імперії невідступно формувався міт про те, що російською розмовляє цілий світ. Найкращі твори світового письменства уприступнювалися кожному підданому СРСР майже винятково російською мовою. Сліпучі зірки світового кінематографу, від американок Мерилін Монро й Елізабет Тейлор до італійки Софії Лорен чи французки Катрін Деньов, говорили з совєтських екранів винятково російською і тому якоюсь мірою були російськими. У психології малороса стійко запанувало й панує досі переконання, що без російської українська мова недостатня, нею не можна спілкуватися із зовнішнім світом так, як це роблять рідними мовами инші нації. Для цього малорос потребує російської мови. Вибухи творчого таланту українців й «инших інородців» імперії, які могли б надати престижу їхнім культурам, всіляко замовчувалися від світу (Казимир Малевич, Олександр Архипенко, Катерина Білокур, Іван Миколайчук, Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, Володимир Денисенко, Леонід Осика). Кінцевим пунктом такої русифікаційної логіки було зробити так, щоб українці «добровільно» відмовилися від своєї мови як від непрестижної і переходили самі й переводили власних дітей на російську.

Така «добровільна» саморусифікація позбавляла мільйони українців пекучого тавра неповноцінности, ознак недолюдини. Відтак почався масовий рух по всій совєтській Україні за звільнення дітей від вивчення у школах української мови й літератури, переведення цілої системи шкільництва на російську. Інерція фіктивної престижности російщини, мови в першу чергу, продовжується й тепер, навіть всупереч тому, що русифікація перейшла у пряму військову аґресію проти України. До речі, ця фіктивна престижність існує лише в колонізованій свідомості і закінчується на західному кордоні України. Поза ним російська мова і культура сьогодні дедалі ширше символізують «русский мир», кремлівську політику аґресії, російський провінціялізм і запеклу ксенофобію.

 

Юрій ШЕВЧУК,

лектор української мови в Колумбійському університеті, Нью-Йорк, США

Фрагмент із книжки «Мовна шизофренія», яка вийде у вересні у Літературній агенції «Discursus»