На зламі ХІХ і ХХ століть у Станиславові з’явився суто український навчальний заклад. Щоправда, він був не державний, а приватний. Інженер місцевої залізниці Олександр Осостович (поляк за національністю) передав свій невеличкий будинок на вулиці Заболотівській (нині – Василіянок) греко-католицькій капітулі. У пам’ять про передчасно померлих дружину-українку Корнелію та 18-річну доньку Марію він просив влаштувати там навчальний заклад і назвати його «Інститутом Марії» або «Марійським інститутом». У джерелах вказані різні дати відкриття цього інституту – 1 вересня 1899 та 1 вересня 1901 року.

Олександр Осостович висловив побажання, щоб заклад служив «для освіти українських дівчат і місцем їх проживання, поки не зможуть самі себе утримувати». При ньому повинні були відкрити три фахові відділення: агрономічний, бухгалтерський, який готував би дівчат до роботи у поштовій та залізничній сфері, а також медичний.

У архівних документах читаємо: «Монастир сс. Василіянок у Станіславі заснований 1900 р. і постепенно розвивався працею членів даного монастиря та збірок вірних і охоплює церкву, житловий будинок, одне приміщення для тваринництва, город із садом 0,30 га (де ростуть 14 дерев). Є одна корова, два підсвинки і вісім курей, і від цього власного господарства є ярина і бараболя…» (З інвентарного опису майна, яким володіли сестри Василіянки в 1945 р.).

Коли навчальний заклад став міцно на ноги, греко-католицька капітула повністю віддала його в управління черницям. У липні 1909 року вони добилися, щоб поруч з «Інститутом Марії» відкрили українську приватну учительську семінарію і народну школу імені Маркіяна Шашкевича. Згодом сестри Василіянки звернулися до українського народу із закликом зробити пожертви на будівництво нового приміщення монастиря та школи. Одним із жертводавців був станиславівський єпископ Григорій Хомишин, який дав 250 000 корон. Проект нової споруди розробили відомі українські архітектори Іван Левинський та його учень Олександр Лушпинський.

У 1912 році на місці будинку старого навчального закладу Олександра Осостовича звели П-подібну триповерхівку – частину комплексу (ліве крило). На першому поверсі містилися вчительська семінарія, початкова школа й конференц-зал, на другому – «Інститут Марії», на третьому – монастир, каплиця та новіціат (приміщення для послушників, вступників у чернечий орден – «новіціїв» або «новиків»). Будівництво тривало, але грошей стало бракувати… Проект багатофункціонального комплексу включав у себе приміщення навчального, житлового та культового призначення, причому все мало бути побудоване в українському стилі – своєрідному поєднанні романського, візантійського і наддніпрянського (козацьке бароко) стилів. Національна своєрідність виявилась насамперед у силуеті шестигранних прорізів вікон, вирішенні порталу. Проте архітекторам не вдалося до кінця завершити свій задум…

Проект Інституту сестер Василіянок на вул. Заболотівській у Станиславові. Поштівка 1912 р.

Навчальний заклад сс. Василіянок у Станиславові. Поштівка 1914 р.

Жіноча вчительська семінарія сс. Василіянок у Станиславові. Внутрішнє подвір’я. 1930-ті рр.

1912-го при монастирі відкрили новіціят – дворічні підготовчі курси для охочих бути монахинями. З його появою Станиславівський монастир став повноцінним чернечим об’єднанням, у ньому працювали та молились 90 монахинь.

Під час Першої світової війни Станиславів неодноразово займали російські війська. Під час окупації єпископ Григорій Хомишин дозволив сестрам залишити місто і переїхати у безпечніше місце, проте жодна з них не покинула монастиря. Монахині влаштували тут сиротинець для бездомних дітей, а на кошти Червоного Хреста відкрили кухню для бідних. Під час Брусиловського прориву 1916 року, коли бойові дії сягнули апогею, монастир на деякий час перетворився на військовий шпиталь. У міжвоєнний період у закладі продовжувала діяти вчительська семінарія, а від 1933-го почався паралельний набір у приватну гімназію.

У 1938 році під керівництвом станиславівського будівничого Михайла Грицака (табличка з прізвищем архітектора і датою будівництва правого крила вмонтована у бетоні перед входом у бібліотеку – авт.) звели центральний об’єкт, в якому діяла монастирська церква Пресвятого Серця Христового, та праве крило комплексу. Фахівці високо оцінюють цю споруду і стверджують, що це єдиний зразок «українського стилю» в архітектурі довоєнного Станиславова.

За «перших совітів» монастир продовжував діяти, проте сестер майже щодня викликали на допити. Їм заборонили займатися викладацькою діяльністю в семінарії. Щоб заробити на життя, сестри Василіянки куховарили, працювали гувернантками чи світськими вчительками у школах.

За німців монахині зосередилися на веденні підсобного господарства. Вони займали половину приміщень, решту було переобладнано під військовий шпиталь. Після війни у монастирі відкрили педагогічне училище. Черницям залишили тільки чверть будівлі.

У листопаді 1947 року радянська влада вирішила ліквідувати монастир. Монастирське подвір’я заповнили солдати, вантажівки, навіть танки. Перелякані сестри забарикадувалися. Тоді військові танком проломили двері та викинули жінок і церковне начиння на вулицю. Монахинь завантажили на машини та вивезли за місто. Когось відправили до Сибіру, а декого просто висадили в полі…

З обителі було виселено 30 монахинь, а настоятельку Йосифу Ісопенко засудили на 10 років таборів. Іншим сестрам було заборонено оселятись ближче 40 км від Станіслава. Проте усередині 1950-х цю заборону зняли, і десь зо два десятки монахинь повернулися до міста.

За радянської влади у будівлі розмістили педучилище, партшколу, радгосп-технікум. З 1983 року в правому крилі відкрили обласну бібліотеку ім. І. Франка. Монастирське подвір’я зайняла військова кафедра інституту нафти і газу.

Протягом 1993–1995 років будинок поступово, частками передавали його законним власникам. Тепер у центральній частині споруди – церква Пресвятого Серця Христового, у правому крилі – монастир Св. Йосифа, у лівому – школа Св. Василія Великого. І сьогодні всією спорудою, разом із подвір’ям, як і раніше, володіють сестри Василіянки. І вони, як і колись, навчають дітей.

Монастир сестер Василіянок. Церква Пресвятого Серця Христового (вул. Василіянок, 17). Сучасний вид. Мал. О. Козака. 2014 р.

Освітня діяльність сестер Василіянок

У березні 1900 року зі Львова до Станиславова приїхала сестра-монахиня Василіянка Анна-Марія Теодорович (у чині з 1898 р., обіти склала 1899-го), яка стала першою настоятелькою «Інституту Марії». На допомогу М. Теодорович із Львівського та Словінського монастирів до Станиславова прибули сестри Антонія Лесняк, Анастасія Опер і Павлина Звірик. Вони мали неабиякий педагогічний досвід: свого часу викладали різні предмети в учительськiй семiнарiї в Яворовi, що на Львiвщинi.

З приїздом до Станиславова в 1900-му сестри Василіянки спочатку проживали в приміщенні «захоронки» (притулку) для дівчат-сиріт на вул. Казимирівській, 94 (нині – вул.  Гетьмана Івана Мазепи). Тепер на місці «захоронки» – будівля школи-ліцею №23), будинок сиротинського притулку стояв правіше шкільної огорожі, в місці, куди тепер виходить продовження Південного бульвару.

У 1900 році учасниці «Товариства руських женщин» (засновниця – Наталія Кобринська) у Станиславові звернулися до єпископа Андрея Шептицького з проханням посприяти сестрам Василіянкам. Пропозицію Товариства прихильно зустріла єпископська капітула. У травні 1900 року «Товариство руських женщин» за підтримки єпископської капітули взяло в оренду будинок інженера Олександра Осостовича, розташований на вулиці Заболотівській (нині – вул. Василіянок). В орендоване приміщення переїхали виховний заклад і сестри-монахині.

Протягом 1907–1909 років сестри Василіянки заснували початкову народну (вселюдну) і виділову школи. А найбільшим здобутком у розвитку освітньо-педагогічної діяльності цього чину стало заснування приватної учительської семінарії в Станиславові, де навчання проводили українською мовою. Спочатку вона займала будівлю фундації ім. інженера О. Осостовича. Згодом її розмістили в будинку №17 на вул. Петра Скарги, названій на честь відомого католицького проповідника (нині – вулиця Василіянок).

З початком 1909–1910 навчального року при монастирі вже діяла народна школа вправ для учениць учительської семінарії. Першого навчального року в ній було 23 учениці, другого – 38, третього – 90, четвертого – 136, а п’ятого – аж 164 учениці. Дітей навчали і виховували сестри Василіянки Йосифа Ісопенко (остання ігуменя монастиря) та Мирослава Максимчук (після закриття монастиря, семінарії і школи – вчителювала). За 1909–1934 роки народну школу вправ для учениць учительської семінарії закінчили 3 324 учні.

Як і будь-які учениці навчальних закладів, дівчатка, що вчилися в школах сестер Василіянок, мали власну уніформу – «мундурик». Головним елементом шкільної форми були плащі гранатового кольору та голубі берети. На беретах були спеціальні металеві нашивки у вигляді літери «В» і номера. На багатьох тогочасних світлинах зображено учениць учительської семінарії в уніформі. На лівому рукаві гранатового халатика вгорі нашитий щитик, обрамований срібною або золотою тасьмою. На щитику нашите число навчального закладу. Це був своєрідний розпізнавальний знак, що вирізняв їх від учениць інших шкіл. Щоденна шкільна форма складалася з блузи та спідниці темно-синього кольору, чорного фартушка, нарукавників. Ученицям молодших класів носити взуття на підборах суворо заборонялося.

Утримання семінарії, створення відповідної матеріально-навчальної бази, ведення фінансових і господарських справ було прерогативою монастиря сестер Василіянок. Випускниці учительської семінарії в майбутньому поповнювали педагогічний колектив виділової та початкової шкіл Станиславова.

Свідоцтво учениці української державної гімназії Софії Девоссер за 1913/14–1920/21 н. рр., яка закінчила І клас у приватній гімназії сс. Василіянок у Станиславові. Дублікат видано 31 травня 1921 р.

У свідоцтві зрілості Софії Девоссер є запис:

«Уроджена дня 25 жовтня 1903 в Станиславові (повіт Станиславів), віри греко-католицької, закінчила гімназійні студії в рр. 1913/14 – 1920/21; І кл. – у приватній гімназії сс. Василіянок у Станиславові; кл. ІV – в державній гімназії з українською мовою викладання в Перемишлі; кл. ІІ–ІІІ і V–VІІІ – в державній гімназії з українською мовою викладання в Станиславові (в характері приватистки-госпітанки)… Здала іспит зрілості з поступленням до студій в школах академічних.

Станиславів, дня 31 мая 1921 р.

Юліян Левицький – голова іспитової комісії

Гнат Павлюх – управитель гімназії».

 Згідно зі статутними правилами, школи були конфесійними, тобто зорієнтованими на учениць греко-католицького віросповідання, мали яскраво виражений національний характер. Попри це, ученицями нерідко ставали римо-католички, православні та навіть єврейки.

Наприклад, у Станиславівській всенародній школі 1913/14 навчального року в першому класі навчалася Марія Малачинська (за віросповіданням католичка латинського обряду). У списку учениць Станиславівської приватної жіночої семінарії сестер Василіянок І курсу навчання 1913–1914 рр. були Анна Ведемак (польської національності, католицького віросповідання за латинським обрядом), а також Циля Дікер, Ітта Кріґ і Рухля Тав (німкені за національністю, однак юдейського віросповідання), Аделя Радда, теж німкеня, проте за релігійною приналежністю аугсбурзька євангелістка (протестантка).

Щодо навчання представниць інших національностей у василіянських школах, особливо єврейок, знаходимо цікаві відомості в спогадах учениці Дарії Бойчук «Моя школа…». Вона зі здивуванням писала: «Цікаво, що в нашій семінарії вчилися й жиди. Майже на кожнім курсі були одна-дві. Коли я спитала в одної з них, чому не учиться в державній семінарії, яка, до речі, сусідувала з нами (дослівно за парканом монастиря), то вона відповідала мені, що вона і її батьки ненавидять поляків…» (Бойчук Д. Моя школа. До історії монастиря та шкіл Сестер Василіянок у Станиславові / Д. Бойчук // Альманах Станиславівської землі. – Нью-Йорк–Торонто–Мюнхен, 1975. – Т. 1. – С. 324).

Василіянські гімназії невипадково були жіночими навчальними установами. Греко-католицьке духовенство значну увагу приділяло вихованню жінки. Такою була його мета: «…виховати українську жінку: релігійну, моральну, ознайомлену з життям свого народу, здатну до громадянської праці». Виховуючи жінку-матір, жінку-громадянку, жінку-патріота, педагоги використовували кращі зразки та образи української літератури, які допомагали розкривати різні грані жіночої душі: ніжність, м’якість, глибину почуттів, «… посвяту для добра рідні та народу, моральну чистоту» (Звіт про діяльність жіночої гімназії при монастирі сестер Василіянок за 1907–1936 рр. // ЦДІАУ у м. Львові. – Ф. 408. – Оп. 1. – Спр. 397. – Арк. 1–15).

У школі сс. Василіянок. Сидять зліва: проф. Мирослава Кохановська, Марія Когутяк, Олена Дворянин, Олена Мельницька. Стоять: Стефанія Шкляр, проф. Микола Ковальчук, Дарія Скочдополь та Олена Аксентій. Станиславів, 1923 р.

Народна школа сс. Василіянок. У першому ряду сидить Марта Лабач-Соколовська (третя зліва). Станиславів, 1923 р. Світлина із сімейного архіву З. Соколовського.

На уроці у школі сестер Василіянок. Станиславів, 1931 р.

Учительський склад у навчальних закладах Василіянок був різним. Спершу більшість предметів викладали монахині під наглядом священника, який читав релігію. Згодом до викладання запрошували і світських учителів, участь яких у діяльності гімназії додала авторитету серед населення та збільшила освітню вагу. Наприклад, за виказом учительського збору приватної виділової школи сестер Василіянок у 1919–1920 роках бачимо таке співвідношення світських учителів і духовних осіб: директором школи та вчителем рисунків був Михайло Девоссер (директор семінарії у 1915–1925 рр.), управляючою народною школою й ігуменею монастиря – сестра Магдалина (у миру – Марія Гужнюк), учителем релігії – о. Іван Луцик, природничі науки та рисунки викладала Емелія Кадайська, учителем хімії та фізики був Андрій Крохмалюк, учителями української мови, географії, історії працювали сестра Ілярія (Іванна Павлишин) і Ксавера Ценкнер, учителькою польської і німецької мов була Євгенія Стефенчук.

«Директорами семінарії були Михайло Вашкевич (1909–1912), Теодор Грицак (1912–1913), о. Іван Сатурський (1913–1914), Михайло Девоссер (від 1915 до 1925 р. з перервами), Микола Ковальчук (1925–1928), Микола Лепкий (брат Богдана і Левка Лепких – В. Р.) у 1928–1929 рр., Андрій Крохмалюк (1929–1933), Григорій Заморока від 1933 до 1939 року.

Учителювали в семінарії, крім директорів, з яких кожний викладав свій предмет, також професори, які працювали в інших українських і польських школах. Україністами були Микола Ковальчук, Дмитро Ліськевич, Микола Лепкий, Юліян Чайківський, Кость Кисілевський, Микола Матіїв-Мельник, Іван Чепига, Лев Рудницький викладав історію, Михайло Назар – хімію та фізику, Андрій Крохмалюк – математику, д-р Іван Рибчин та о. Микола Порайко викладали німецьку мову, д-р Андрій Копистянський – географію, Петро Ростинський – природу. В нижчих класах німецьку мову вчив Григорій Кичун, Михайло Пахолків – польську мову, Марія Скочдополь і Михайлина Полотнюк – ручні роботи і каліграфію, Ганс Гайнц навчав музики і гри на скрипці, Іван Коцький – рахунку. Учителями були також Микола Ульванський, Данило Джердж, Ярослава Кохановська, Роман Чубатий, Ксавера Ценкнер-Пахолкова, Михайло Кумановський. Деякі предмети викладали монахині: Магдалина Гуменюк, Ангелина Ценкнер, Ірина Олексюк, Макарія Полішко, Ілярія і Софронія Василишин.

У пізніших роках у семінарії викладали Олександр Тисовський, Григорій Тимощук, Мар’ян Ґавдяк, Микола Пасіка, Роман Савицький (всесвітньовідомий піаніст – В. Р.), Іван Гутникевич, Стефанія Ситник-Зубрицька, М. Тофан, М. Бойко, Іван Смолинський, д-р Володимир Бриґідер, Володимир Гошоватюк, Григорій Заморока, М. Козак, Ярослав Барнич (композитор, автор «Гуцулки Ксені» – В. Р.), Сава Никифоряк, Юліян Крайківський, Омелян Вислоцький, Мирослав Завицький, Богдан Скоробогатий, Богдан Бахталовський… Катехитами школи були оо. Іван Луцик, Степан Луцик, Атанасій Тимків, Петро Палятинський, Іван Терешкун; викладачі д-р Василь Куліш, Микола Вальницький, Казимир Савраш, Мельничук, Остап’як, Володимир Тарнавецький. Викладали гігієну лікарі: д-р Наталія Пристай, д-р Ольга (Софія – В. Р.) Девоссер і д-р Осип Гробельний…» (Бойчук Д. Моя школа. До історії монастиря та шкіл Сестер Василіянок у Станиславові / Д. Бойчук // Альманах Станиславівської землі. – Нью-Йорк–Торонто–Мюнхен, 1975. – Т. 1. – С. 321–322). Можна сміливо стверджувати, що в міжвоєнний період весь цвіт української інтелігенції Станиславова так чи інакше був пов’язаний з монастирем сестер Василіянок.

Цікавим є той факт, що в особовій справі Олександри Глібовицької (1896 року народження), яка була вчителькою ІІІ класу в чотирикласній школі чину, зазначено, що початкову освіту вона здобула в трикласній школі ім. Королеви Ядвіґи в Станиславові, однак середню освіту продовжила в приватній учительській семінарії сестер Василіянок у 1913/14–1915/16 навчальних роках. Патент на викладання в школах Станиславова отримала в 1922-му. З 1923 року вона стала вчителькою в школі монахинь ЧСВВ (ДАІФО: Ф. 269. – Оп. 1. – Спр. 1793. – Арк. 2).

Навчання в учительських семінаріях сестер Василіянок тривало чотири роки. Окрім загальнообов’язкових предметів, учні тут вивчали педагогіку та методики. Для набуття професійного досвіду, педагогічної майстерності при кожній семінарії існували 4-класові школи вправ.

У семінарії були і самовиховні позакласні заняття. Літературним гуртком керував професор Микола Ковальчук. Гуртківці влаштовували літературні вечори й культурно-освітні імпрези. Працювали також спортивний і танцювальний гуртки, діяв хор та оркестр музичних інструментів. Прекрасний альт мала Емілія Трач, доброю скрипалькою була Маруся Хмілевська-Мельникович.

У 1921 року при семінарії було створено осередок «Пласту», організаторкою якого стала Надія Левицька, дружина професора державної української гімназії Осипа Левицького. Пластунками були учениці гімназії Таня Яросевич, Наталка Павлюх, Льоня Хромовська…

Найбільше учениць в семінарії було у 1925 році – 237, потім їхня кількість зменшилася внаслідок реорганізації шкільництва (польська влада скасувала учительські семінарії і замінила їх на ліцеї, тобто на школи гімназійного типу). У цих закладах запровадили обов’язкове вивчення польською мовою історії, географії, педагогічних предметів, тобто фактично семінарії стали утраквістичними. Незважаючи на це, голови випускних екзаменаційних комісій вимагали, щоб випускникам таких закладів видавали дипломи з правом роботи лише в школах з українською мовою навчання. Це значно обмежувало можливості їх працевлаштування, адже переважна більшість шкіл були двомовними. Такий випадок був, зокрема, у 1928 році в Станиславівській приватній жіночій учительській семінарії сестер Василіянок. Педагогічна рада семінарії не погодилася з думкою голови випускної комісії і, щоб відстояти права випускниць, вимушена була звернутися до Кураторії з проханням видати їм дипломи з правом роботи в школах з польською та українською мовами викладання (ДАІФО: Ф. 300. – Оп. 1. – Од. зб. 16. – Арк. 131).

В останні роки польського панування в Станиславівській приватній жіночій учительській семінарії сестер Василіянок було 35 черниць, які керували школою і вчителювали. Вони займалися адміністративними справами школи й контактували з ігуменями монастиря.

Щороку в народній школi сестер Василіянок навчалося близько 180–200 учениць. Бiльшiсть батькiв посилали сюди своїх доньок з морально-патрiотичних мiркувань. У своїх спогадах тi пiзнiше писали: «Нашi батьки бажали, щоб сестри i вчителi засiвали в наших душах зерна побожностi i нацiональної свiдомостi». За чверть столiття 3 418 учениць – українських дiвчат-семінаристок, або, як їх ще називали, Василіянок – закiнчили школу, гiмназiю та учительську семiнарiю. Але 1939 та 1946 роки перекреслили всi плани монахинь, яких доля порозкидала по рiзних країнах, погнала на Сибiр або загнала в глибоке підпілля.

Василь РОМАНЮК